РОЛЬ ҐРУНТУ В ПРИРОДІ І ЖИТТІ ЛЮДИНИ. МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ҐРУНТУ. ҐРУНТОУТВОРЮЮЧІ ПОРОДИ ТА МІНЕРАЛЬНА ЧАСТИНА ҐРУНТУ. МЕХАНІЧНИЙ

( ГРАНУЛОМЕТРИЧНИЙ ) СКЛАД ҐРУНТУ.

 

Грунт – біокосний геокомпонент географічної оболонки (біосфери, - при моноцентричному підході), переважно сформований у приповерхневій частині Землі і який на глобальному масштабному рівні утворює специфічну оболонку – педосферу.

Середовище й умова існуван­ня рослинності, тварин і мікроорганізмів, значною мірою це об’єкт забезпечення життя на Землi

З ґрунту рослини (а через них тварини i людина) отримують елементи мiнерального живлення i воду для створення бiомаси. В ґрунтi акумулюються необхiднi органiзмам бiофiльнi елементи в доступних для них формах хiмiчних сполук. Без ґрунту iснування природних асоцiацiй живих органiзмiв на Землi неможливе. Ґрунт – це наслiдок життя i водночас умова його iснування.

Забезпечення кругообігових та циклічних процесів, зокрема це забезпечення постійної взаємодії великого геологічного та малого біологічного кругообігу (циклів) речовин на земній поверхні [1].

На поверхнi землi первиннi гiрськi породи пiддаються вивiтрюванню. Поверх кори вивiтрювання формується ґрунт, в якому акумулюються елементи живлення живих органiзмiв. Цi елементи захоплюються з ґрунту рослинами i через ряд промiжних трофiчних циклiв (рослини – тварини – мiкроорганiзми) повертаються назад до ґрунту, що й складає малий бiологiчний кругообiг (МБК) речовин. З ґрунту елементи частково виносяться атмосферними опадами до гiдрографiчної мережі, певних зон акумуляцiї i, нарештi, до Свiтового океану. Тут вони дають початок утворенню осадових гiрських порiд. Це великий геологiчний кругообiг речовин (ВГК). Ґрунт є зв'язуючою ланкою i регулятором взаємодiї цих двох циклiв речовин у географічній оболонці.

 

Акумулятор активної органічної речовини й пов’язаної з нею хімічної енергії на земній поверхні.

Ґрунтовий покрив є важливою умовою фотосинтетичної діяльності рослин, які акумулюють колосальну кількість сонячної енергії, зв'язаної у рослинній органічній речовині. Рослинність наземних ґрунтів акумулює за рік ~ 0,5-10 15 кВт енергії шляхом фотосинтезу (В.А.Ковда, 1973). Система “ґрунт – рослина – тварина” в житті людства є головним постачальником трансформованої енергії Сонця.

Регулятор бiогеохімічних процесів з відповідним, в часі, досягненням екосистемами стану спонтанного саморозвитку, зрілості і сталості у взаємозв’язках з навколишнім середовищем.

Щiльнiсть життя на Землi регулюється родючістю ґрунту, оскiльки забезпечує рiст i розвиток рослин, їх життєві процеси. Розподiл живих органiзмiв на сушi планети, їх щiльнiсть у великій мiрі визначаються географiчною неоднорiднiстю ґрунту та його родючістю, яка обумовлюється певними клiматичними умовами. 
Грунт - земельний ресурс, що є особливо важливим для сільського, водного, лісового та інших видів  землекористування. Яскравим проявом такої важливості є формування сучасного земельного кадастру і відповідно діючої з 1.01.2013 р. публічної електронної кадастрової карти, яка дає можливість упорядкувати існуюче різноманіття земельних наділів. Не все тут безхмарно з цією картою, зокрема з огляду на наявність критичних статей журналістів, проте країна вперше отримала можливість такого впорядкування і відповідно кожен землевласник може перевірити правильність просторового відображення свого землеволодіння [1-3].   

Грунтовий покрив є універсальним біологічним вбирачем і нейтралізатором багатьох забруднень. У сільському господарстві грунт виступає як основний засіб виробництва.

Своєрідним проявом важливості грунтів для людини є впровадження:

Дня Землі – 20-21 березня (ООН) або 22 квітня. Символ такого дня – грецька буква тета . Всесвітнього Дня грунту – 5 грудня. 
Цей День був ініційований у 2002 року в м. Бангкоку учасниками міжнародного конгресу ґрунтознавців, адже саме 5 грудня 1883 року В.В. Докучаєв захистив свою докторську дисертацію «Русский чорнозем». 
2. Грунтознавство: місце і роль в системі наук і зокрема природознавстві та житті людини Місце і роль грунтознавства 
в системі наук і зокрема природознавстві

Грунтознавство – одна з галузей знань, яка уособлює в собі теоретичні засади знань про грунти і разом з цим це – прагматично орієнтована галузь, яка має задовольняти потреби людей у продуктах харчування та виробництві цілого ряду промислової продукції. Звідси ґрунтознавство є складовою біологічних, географічних та аграрних наук.

Роль ґрунтознавства у житті і зокрема у господарському секторі діяльності людини

Грунтознавство забезпечує людей знаннями про грунти, формує їх екологічний світогляд, акцентує увагу на необхідності розуміння важливості грунтів для навколишнього природного середовища

Невідповідність між рівнем розвитку ґрунтознавства, - знань про грунти, і врожайністю конкретного поля, продуктивністю середнього господарства.
(Якби це було, то тоді людство не мало б проблем з деградацією грунтів, а проблема забезпечення продовольством не була б такою актуальною)
Чому так?
Для умов, наприклад, степової зони це пов’язано з наявністю наступних проблем:

Застарілістю інформації в господарствах щодо параметрів, властивостей грунтів та різноманіття в характері грунтового покриву. Відсутністю належного картографічного забезпечення сільськогосподарських підприємств, зокрема:

Відсутністю повномасштабного застосування картограмами забезпеченості грунтів поживними речовинами, а за наявності зазначених – переважною відсутністю врахування різноманіття структури грунтового покриву з наступною відсутністю диференціації застосовуваних агромеліоративних заходів

Відсутністю повномасштабного застосування картограмами агровиробничих груп або типів земель, що важливо для упорядкування, типології рекомендацій раціонального використання земель

Відповідно до двох вище зазначених позицій врай актуальною постає проблема належної оцінки грунтів, земельних ресурсів

Застосування здебільшого чарунково-прямокутнього (сітчасто-прямокутнього) «нарізання» полів, а не більш екологічно ефективної системи контурної організації території, яка враховує різноманіття ландшафтних комплексів[4].

Необхідність фінансового забезпечення реалізації «Положення про моніторинг грунтів на землях сільськогосподарського призначення» (Мінагрополітики, наказ №51 від 26.02.2010). Деякі дослідники до проблеми грунтового моніторингу підходять більш радикальніше і вважають, що в країні має бути створена єдина державна грунтова служба, яка б системно в часі і просторі здійснювала спостереження і контроль за головними якісними параметрами грунтів

Необхідність удосконалення застосовуваних геоінформаційних технологій у ґрунтознавстві

Необхідність посилення забезпечення сільськогосподарських підприємств висококваліфікованими кадрами та вирішення проблеми переходу від орієнтації на дрібних виробників до орієнтації на застосування новітніх технологій і вдосконалення засобів виробництва[3].

Для підвищення врожайності застосовують передову агротехніку, систематично вносять мінеральні та органічні добрива, вапнують підзолисті грунти, гіпсують солончаки. Проте цих заходів не можна застосовувати доти, поки не буде вивчено ґрунтових особливостей окремих ґрунтових ділянок, ба замість користі вони можуть завдати шкоди. Отже, перш ніж використовувати грунти, застосовувати добрива, необхідно їх вивчити, провести певні аналітичні дослідження.

Аналіз ґрунту роблять з узятих у польових умовах проб. Середня проба повинна відбивати дійсний середній стан складу ґрунтів, а тому її беруть з багатьох місць досліджуваної ділянки невеличкими порціями. Середню пробу беруть з однотипних ділянок як щодо агровикористання, так і щодо однотипності внесення добрив.

Пробу беруть на глибині орного шару землі, коли грунт вже підсох, не мажиться і не прилипає.

Місця взяття проб вибирають залежно від форми досліджуваної ділянки. Якщо ділянка вузька, але довга, проби беруть з 5-10 місць по середені ділянки на одинаковій відстані одну від одної. Якщо ділянка має форму квадрата, то проби краще брати в шаховому порядку. Якщо ділянка дуже велика, то проби слід брати за однією або двома діаогналями. Не можна брати проб біля шляхів, різних будівель і не характерних для ділянки місць (горби, западини тощо).

Вибравши місце для взяття проби, спочатку зчищають лопатою верхній шар дерну на 1-3 см. Потім лопатою вирізають прямокутний шар ґрунту на всю глибину орного шару, стежачи, щоб у кожний зразок потрапила певна кількість ґрунту верхнього і нижнього горизонтів, пропорційно до їх співвідношень залягання. Взяту пробу висипають на чистий дикт або на мішковину, старанно перемішують і з цього зразка склянкою беруть невелику кількість ґрунту для середнього зразка, стежачи за тим, щоб у середню пробу потрапила одинакова кількість ґрунту з кожної наміченої точки досліджуваної ділянки. Середня проба повинна бути не менше 1кг ґрунту. Її пересипають у пронумерований чистий мішок, куди кладуть етикетку з паперу, на якій зазначають:

1 господарську приналежність ділянки;

2 номер проби, дата взяття;

3 номер досліджуваної ділянки;

4 тип грунт, глибина взяття зразка;

5 ділянка (розкорчована, цілинна тощо);

6 прізвище того, хто брав пробу.

Такий самий запис роблять у зошиті, куди заносять ще й номер мішечка, і копію вкладеної в нього етикетки. Тут же, у зошиті, пишуть польову характеристику ґрунту (рельєф, глибина орного шару, структура, вологість тощо). Дотримуючись такої номенклатури – легко наносити дані на карту[2-3].

Окремі показники, зокрема – механічний склад ґрунту, глибину гумусового горизонту та закипання від кислоти найкраще встановлювати зразу на полі під час взяття проб. Всі інші показники визначають у лабораторних умовах. Для цього пробу висипають на чистий дикт або товстий папір і руками розминають розминають грунт, що злежався в грудки. Пінцетом відбирають корінці рослин та інші сторонні домішки. Далі добре перемішують, ще раз перетирають у фарфоровій ступці дерев’яним або гумовим товкачем і пересівають крізь сито з діаметром отворів 1мм. Ту частину ґрунту, яка після першого перетирання залишається на ситі, знову висипають у ступку, розтирають і пересипають. Після роздріблення пробу сушать на повітрі доти, поки при пересипанні вона куритиметься. Якщо просушують грунт у приміщенні, то не повинно бути парів аміаку, соляної та азотної кислоти, які легко вбирає грунт, бо інакше аналізи будуть невірними.

Для визначення ступення забрудненості використовують такі характеристики:

1) коефіцієнт концентрації забруднення ґрунту:

kc=G/Gcp або kc=G/GГДК

де G – загальний вміст забруднюючих речовин;

Gcp – середній фоновий вміст забруднюючих речовин;

GГДК – гранично допустима кількість забруднюючих речовин.

2) інтегральний показник поелементного забруднення ґрунту:

kc=åG/Gф

де G – сума контрольованих забруднюючих речовин;

Gф - сума фонового вмісту забруднюючих речовин.

3) коефіцієнт зворотної реакції ґрунтів на динаміку забруднення:

kр=(А – Аф)/Аф

де А, Аф – параметри, які контролюються в забрудненій і фоновій пробах.

 Старанно вимитий бюкс висушують і зважують на аналітичних терезах. Із загального зразка розтеленого на папері ґрунту відбирають невелику кількість ґрунту, висипають у бюкс з таким розрахунком, щоб усього зразка було близько 2г, і зважують на аналітичних терезах. Бюкс ставлять у сушильну шафу і сушать протягом двох годин при температурі 100-1050, далі переносять в ексикатор, охолоджують і зважують. Після зважування знову ставлять у сушильну шафу і сушать протягом 30-40 хвилин, знову охолоджують і зважують. Так повторюють доти, поки різниця між двома останніми зважуваннями дорівнюватиме не більше як – 0,0002г.

Процентний вміст вологи обчислюється за формулою:

%Н2О=Б-В/В-А Î 100,

де: А – вага порожнього бюкса;

Б – вага бюкса з ґрунтом до висушування;

В – вага бюкса з ґрунтом після висушування.

Приготування водної витяжки з ґрунту та її аналіз є одним з основних прийомів хімічного дослідження ґрунтів. Аналізуючи водну витяжку можна визначити кількісний вміст водорозчинних солей та органічних речовин у ґрунті, встановити, якими солями він засоляний, а це дасть можливість визначити придатність даного ґрунту для господарювання, а також намітити шляхи до його поліпшення.

Для приготування водної витяжки на техніко-хімічних терезах зважують 100г повітряно-сухої проби ґрунту і за допомогою лійки для пересипання сипких речовин переносять грунт у склянку зі широкою шийкою місткістю 750-1000 мл. У цю склянку наливають точно 500 мл прокип’яченої і охолодженої дистильованої води, позбавленої вуглекислого газу. Склянку закривають корком і добре взбовтують протягом 5 хв (якщо грунт сильно засолений, збовтують на протязі 2 год і залишають у статичному положенні на 24 год). За цей час водорозчинні солі та органічні речовини переходять у розчин або утворюють суспензію.

Утворений розчин фільтрують крізь складчастий фільтр у суху колбу місткістю 500-750 мл. Фільтрують обережно, переливаючи розчин на фільтр по скляній палиці. Фільтрують доти, поки фільтрат буде цілком прозорий. Профільтрувавши весь розчин, отримують водну витяжку, яку й досліджують. З водної витяжки визначають:

1 кислотність;

2 сухий залишок;

3 вміст мінерального залишку;

4 різні форми лужності;

5 вміст Са і т. д.

У заздалегіть просушену і зважену на аналітичних терезах фарфорову чашечку піпеткою наливають 20-25 мл водної витяжки і випаровують на водяній бані. У міру випаровування піпеткою доливають водної витяжки стільки, щоб усього було випарувано точно 100 мл.

Після закінчення вапаровування чашечку зовні витирають фільтрувальним папером і в сушильній шафі сушать при температурі 100-1050С 3-4 години, потім охолоджують в ексикаторі і зважують на аналітичних терезах.

Вміст сухого залишку обчислюють у процентах до повітряно-сухого ґрунту за формулою:

Х=БÍ50Í100%/А(100 – В),

Де А – об’єм витяжки, який взятий для випаровування (у мл);

Б – вага повітряно-сухого ґрунту (у грамах);

В – вологість ґрунту (у %);

Сухий залишок містить як мінеральні, так і органічні речовини.

Якщо сухий залишок прожарити, то органічні речовини згорять, а мінеральні залишаться. На цьому і ґрунтується визначення мінерального залишку.

Фарфорову чашечку після визначення сухого залишку ставлять у кільце штативу і обережно нагрівають на полум’ї газового чи спиртового пальника; через деякий час нагрівання посилюють. Далі чашечку переносять у муфельну піч і прожарюють протягом 30-40 хв. При температурі 500-5500С, тобто, при червоному (не білому) прожарюванні.

Після прожарювання чашечку охолоджують в ексикаторі і зважують на аналітичних терезах. Після цього знову прожарюють 15-20 хвилин, охолоджують і зважують. Так повторюють доти, поки результат останнього зважування відрізнятиметься від передостаннього не більше як на 0,0002 г, тобто добиваються сталої ваги.

Вміст мінерального залишку в % до ваги абсолютного сухого ґрунту обчислюють за формулою:

У=БÍ50Í100%/А(100 – В),

Де: А – об’єм витяжки, яку взято для випаровування (у мл);

Б – вага сухого залишку (у грамах);

В – вологість ґрунту (у %).

Знаючи процентний вміст сухого і мінерального залишку, легко знайти процентний вміст органічних речовин. Для цього від процентного вмісту сухого залишку віднімають процентний вміст мінеральних речовин і дістають процентний вміст органічних речовин до ваги абсолютного сухого ґрунту.

Ґрунти України.

Більша частина території України розташована у західній частиніСхідноєвропейської рівнини, при цьому рівнини займають 95 % території України, а гори — лише 5 % (на заході — Карпатські (4%), на півдні —Кримські гори (1%) ). Завдяки теплому клімату, гарному рельєфу (близько 60 % сільськогосподарських угідь є рівнинними, а ще 35 % мають кут нахилу в діапазоні між 1° та 3°) та наявності великих площ чорнозему (третина світових запасів), в Україні надзвичайно сприятливі умови для сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарські угіддя займають приблизно 60 % всієї території України. Територія України поділена на три природно-кліматичні зони: ПоліссяЛісостепСтеп.

Утворення і поширення ґрунтів, рослинності, тваринного світу залежать від властивостей порід, що складають земну поверхню, форм рельєфу, кліматичних умов, господарської діяльності людини. В їх розміщенні на території України простежуються дві основні закономірності: широтна зональність на рівнинній частині та висотна поясність в Українських Карпатах і Кримських горах. Ґрунтовий і рослинний покрив змінюється також і в довготному напрямі у зв’язку з посиленням континентальності клімату у напрямки із заходу на схід[4].

 

Різні типи ґрунтів в Україні займають неоднакові площі. На півночі рівнинної частини, на Поліссі, поширені дерново-підзолисті сірі лісові і темно-сірі опідзолені ґрунти. Дерново-підзолисті утворилися на водно-льодовикових, льодовикових та глинистих річкових, піщаних та супіщаних відкладах під мішаними дубово-сосновими лісами і поширені на річкових терасах, моренних і піщаних рівнинах. Розріз (профіль) цих фунтів поділяється на добре виражені горизонти, верхній гумусовий шар незначний (18-24см), але чітко виражений підзолистий горизонт, з якого вимиваються поживні речовин. Ґрунти бідні на гумус (0,7-2,0 %), для підвищення їх родючості вносять органічні і мінеральні добрива. Дерново-підзолисті ґрунти завдяки вмісту в них сполук заліза та алюмінію мають кислу реакцію ґрунтового розчину, тому їх треба вапнувати.

Ґрунти Полісся

Для Полісся характерна наявність лісової та болотної рослинності. Кількість опадів за рік (550-650 мм) тут перевищує кількість випаруваної з поверхні вологи. Це зумовлює промивний тип водного режиму, призводить до заболочування понижених ділянок, утворення болотних ґрунтів. Цьому сприяє також високий рівень залягання ґрунтових вод. Ґрунтоутворюючі породи мають переважно легкий механічний склад і представлені піщаними та супіщаними льодовиковими і водно-льодовиковими відкладами. Зрідка, переважно у західних районах, у місцях виходу на поверхню масивно-кристалічних порід трапляються крейдяно-мергельні відклади та невеликі острівки лесових. Основними типами ґрунтів в Поліссі (>60%) є дерново-підзолисті ґрунти із різним ступенем опідзолення, оглеєння та механічним складом. Вони утворились під хвойними та мішаними лісами з трав’янистою рослинністю, що сприяло формуванню таких ґрунтових горизонтів: гумусо-елювіального (18-25 см.), елювіального та ілювіального. Вміст гумусу в орному шарі цих ґрунтів досить низький і коливається в межах від 0,7-1,0% у піщаних і супіщаних до 1,5-2,0% у суглинкових відмінах. Вони ущільнені (1,40-1,55г/см3), запасають мало вологи, мають високу водо- і повітропроникність, низьку ємність вбирання та містять недостатньо основ та пожнивних речовин, реакція ґрунтового розчину в них кисла — рН 4,2-5,2. Домінують торф’яно–підзолисті ґрунти, які займають біля 75 % території Полісся.

В наш час на процес ґрунтоутворення вплинула діяльність людини. Вирубка лісів та розорювання великих площ та осушення боліт зумовило зниження рівня ґрунтових вод, збільшення надходження в ґрунт органічних речовин з коренями трав’янистих рослин, що призвело до посилення дернового процесу ґрунтоутворення.

Сірі лісові ґрунти сформувалися на лесових породах під широколистими лісами. Вони поділяються на ясно-сірі, власне сірі лісові та темно-сірі опідзолені. Ясно-сірі та сірі лісові ґрунти мають також добре помітний поділ свого профілю на горизонти. Їх верхній (гумусовий) горизонт сірого кольору, в ньому міститься 2,5-3,0 % гумусу.

Темно-сірі опідзолені ґрунти мають потужніший гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5-4,5 %, вони багатші на поживні речовини, такі, як азот, калій, фосфор, ніж сірі лісові фунти.

Ґрунти Лісостепу

Для Лісостепу характерна менша кількість опадів у порівнянні з Поліссям (450-550 мм). Крім того тут вища середньорічна температура повітря. Лісистість території незначна — близько 12 %. Територія являє собою підвищену рівнину з добре розвинутим давнім водно-ерозійним рельєфом. Основні ґрунтоутворюючі породи — леси і лесоподібні суглинки, вони містять до 15% СаСО3, пористі і тому здатні накопичувати вологу. Кальцій лесів сприяє закріпленню в ґрунтах органічних речовин (гумусу) та створенню агрономічно-цінних структурних окремостей (структура ґрунту). Для Лісостепу характерні два типи ґрунтів. По-перше це різноманітні чорноземи (типові, опідзолені, вилугувані та реградовані), вони утворились під трав’янистою рослинністю. По-друге — сірі опідзолені ґрунти (світло-сірі, сірі та темно-сірі), що утворились під лісовою рослинністю. Найбільш плодючими є типові чорноземи, які мають найвищий вміст гумусу 4-6% та слабко кислу або нейтральну реакцію ґрунтового розчину[4].

  У лісостеповій і степовій зонах України поширені чорноземні ґрунти. Вони утворилися під трав’янистою рослинністю на карбонатних лесових породах. Завдяки невеликій кількості опадів, поживні речовини, що утворюються з решток рослин, не можуть вимитись, вони накопичуються в ґрунті. Тому чорноземи мають потужніший, ніж всі інші ґрунти, гумусовий горизонт. З цим пов’язана їх висока родючість. Розрізняють чорноземи опідзолені, типові, звичайні, південні і чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід.

Опідзолені чорноземи займають значні площі в північній частині лісостепової зони, поширені на Волинській, Подільській, Придніпровській, Середньоросійській височинах. Вони ззовні подібні до темно-сірих опідзолених ґрунтів, але мають потужніший верхній гумусовий горизонт, у них більший вміст гумусу — 3,5-5,5 %. Опідзолені чорноземи утворилися в процесі природного заростання степових просторів широколистими лісами. Вони мають добрі агрономічні властивості, є родючими.

Типові чорноземи утворилися під лучними степами та в умовах періодичного промивного режиму, що сприяло глибокому проникненню в них коріння і вологи. Тому їх гумусовий горизонт досягає глибини 120-150см, а весь ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого з глибиною зменшується. Ці ґрунти мають зернисту структуру, містять у верхньому шарі від 3 до 6 % гумусу. Родючість їх також є високою. Типові чорноземи займають лівобережну частину Лісостеп). 
  Звичайні чорноземи поширені в північній частині степової зони. Вони утворилися під різнотравними і типчаково-ковиловими степами за умов посушливого клімату, глибокого залягання ґрунтових вод. Потужність їх менша порівняно з типовими чорноземами і становить 60-80 см. Вміст гумусу у верхньому шарі змінюється від 4-5 до 6,5 %.

Південні чорноземи поширені в північній частині Причорноморської низовини. Степовому Криму. Ці ґрунти утворилися в умовах посушливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Тому потужність гумусу в них менша порівняно із звичайними чорноземами. Темно-сіре забарвлення ґрунту спостерігається до глибини 30-50 см. А на глибині 90-120см залягає суцільний водонепроникний горизонт. Це погіршує агрономічні властивості цих фунтів. Вони містять від 3,5 до 5,0 % гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур на цих ґрунтах потрібне зрошення,

Чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід поширені на Донецькій височині, в Степовому Криму і передгір’ях Кримських пасом. Гумусовий горизонт їх має буруватий відтінок, в ґрунті наявний щебінь материнських порід. Родючість цих ґрунтів порівняно з іншими чорноземами є нижчою.

Ґрунти Степу

Степу характерний рівнинний рельєф, трав’яниста рослинність та перевага кількості вологи, яка випаровується, над кількістю опадів. Кількість опадів становить 350-450 мм. Коефіцієнт зволоження на півдні зони становить 0,8, на півночі — 1,3. Неоднорідність умов зволоження зумовила відмінності рослинного покриву. На півночі знаходяться найпродуктивніші різнотравно-типчаково-ковильні степи, вони змінюються типчаково-ковильними, на півдні переважають найбідніші полинно-типчакові асоціації. Відповідно до трав’яних асоціацій формуються різні ґрунти: під різнотравно-типчаково-ковильними степами — чорноземи звичайні; під типчаково-ковильними — чорноземи південні; під полинно-типчаковими — каштанові чорноземи. У південній частині часто бувають пилові бурі та суховії. Основними ґрунтоутворюючими породами є леси та лесовидні суглинки важко-суглинкового і глинистого механічного складу. У південній частині ґрунтоутворюючі лесовидні породи бувають засоленими, внаслідок чого утворюються чорноземи з неводостійкою і здатною до руйнування структурою[4].

 

На півдні Причорноморської низовини та в північній частині Степового Криму, де кліматичні умови посушливі, поширені темно-каштанові і каштанові ґрунти. Їх гумусовий горизонт має потужність 40-50 см. Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3,0-4,5 %.

У заплавах річок та зниженнях значні площі займають лучні і дернові ґрунти. Ці ґрунти утворилися під лучною рослинністю при неглибокому заляганні ґрунтових вод. Вміст гумусу у верхньому горизонті лучних ґрунтів становить 3-6 %, вони багаті на поживні речовини.

У зоні мішаних лісів, долинах річок, на межирічних зниженнях поширені болотні ґрунти. Вони утворилися в умовах надмірного зволоження при високому рівні ґрунтових вод. Серед них розрізняють болотні мінеральні, торфово-болотні, торфові ґрунти. Останні мають шар торфу глибше 50 см. Для сільськогосподарського використання цих ґрунтів треба застосовувати меліоративні заходи.

На невеликих ділянках серед каштанових ґрунтів, на терасах річок, прибережних територіях поширені солончаки. Вони не мають властивого ґрунтам поділу на горизонти. В Україні переважають содові та хлоридно-сульфатні солончаки.

Окремими плямами серед лучно-чорноземних, темно-каштанових та каштанових ґрунтів в лісостеповій і степовій зонах поширені солонці. Їх особливістю є щільний солонцюватий горизонт, що значно погіршує фізичні властивості цих ґрунтів.

У зниженнях — подах Причорномор’я, де є умови для періодичного промивання ґрунтів, утворились солоді. Вони мають погані фізичні властивості, невисоку родючість.

В Українських Карпатах характер ґрунтового покриву змінюється з висотою. На Закарпатській низовині залягають лучно-буроземні ґрунти. Вони утворились під лучною і деревною рослинністю на алювіальних відкладах. Вміст гумусу в їх верхньому шарі становить 3-5 %.

У Передкарпатті поширені буро-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти, що мають невисоку природну родючість.

У південно-західних передгір’ях поширені буроземно-підзолисті ґрунти. Вони мають буруватий колір, оскільки містять сполуки заліза. Ґрунти утворились під широколистими лісами в умовах теплого і вологого клімату. У гірсько-лісовому поясі на висотах від 300 до 1450м переважають бурі лісові ґрунти. Вони сформувалися під широколистими і хвойними лісами на продуктах вивітрювання гірських порід. Гумусовий горизонт їх має потужність від 30 до 40 см. Ці ґрунти щебенюваті, містять 2,5-4,0 % гумусу, кислі, придатні для вирощування сільськогосподарських культур. На північно-західних схилах над бурими лісовими ґрунтами вузькою смугою поширені гірсько-підзолисті ґрунти. Вони мають невелику потужність, характеризуються значною щебенюватістю[1,4].

На плосковершинних схилах хребтів і вершинах поширені гірсько-лучні і гірсько-торфові ґрунти. Вони утворились під лучною рослинністю в умовах надмірного зволоження на пісковикових породах. Г’ірсько-торфові ґрунти мають незначний торфовий горизонт.

У Кримських горах, в їх північних передгір’ях сформувались чорноземи південні і дерново-карбонатні ґрунти. Гумусовий шар чорноземів невеликий, близько 25 см. Материнськими породами є лес і червоно-бурі глини. Вміст гумусу у верхньому горизонті 3,0-3,5 %. Дерново-карбонатні ґрунти малопотужні, щебенюваті. В нижньому поясі південного схилу Кримських гір до висоти 300 м поширені коричневі ґрунти. Вони утворились під розрідженими лісами і чагарниками, трав’янистою степовою рослинністю на продуктах вивітрювання карбонатних порід. Гумусовий горизонт мас сірувато-коричневий колір до глибини 25-33 см. Вміст гумусу у верхньому шарі становить 5-7 %. На крутих схилах ці ґрунти піддаються змиву водами атмосферних опадів. В цьому ж поясі поширені червоні ґрунти, що утворились під трав’янистою рослинністю. Вміст гумусу в їх верхньому шарі 3,0-3,5 %, вони щебенюваті. Ґрунти придатні для садів і виноградників.

Північні схили Головного пасма вкрито бурими лісовими ґрунтами. Вони утворились під широколистими лісами в умовах м’якого теплого клімату. У верхньому горизонті цих ґрунтів міститься 4-5 % гумусу. В цьому поясі під сосновими лісами утворились бурі опідзолені ґрунти, а вище — гірські чорноземні ґрунти. Вони утворились під гірською степовою рослинністю на щебенюватих продуктах вивітрювання вапнякових порід, їх гумусовий горизонт неглибокий, має темно-сірий колір. У гірських чорноземах міститься 4-7 % гумусу.

Ґрунти гірських областей України

Для ґрунтів гірських областей характерна висотна зональність. Типовими ґрунтами для Карпат та Кримських гір є буроземи, але зустрічаються і інші типи ґрунтів. Буроземи утворюються під лісовою рослинністю та гірськими луками в умовах посиленого сезонного промивного типу водного режиму та підвищеної відносної вологості повітря. Інтенсивність буроземного процесу залежить від ґрунтоутворюючої породи і типу лісів. Він сильніше проявляється у ґрунтах, які сформувались на безкарбонатних породах, ніж на карбонатних, а також під буком і грабом, ніж під хвойними. Глибина ґрунтового профілю — 20-90 см визначається глибиною залягання щільних порід. Диференціюється він на гумусовий, потужністю 15-25 см, і два перехідних горизонти.

Земельні ресурси — землі, що використовуються або можуть бути використані для сільського чи лісового господарства, містобудування та ін. Україна має багаті земельні ресурси. Площа її земельного фонду — 60,4 млн.га, з них сільськогосподарські угіддя становлять 70% площі всіх земель. Серед них орні землі займають в середньому 79% (один з найбільших показників у світі). Більша частина всіх сільськогосподарських угідь і 60 % орних земель припадає на чорноземні ґрунти[2,4].

Загальний рівень господарської освоєності території України високий. Але в різних природних зонах спостерігаються відмінності. В зоні мішаних лісів землеробська освоєність менша, ніж у лісостеповій та степовій зонах. Але в цій зоні знаходиться 25 % сіножатей і пасовищ, 40 % лісів України. Розораність земель у лісостеповій зоні — близько 70 %, а у степовій зоні — понад 80 %, тут найбільш поширене зрошення. В Українських Карпатах великі площі займають ліси, луки; ділянки з орними землями поширені в передгір’ях, міжгірних улоговинах і долинах річок. У Кримських горах висока лісистість, орні землі займають незначні території.

Між землекористувачами землі України розподіляються нерівномірно. Найбільші площі займають землі сільськогосподарського призначення. Значна частина припадає на населені пункти. В населених пунктах 80 % земель становлять присадибні ділянки. Землі лісогосподарського призначення становлять 11,6%.

Для раціонального використання земельних ресурсів треба запобігати несприятливим фізико-географічним процесам (ерозія, перезволоженість, засолення, посушливість, солонцюватість та ін.).

Україна має дуже великі площі чорноземів, які є найродючішими ґрунтами у світі. Але майже в усіх регіонах з року в рік в них зменшується часткагумусу — основної речовини, яка забезпечує плодючість ґрунту. Цей процес відбувається внаслідок екстенсивного ведення сільського господарства, при якому порушилося співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових та водних ресурсів, в результаті чого відбувається інтенсивний розвиток ерозійних процесів, при якому гумус вимивається з верхнього шару ґрунту. Крім водної ерозії ґрунту має місце і вітрова. Внаслідок механічної обробки чорнозем, який зазвичай має зернисту структуру, перетворюється на пил, який виноситься з полів східними сухими вітрами. Великої шкоди завдала також надлишкова меліорація, яка сприяла закисленню та засоленню, а також підтопленню великих площ ґрунтів. Загальні втрати родючих ґрунтів щорічно складають мільйони тон. Крім того 3,7 млн га землі знаходиться в зоні дії аварії на Чорнобильській АЕС.

Грунтоутворюючими породами є четвертинні відклади: леси, морена, воднольодовикові і давньоалювіальні відклади, сучасний алювій, делювій, глини, прісноводні суглинки. Незначне поширення мають породи дочетвертинного віку: елювій магматичних порід, карбонатні породи та елювій карбонатних порід. Лес — це крихка, однорідна, тонкопориста осадова континентальна порода пальового або жовто-пальового кольору, що залягає шаром завтовшки до 10—12 м. Характерними ознаками лесу є наявність карбонатів у вигляді цвілі, прожилків тощо та здатність розподілятись на різні за розміром структурні агрегати стовпчатої форми, вертикально розколюватись і утворювати прямовисні стінки. Леси легко змиваються та розмиваються водою.

http://rudocs.exdat.com/pars_docs/tw_refs/221/220104/220104_html_m67b5eff9.png
 Яр і змиті грунти на схилі (с. Ліщин Житомирського району)
http://rudocs.exdat.com/pars_docs/tw_refs/221/220104/220104_html_m74d76d6.png
До складу лесів входять первинні мінерали (залишки вивітрених порід): кварц, польові шпати, рогова обманка, слюди, турмалін і. глинисті вторинні мінерали: каолініт, гідрослюди, монтморилоніт, бейделіт.

За будовою, мінералогічним і хімічним складом лес є досить сприятливою грунтоутворюючою породою для розвитку грунтів з високою родючістю.
Леси і лесовидні породи з прошарками мергелю. Лесовидні породи - це перевідкладені леси з прошарками мергелю. За своїм літологічним і хімічним складом та фізичними властивостями дуже подібні до лесів, але мають шарувату будову. Механічний склад переважно легкосуглинковий, часто з домішкою піску.
Морена являє собою невідсортовану породу червоно-бурого кольору, супіщаного і піщано-легкосуглинкового механічного складу з вмістом великої кількості слабоокатаних валунів кристалічних порід.

За літологічним складом відклади характеризуються високим вмістом алюмосилікатів, збагачених півтораокис-лами заліза і алюмінію, та бідністю на основи лужноземельних металів.У сухому стані морена щільна, у вологому — в'язка. Водопроникність її низька, за винятком піщаних відмін. 
Воднольодовикові відклади — невідсортовані піщані, глинисто-піщані і супіщані породи воднольодовикового походження.В них часто зустрічаються валунчики діаметром 2-4 мм. Отже, воднольодовикові відклади майже повністю складаються з крем'янки і дуже бідні на поживні речовини, тому є найменш сприятливими грунтоутворюючими породами. Їм властивий високий ступінь водопроникнення, мала вологоємкість та незначна водопід'ємна здатність. Маючи велику теплопровідність, ці породи здатні швидко нагріватись і охолоджуватись. Відклади супіщаного механічного складу мають дещо кращі фізичні та хімічні властивості, ніж піщані та глинисто-піщані, все ж вони залишаються незадовільними. Делювій — це різноманітні продукти вивітрювання гірських порід, переміщені вниз по схилу від місця їх залягання. Механічний склад дуже різноманітний. У лісостеповій частині області поширений балковий делювій, що являє собою продукти змиву (частіше лесів і лесовидних суглинків) з навколишніх схилів. Елювій магматичних порід — продукти вивітрювання гірських порід. За забарвленням і мінеральним складом елювій, як правило, подібний до невивітреної породи, в яку переходить на певній глибині. Найчастіше це щебенюваті супіски. Магматичні породи залягають невеликими площами на вершинах підвищень. Являють собою виходи на денну поверхню кристалічних порід, переважно гранітів.

http://rudocs.exdat.com/pars_docs/tw_refs/221/220104/220104_html_1b862a16.png

Виходи кри­сталічних порід (с. Топорище Володарсько-Волинського ра­йону). Суцільних масивів не утворюють, а залягають у комплексі з іншими породами, частіше з елювієм магматичних порід. Елювій карбонатних порід — це продукти вивітрювання карбонатних порід. Карбонатні породи — дуже насичені вапном породи, різного (частіше суглинкового) механічного складу.
Глини зустрічаються як грунтоутворюючі породи окремими невеликими масивами. Частіше вкриті воднольодо виковими відкладами і служать підстеляючими породами. Це здебільшого глинисті породи сизого кольору. Вони щільні, майже повністю водонепроникні
[1-4].

У лісостеповій частині області в зв'язку з більшою товщею четвертинних відкладів підґрунтові води залягають значно глибше: на вододільних ділянках і плато на глибині 10—16 м, у долинах річок та зниженнях 1-5 м тому у ґрунтоутворювальних процесах на більшій частині території участі не беруть. Містять багато карбонатів і солей заліза.
Характер природної рослинності тісно пов'язаний з рельєфом, зволоженістю і типами грунтів. В лісостеповій частині області ліси представлені в основному дібровами і частково борами. Основними лісоутворюючими породами є дуб черешчатий, граб, ясен, липа, клен, берест. Підлісок складається з горобини, ліщини, калини, жостеру, брусниці європейської.
Типовими трав'янистими рослинами в лісах є тонконіг лісовий, зірочник ланцетолистий, копитняк, медунка лікарська, жовта глуха кропива, маренка запашна, яглиця, купина, фіалки запашна й дивна.
Лісами, як правило, зайняті піщані тераси річок та ділянки з сірими опідзоленими грунтами різного механічного складу. Природна трав'яниста рослинність збереглась, крім лісу, також на природних кормових угіддях та болотах. На суходільних луках та пасовищах переважають мичка, дрібні осоки, щучники, кожна з яких може утворювати основний рослинний фон з домішкою мітлиці, жовтцю, подорожника, конюшини, вербозілля, тонконогу, ситника.
Луки заплав мають багатший видовий склад. Тут ростуть мітлиця, королиця, лисохвіст, калюжниця, щавель, а на зволожених ділянках — осоки, підморенник, хвощ та ін.. На болотах ростуть переважно трав'янисті рослини та мохи. Рослинність верхових боліт складається з сфагнових мохів, багна, буяхів, пухівки, журавлини, осоки. Для низинних боліт характерні гіпнові мохи, осоки, калюжниця болотяна, куничник ланцетний, вербозілля звичайне, плакун верболистий, хвощ багновий, мітлиця повзуча. На орних землях трапляються такі бур'яни: стоколос житній, метлюг звичайний, волошка синя, злинка, мишій сизий та ін.
У межах однієї групи грунтів Грунтові види відрізняються між собою морфологічною будовою, ступенем і характером оглееності, механічним складом, грунтоутворюючими породами. Велика різноманітність поширених на території області ґрунтових видів пояснюється неоднорідністю геологіч ної будови, клімату, рельєфу і пов'язаних з ним умов зволоження та інших факторів, під впливом яких формувалися грунти.
По видолинках, долинах річок, внизу схилів переважають дернові грунти. В мілких невеликих замкнених западинах залягають болотні грунти, в більш глибоких -торфово-болотні та торфовища низинні, зрідка перехідні. У лісостеповій частині області в умовах помірного зволоження під впливом широколистяних лісів та трав'яної рослинності. У північній частині цієї зони (приблизно до лінії Любар-Іванопіль-Бердичів-Попільня) досить поширені опідзолені грунти: сірі, темно-сірі і чорноземи опідзолені. Серед них невеликими ділянками зустрічаються ясно-сірі опідзолені грунти. Окремими великими масивами (західніше Чуднова, в районах Озерни, Кодні, Андрушівки, Кривого) залягають чорноземи малогумусні глибокі та неглибокі з переважанням їх вилугуваних відмін. Механічний склад опідзолених грунтів в основному легкосуглинковий, чорноземів — середньосуглинковий.
Основу ґрунтового покриву крайньої південної частини області становлять чорноземи малогумусні глибокі і неглибокі піщано-середньосуглинкові та їх вилугувані відміни. Незначними площами залягають чорноземи карбонатні. Окремими острівцями зустрічаються опідзолені грунти. 
На території Ружинського, зрідка Чуднівського районів розвинулися реградовані грунти -частіше чорноземи, рідко темно-сірі і сірі. Проте суцільні масиви вони утворюють дуже рідко, а в більшості випадків залягають у комплексі з грунтами, з яких утворилися. До цієї генетичної групи грунтів входять: дерново-при-хованопідзолисті піщані і глинисто-піщані грунти, дерново-слабо- і середньопідзолисті піщані і глинисто-піщані, дерново-слабопідзолисті супіщані і суглинкові, дерново-середньопідзолисті супіщані і глинкові, в тому числі слабозмитих.  Ці грунти лише незначними окремими ділянками поширені в лісостеповій зоні. Займають рівні та різного роду підвищені над моренно-зандровою рівниною ділянки (тераси річок, бугри, гривоподібні підвищення, слабопідвищені рівнинні ділянки). Сформувались під лісовою, переважно хвойною ослинністю в умовах достатнього зволоження під впливом підзолоутворюючого процесу. У результаті складних процесів нагромадження і розкладу органічної речовини, виносу продуктів їх розкладу з верхніх шарів у нижні профіль дерново-підзолистих грунтів розчленувався на три горизонти: гумусово-елювіальний (НЕ), елювіальний (Е), ілювіальний (І), глибше якого залягає грунтоутворююча порода (Р). В дерново-прихованопідзолистих грунтах ці горизонти виявлені нечітко. Виразність їх збільшується у дерново-слабопідзолистих і різко виявлена у середньопідзолистих грунтів, особливо у супіщаних і суглинкових відмінах.
У механічному складі верхніх шарів піщаних і глинисто-піщаних грунтів переважає фракція піску. Вміст фізичної глини (часточок розміром менше 0,01 мм) становить у пі­щаних відмін до 5%, в глинисто-піщаних — 5—10%. З легким механічним складом пов'язані характерні для цих грунтів несприятливі фізичні властивості: мала зв'язність, висока аерація, висока водопроникність і низька водоутримуюча здатність, мала вбирна здатність, низька буферність.
Вміст гумусу навіть у верхньому шарі грунту дуже низький. З глибиною кількість його різко зменшується, і на глибині 50—60 см він практично відсутній. Реакція ґрунтового розчину кисла, гідролітична кислотність відносно висока, сума ввібраних основ мала, грунти дуже не насичені основами.
Забезпеченість рухомими формами фосфору піщаних відмін дуже низька, глинисто-піщаних — низька; калієм обидві відміни забезпечені дуже слабо. Надзвичайно несприятливі фізичні властивості дерново-прихованопідзолистих піщаних і глинисто-піщаних грунтів і зумовлені ними негативні хімічні показники (кислотність, бідність на поживні речовини та ін.) спричинюють дуже поганий розвиток на них сільськогосподарських рослин. Як показав досвід, витрати на вирощування навіть найменш вибагливих культур не скуповуються. Тому ці грунти найкраще засадити лісом.
Фізичні та хімічні властивості дерново-слабо і середньопідзолистих грунтів дещо кращі і дозволяють використовувати останні у сидеральних сівозмінах з набором маловибагливих культур (жито, гречка, люпин, картопля, овес). Якщо застосовувати додаткові заходи щодо підвищення родючості цих грунтів, зокрема частіше внесення добрив (переважно органічних), але невеликими нормами, вапнування (не більше 2 т/га вапна), посіви люпину на зелене добриво, то можна одержувати непогані врожаї
згаданих культур.  Внесення лише фосфорних або калійних добрив мало себе виправдовує. Азотні добрива (аміачна селітра) забезпечують порівняно високий приріст урожаю, що дозволяє знизити собівартість виробництва зерна, однак їх ефективність значно поступається перед повним мінеральним, а також перед азотно-фосфорним добривами. Економічна оцінка способів внесення азотних добрив показала, що на дерново-підзолистих піщаних грунтах весняне підживлення озимого жита, є найбільш вигідним. Малозв'язні піщані і глинисто-піщані грунти легко піддаються вітровій ерозії. Щоб уникнути цього, їх не слід залишати тривалий час без рослинного покриву.
Дерново-слабо- і середньопідзолисті супіщані грунти мають набагато кращі фізичні і хімічні властивості , ніж ці ж грунти піщаного і глинисто-піщаного механічного складу. Чітко виявлений ілювіальний горизонт (особливо у середньопідзолистих відмін) має низьку водопроникність, в результаті чого атмосферні опади частково затримуються в кореневмісному шарі грунту.
Для підвищення родючості потрібно вносити всі види добрив, в першу чергу органічні. Досліди, проведені Житомирським сільськогосподарським інститутом з картоплею сорту Олев на дерново-середньопідзолистих супіщаних грунтах на воднольодовикових відкладах, свідчать, що найвищого її врожаю можна досягти тільки при одночасному внесенні гною з мінеральними добривами. Найбільший приріст урожаю (78 ц/га при врожаї на неудобрених ділянках 201 ц/га) одержано при внесенні ЗО т/га гною сумісно з повним мінеральним добривом (N90P90K90). Мінеральні добрива вносили у формі аміачної селітри, суперфосфату, калійної солі.
На грунтах даної генетичної групи велике значення має правильний добір форм мінеральних добрив і способів їх внесення. Азотні добрива можна використовувати в усіх формах, але потрібно мати на увазі, що легкорозчинні їх форми на піщаних, глинисто-піщаних і супіщаних грунтах легко вимиваються в нижчі шари грунту. Такі добрива краще вносити під передпосівний обробіток або під час сівби, а також при підживленні. При внесенні під зяблеву оранку перевагу слід віддавати аміачним формам (сірчанокислий амоній, аміачна вода, вуглеаміакати). З фосфорних добрив найкраще застосовувати фосфо­ритне борошно, суперфосфат, фосфатшлак. За даними Житомиської дослідної станції, фосфоритне борошно не поступається за впливом на врожайність культур перед суперфосфатом. Досліди Українського науково-дослідного інституту землеробства свідчать, що дія фосфатшлаку теж дорівнює дії суперфосфату. Отже, фосфоритне борошно і фосфатшлак, як найбільш дешеві добрива, слід використовувати при основному удобренні під більшість сільськогосподарських культур, крім льону. 
Калійні добрива, що містять багато хлору, несприятливо впливають на врожайність гречки і картоплі. Тому для удобрення цих культур краще застосовувати сірчанокислі форми: сірчанокислий калій, калімаг і калі-магнезію. При відсутності останніх можна вносити хлористі форми, але лише під зяблеву оранку, щоб до часу сівби хлор з них вимився у глибші горизонти.
Поряд з внесенням органічних і мінеральних добрив важливе значення має вапнування кислих дерново-підзолистих грунтів. Вапняні добрива не тільки нейтралізують реакцію грунтового розчину, поліпшуючи цим діяльність мікрофлори, але й сприяють закріпленню в грунті гумусу та поживних речовин. Мергель, крім того, збагачує орний шар мулуватими частками, поліпшуючи фізичні властивості піщаних і супіщаних грунтів. 
Повільнодіючі вуглекислі форми вапняних добрив (мергель, дефекат, сиромелений вапняк, торфотуфи) слід вносити під культури, які менш потребують вапнування (наприклад, льон, люпин), а на другий-третій рік, коли дія вапна найвища, на вапнованих грунтах слід висівати культури, що найбільш позитивно реагують на усунення кислотності. Норму вапна встановлюють залежно від гідролітичної кислотності та механічного складу грунту. На піщаних грунтах слід вносити 0,5 норми за гідролітичною кислотністю, але не більше 2 т\га карбонату кальцію (СаС03), на супіщаних - 0,75 норми, але не більше 3 т/га СаСОз, на суглинкових повну норму, але не більше 4-6 т/га СаСОз.
Одночасно з внесенням добрив та вапнуванням слід поглиблювати орний шар з метою створення більш глибшого родючого горизонту, доводячи його до 25-27 см. З інших прийомів обробітку важливе значення мають ті, які запобігають непродуктивній витраті вологи з грунту (боротьба з бур'янами та ін.).
Правильно застосовуючи комплекс агротехнічних заходів, на дерново-підзолистих грунтах, зокрема супіщаних і легкосуглинкових, можна одержувати добрі і навіть високі врожаї всіх районованих на Поліссі сільськогосподарських культур. Дерново-підзолисті оглеєні грунти на давньоалювіальних, воднольодовикових відкладах, морені та лесовидних відкладах . До складу цієї генетичної групи входять такі грунти: дерново-прихованопідзолисті і слабопідзолисті глеюваті піщані і глинисто-піщані; дерново-слабопідзолисті глеюваті супіщані і суглинкові; дерново-середньо- і сильнопідзолисті глеюваті супіщані і суглинкові, дерново-слабопідзолисті глейові піщані і глинисто-піщані; дерново-середньо- і сильнопідзолисті глейові супіщані і суглинкові; дерново-підзолисті сильноглейові; дерново-слабопідзолисті поверхнево-оглеєні; дерново-середньо- і сильнопідзолисті поверхнево-оглеені. Вони утворилися на слабознижених та знижених вирівняних ділянках моренно-зандрової рівнини та в нижніх частинах схилів в умовах неглибокого залягання підґрунтових вод, що знаходяться у місцях поширення глеюватих відмін у середньому на глибині 1,8—2,5 м, глейових 1,2-1,8 м, сильноглейових—0,6—1,2 м. Значно вище до поверхні води підіймаються навесні та під час осінніх дощів. У грунтах з близько залягаючими щільними маловодопроникними породами або горизонтами спостерігається застій атмосферних вод. За морфологічною будовою грунти цієї генетичної групи подібні до аналогічних відмін попередньої групи. Проте під впливом тривалого застою атмосферних або підгрунтових вод розвинувся процес оглеєння в зволожуваних горизонтах. Суть його полягає в перетворенні окисних сполук заліза в закисні, що приводить до утворення в'язкого маловодопроникного шару. У піщаних відмін оглеєні горизонти знебарвлені, у супіщаних і суглинкових мають сизувате забарвлення, на фоні якого розкидані окремі вохристі та іржаві плями; іноді зустрічаються залізо-марганцеві конкреції різних, переважно дрібних, розмірів. У глеюватих відмін ознаки оглеєння виявляються безпосередньо під ілювіальним горизонтом, у глейових — по всьому ілювіальному горизонту, у сильноглейових — майже по всьому профілю, причому верхній горизонт трохи заторфований.
Дерново-підзолисті піщані і глинисто-піщані глеюваті і глейові грунти за фізичними і хімічними властивостями майже тотожні з неоглеєними відмінами, але родючість їх дещо вища. Близький рівень підґрунтових вод сприяє кращій «вологозабезпеченості рослин. Закисних сполук заліза в цих грунтах мало і шкідлива дія їх майже не відчувається. У глеюватих супіщаних суглинкових відмінах грунтів підґрунтові води використовуються рослинами внаслідок підняття вологи по капілярах. Щільний маловодопроникний глейовий горизонт дерново-підзолистих глейових і сильноглейових супіщаних грунтів перешкоджає швидкому проникненню таких весняних та літніх дощових вод у глибші горизонти. Вони довгий час застоюються близько від поверхні, спричиняючи вимокання озимих культур. Ці грунти повільно прогріваються і пізніше досягають фізичної спілості. В зв'язку з перезволоженістю грунту органічні речовини розкладаються повільно. При замерзанні перезволоженого грунту спостерігається явище його «випучування». У поверхнево-оглеєних грунтів внаслідок застою атмосферних та стічних вод (при глибокому заляганні підґрунтових вод) перезволоженими бувають лише верхні шари грунту. Органічні речовини розкладаються дуже повільно. На неосвоєних ділянках таких грунтів іноді зверху утворюється торфуватий шар. Перенасиченість грунтів вологою навесні перешкоджає розвитку глибокої кореневої системи, внаслідок чого в посушливі пори року рослини не можуть використати вологу нижніх горизонтів і передчасно в'януть. Фізична спілість грунту тут також настає значно пізніше, ніж у неоглеєних грунтів, що затримує початок польових робіт і скорочує період вегетації. Отже, високий рівень підґрунтових вод та пов'язане з ним оглеєння дуже погіршують водно-повітряний режим дерново-підзолистих глейових та сильноглейових супіщаних і суглинкових грунтів. Закисні сполуки, що утворилися в оглеєних горизонтах, токсично діють на кореневу систему сільськогосподарських рослин, особливо багаторічних насаджень. За хімічними показниками дерново-підзолисті оглеєні і особливо глеюваті грунти близькі до своїх неоглеєних відмін.
Відрізняються від них лише дещо вищим вмістом гумусу та кислішою реакцією ґрунтового розчину. У дерново-середньо- і сильнопідзолистих глейових і сильноглейових грунтів забезпеченість рухомими формами азоту та калію — низька, фосфору — дуже низька. Внаслідок погіршеного водно-повітряного режиму родючість поверхнево оглеєних, глейових і сильноглейових супіщаних і суглинкових грунтів нижча, ніж у неоглеєних відмін. Сезонне перезволоження робить їх обмежено придатними для використання під озимину, коренеплоди, клубнеплоди. Для підвищення продуктивності цих грунтів необхідне в першу чергу регулювання водно-повітряного режиму: для сильноглейових - осушення, для поверхнево оглеєних і глейових; — поліпшення поверхневого стоку. Після цього потрібно застосовувати всі ті ж агрозаходи, що й на неоглеєних відмінах. Лише норму вапна тут необхідно трохи збільшувати, але не перевищувати: на піщаних грунтах 2,5 т/га, на супіщаних — 3,5 т/га СаС03.
Творчо застосовуючи всі прийоми обробітку і удобрення, на цих грунтах можна одержувати добрі врожаї районованих польових культур. Непридатні вони для багаторічних насаджень: садів, хмільників, ягідників.
Займають знижені вирівняні ділянки рельєфу з неглибоким рівнем підґрунтових вод та периферії низин. До цієї групи входять грунти з різним ступенем оглеєння — глеюваті та глейові (супіщані і легкосуглинкові). Утворення їх зумовлене зміною підзолистого процесу на дерновий.
Відрізняються від дерново-підзолистих краще розвиненим гумусовим горизонтом, що досягає глибини 35—40 см. Під ним залягає у супіщаних відмін слабовиражений ілювіальний горизонт, що складається з частих тонких псевдофібр, з яких верхні мають сірувато-буре забарвлення, а нижні червонувато-буре. У легкосуглинкових відмін ілювіальний горизонт ущільнений, червонувато-бурий, у верхній частині слабо забарвлений гумусом. З глибини 120— 150 см починається грунтоутворююча порода.
У глеюватих грунтів оглеєна лише грунтоутворююча порода, у глейових — більша частина ілювіального горизонту. Спосіб використання та заходи щодо поліпшення цих грунтів такі ж, як і для дерново-підзолистих оглеєних
[2-3].

Опідзолені грунти переважно на лесових породах 
До цієї генетичної групи входять такі грунти: ясно-сірі опідзолені, сірі опідзолені, в тому числі середньо-змитих 2,3% і сильнозмитих 1,2% , темно-сірі опідзолені. Вони утворилися переважно на карбонатних лесовидних суглинках під широколистяними лісами. Поширені в основному в лісостеповій частині області, де займають широкі вододільні слабо підвищені плато та їх схили. 
За ступенем вираження підзолистого процесу умовно розділяються на сильноопідзолені — ясно-сірі і сірі грунти та слабоопідзолені— темно-сірі і чорноземи опідзолені. Ясно-сірі і сірі опідзолені грунти. Гумусовий горизонт ясно-сірий або сірий, неглибокий: у неокультурених відмін 15—20 см, у окультурених 22—27 см. Лід ним у ясно-сірих грунтів залягає суцільний білуватий елювіальний горизонт завтовшки 7—15 см, який різко переходить у щільний червоно-бурий ілювіальний горизонт; у сірих — ілювіальний горизонт теж щільний, який досягає глибини 80—90 см. Карбонати за допомогою соляної кислоти виявлені лише в грунтоутворюючій породі.
Збіднення верхніх горизонтів на колоїди викликало полегшення їх механічного складу (у порівнянні з механічним складом породи), що в найбільшій мірі проявляється в ясно-сірих опідзолених грунтів і найменше — у чорноземів опідзолених. Серед грунтів даної генетичної групи переважають легкосуглинкові відміни, рідше — середньосуглинкові. Фізичні властивості ясно-сірих і сірих опідзолених грунтів несприятливі. їх верхній (гумусовий) горизонт розпилений, легко запливає, утворюючи після дощів міцну корку, що сильно погіршує аерацію. Щільний ілювіальний горизонт маловодопроникний, у результаті чого в грунті різко виявлений антагонізм між водою та повітрям. Чим важчий механічний склад, тим ступінь вираженості цих властивостей збільшується. За хімічними показниками сірі опідзолені грунти кращі від дерново-підзолистих грунтів — вміст гумусу дещо вищий, реакція грунтового розчину слабокисла, грунти насичені основами. Забезпеченість азотом низька, фосфором і калієм — помірна. Ясно-сірі опідзолені грунти відрізняються від сірих вищою кислотністю ґрунтового розчину та меншим вмістом гумусу, валових і рухомих форм елементів живлення. Ясно-сірі і сірі грунти мають невисоку природну родючість. Для підвищення її потрібно систематично вносити органічні й мінеральні добрива. Органічні добрива є не тільки джерелом елементів живлення, але й сильним засобом поліпшення фізичних властивостей грунтів (останні стають пухкішими, менше запливають).
З мінеральних добрив досить ефективні азотні. Добрі результати дає поєднання азотних і калійних добрив, але найбільш ефективне повне мінеральне добриво. Про це свідчать багаторічні досліди Українського науково-дослідного інституту землеробства
[1].
Добрива вносили при основному удобренні з розрахунку 45—60 кг/га азоту, фосфору і калію під цукрові буряки і по 46 кг/га під озиму пшеницю. Форми добрив тут слід застосовувати такі ж, як і на дерново-підзолистих грунтах. Обов'язковим високоефективним заходом по підвищенню родючості цих грунтів є їх вапнування. Одночасно з внесенням органічних і мінеральних добрив та вапнуванням необхідно поступово поглиблювати орний шар. Глибина оранки на цих грунтах не повинна бути меншою 25 см.
Темно-сірі опідзолені грунти та чорноземи опідзолені відрізняються від ясно-сірих і сірих кращими фізико-хімічними показниками. У темно-сірих опідзолених грунтів глибина гумусового і гумусово-ілювіального горизонтів становить 55 см, у чорноземів опідзолених - 80 см.
Гумусовий горизонт добре забарвлений гумусом, менш розпилений, діж у сильноопідзолених грунтів. Структура у цьому горизонті невиразно-грудкувата, з значним вмістом водостійких агрегатів, тому корка тут утворюється тонша і слабша, ніж на сильноопідзолених грунтах. Вміст гумусу у чорноземів опідзолених майже вдвоє вищий, ніж у сірих опідзолених грунтів. Реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної, ступінь насиченості основами високий (див. табл. 1.7.8.). Забезпеченість азотом і фосфором достатня, калієм — помірна. Темно-сірі опідзолені грунти відрізняються від чорноземів опідзолених меншим вмістом гумусу і азоту. Природна родючість темно-сірих грунтів і чорноземів опідзолених задовільна. Застосовуючи передові прийоми агротехніки, її можна значно підвищити.  Широко застосовуючи органічні і мінеральні добрива, вапнування та інші агротехнічні заходи, на всіх опідзолених грунтах можна одержувати високі й сталі врожаї сільськогосподарських культур. На слабоспадистих і спадистих схилах зустрічаються середньо- й сильнозмиті відміни цих грунтів. У середньотих грунтів змитий гумусово-елювіальний горизонт, і поверхню вийшла верхня частина безгумусного ілювіального. Сильнозмиті втратили гумусовий і більшу части­ну ілювіального горизонту. З поверхні залягає ілювійований лес або лесовидний суглинок. При застосуванні підвищених норм органічних і мінеральних добрив, впровадженні заходів до поліпшення вологозабезпеченості, поконтурного обробітку та ін. середньозмиті грунти можна використовувати в ґрунтозахисних сівозмінах. Придатні також під сади. Сильнозмиті грунти орнонепридатні. їх слід відводити під постійне залуження або залісення.

Опідзолені оглеєні грунти переважно на лесових породах
До складу генетичної групи входять: ясно-сірі, сірі, темно-сірі опідзолені оглеєні грунти та чорноземи опідзолені оглеєні, переважно суглинкового механічного складу. Займають нижні частини схилів.
Відрізняються від неоглеєних відмін перезволоженням підґрунтовими водами нижньої частини ґрунтового профілю— у глеюватих відмін лише грунтоутворюючої породи, у глейових — грунтоутворюючої породи та ілювіального горизонту. Крім того, тут часто спостерігається короткочасне перезволожений верхніх горизонтів поверхневими водами, які затримуються на щільному глейовому горизонті. Глеюваті відміни за своїми фізико-хімічними властивостями дуже близькі до неоглеєних відмін відповідного механічного складу. А тому спосіб їх використання і заходи щодо поліпшення однакові. Глейові відміни забезпечені гумусом і валовими запасами поживних речовин дещо краще, ніж оглеєні. Але в результаті погіршеної аерації, що несприятливо позначається на процесах мінералізації органічних речовин, ці грунти розчинними формами елементів живлення бідніші. Глейові грунти пізно доспівають для обробітку. Тут часто бувають вимочки, особливо озимих культур. Природна родючість опідзолених глейових грунтів дещо нижча, ніж у їх неоглеєних відмін. Для опідзолених оглеєних грунтів першочергове значення має регулювання водного режиму шляхом відводу зайвої вологи, після чого необхідне впровадження всіх тих же агротехнічних заходів по підвищенню родючості, що й на неоглеєних відмінах.
Неокультурені опідзолені глейові грунти малопридатні під озимину і непридатні під сади.
Реградовані грунти переважно на лесових породах
До складу генетичної групи входять такі грунти: сірі реградовані , темно-сірі реградовані, в тому числі середньозмитих; чорноземи реградовані, в тому числі слабозмитих і середньозмитих. Поширені в лісостеповій частині області, як правило, в комплексі з іншими грунтами. Зрідка зустрічаються їх окремі великі масиви. У минулому реградовані грунти , мали всі характерні ознаки Відповідних опідзолених видів. Але під впливом висхідних течій пологи, що посилилися за час тривалої агрокультурної діяльності людини, карбонати з нижніх, багатих на кальцій горизонтів, поступово підтягнулися ближче до поверхні (лінія закипання залягає на глибині 50— 80 см) і вбирний комплекс майже повністю насичився кальцієм. Реградовані грунти зберегли морфологічну будову ґрунтових видів, з яких вони розвинулись, набули кращих фізичних і хічних властивостей. Насиченість верхніх шарів основами поїла структуру грунтів збільшила її міцність, тому вони менше запливають і майже не гворюють корки. Викликане іоначуванням розпушення ілювіальних горизонтів у значній мірі збільшило загальну пористість. У зв'язку з цим поліпшилася водопроникність та аерація грунту, збільшилася його вологоємкість. Кращий водно-повітряний режим і нейтральна реакція ґрунтового розчину сприятливо позначилися на діяльності мікрофлори і зокрема нітрифікуючих га азотфіксуючих бактерій.
Насиченість основами сприяє кращому закріпленню та деякому нагромадженню гумусу, що видно на прикладі чорноземів реградованих, які є найбільш поширеними серед грунтів даної генетичної групи.
Темно-сірі реградовані грунти містять менше гумусу, забезпеченість азотом помірна, фосфором і калієм достатня. Ще менший вміст гумусу в сірих реградованих грунтів. Забезпеченість рухомим азотом низька, фосфором і калієм помірна. Родючість реградованих грунтів дещо вища, ніж їх опідзолених видів, але для одержання високих і сталих урожаїв потрібно застосовувати ті ж агротехнічні заходи, що й на опідзолених видах, за винятком вапнування, якого чорноземи реградовані і темно-сірі реградовані грунти не потребують. На сірих реградованих грунтах з слабокислою реакцією ґрунтового розчину вапнування невеликими нормами може мати деякий позитивний ефект.
У середньозмитих темно-сірих грунтів і чорноземів реградованих гумусовий горизонт відсутній весь. На поверхню виходить слабогумусований, малородючий гумусовоілювіальний горизонт. Урожаї культур на таких грунтах низькі.Змиті грунти потребують додаткових заходів по боротьбі з водною ерозією та нагромадженню і збереженню вологи. їх необхідно використовувати в ґрунтозахисних сівозмінах без просапних культур. На схилах потрібно насаджувати ґрунтозахисні деревні і чагарникові смуги, застосовувати поконтурний обробіток, снігозатримання, росити підвищені норми органічних і мінеральних добрив. З мінеральних перевагу слід віддавати азотним і фосфорним добривам
[2,4].

Чорноземи неглибокі лісостепові переважно на лесових поро­дах
До складу генетичної групи входять: чорноземи неглибокі, в тому числі слабозмитих, середньозмитих, чорноземи малогумусні, карбонатні неглибокі, неглибокі малогумусні вилугувані. Розвинулися ці грунти на рівних, вододільних плато лісостепової частини області під трав'янистою рослинністю в умовах достатнього атмосферного зволоження та глибокого залягання підґрунтових вод. Гумусовий горизонт темно-сірий, порохувато-грудкуватий, досягає глибини ЗО—35 см. Нижче залягає збагачений на органічні речовини гумусово-перехідний горизонт, який поступово світлішає донизу і на глибині 50—70 см переходить у лес або в лесовидний суглинок.
Лінія закипання карбонатів у чорноземів неглибоких малогумусних залягає на глибині 40—50 см. Карбонати знаходяться у вигляді міцелію, трубочок, рідше твердих: конкрецій. У вилугуваних чорноземів лінія закипання залягає в перехідному до грунтоутворюючої породи горизонті, тобто глибше 80 см.
Переважну більшість становлять грунти середньосуглинкового механічного складу, рідше легкосуглинкового. Перерозподілу мулуватих часток по профілю немає, що свідчить про відсутність вимивання колоїдів.
Фізичні властивості чорноземів неглибоких малогумусних сприятливі для вирощування районованих сільськогосподарських культур.

 Цим грунтам властиві добра аерація та водопроникність при достатній водоутримуючій здатності. Значна ємкість вбирання та буферність створюють сприятливі умови для нагромадження і закріплення в грунті органічних і мінеральних поживних речовин. Негативною рисою цих грунтів є мала кількість агрономічно цінних структурних агрегатів в орному шарі. У значній мірі структура порушена в результаті довготривалого обробітку. Вміст у них гумусу, як для чорноземів, невисокий. Реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної, ступінь насиченості основами високий. Вбирний комплекс насичений переважно катіонами кальцію, в меншій мірі магнію. Рухомим азотом і фосфором - забезпечені помірно, калієм достатньо. Чорноземи неглибокі карбонатні характеризуються дещо вищим вмістом гумусу та лужною реакцією грунтового розчину. Азотом і фосфором забезпечені помірно, калієм достатньо. За природною родючістю чорноземи неглибокі малогумусні стоять на одному з перших місць серед грунтів області. Проте внесення добрив на цих грунтах обов'язкове. Ефективні тут як органічні, так і мінеральні добрива. З Органічних найбільш ефективні гній та торфогнойові компости. На карбонатних відмінах більш ефективні фосфорні добрива, на вилугуваних - азотні.


Форми добрив слід підбирати залежно від ступеня вилугуваності грунтів. На чорноземах карбонатних слід вносити добрива, що підкислюють грунт, на вилугуваних - фізіологічно лужні. Найбільш раціональна на цих грунтах система зяблевого обробітку грунту. Слід широко застосовувати снігозатримання для поліпшення вологозабезпеченості грунтів.
Чорноземи малогумусні - одні з найродючіших грунтів області. Широко застосовуючи органічні ї мінеральні добрива та передові прийоми обробітку, на них можна одержувати високі й сталі врожаї всіх районованих у Лісостепу сільськогосподарських культур. На пологих схилах з слаборозвиненим площинним змивом утворилися слабозмиті грунти, які відрізняються від повнопрофільних меншою товщиною гумусного горизонту. Такі грунти можна використовувати нарівні з незмитими в польових сівозмінах, але слід впроваджувати поконтурний обробіток. У зв'язку із зниженням родючості внаслідок змиву найбільш багатого на поживні речовини горизонту норми добрив тут слід збільшувати на 20—30%.
На спадистих схилах балок вузькими смугами зустрічаються середньозмиті грунти. В них змито увесь гумусовий горизонт, а часто й частину перехідного. Водна ерозія продовжує розвиватися. Такі грунти слід включати до ґрунтозахисних сівозмін
[1].

Чорноземи глибокі переважно на лесових породах 
До складу генетичної групи входять: чорноземи глибокі малогумусні, в тому числі середньозмитих, чорноземи глибокі малогумусні карбонатні, в тому числі середньозмитих , чорноземи глибокі малогумусні вилугувані, в тому числі сильнозмитих.
Займають широкі плоскі вододіли та їх слабопохилі схили. Характерною особливістю цих грунтів є глибоке проникнення гумусового забарвлення. Загальна товщина гумусового і гумусово-перехідного горизонтів досягає 90 см, а в окремих випадках 110-130 см. Це єдина ознака, якою вони відрізняються від чорноземів неглибоких. У генетичній групі переважають грунти середньосуглинкового механічного складу. Фізичні й хімічні їх властивості практично однакові з властивостями чорноземів неглибоких малогумусних, а тому заходи щодо їх поліпшення і використання тотожні. На сильноспадистих схилах утворилися сильнозмиті грунти. В них змито весь гумусовий горизонт. На поверхню вийшов перехідний до грунтоутворюючої породи, слабогумусований, переважно карбонатний горизонт сірувато-жовтого кольору. Вміст у ньому гумусу і розчинних поживних речовин дуже низький. Більша частина вод атмосферних опадів стікає. На схилах південної експозиції, крім того, багато вологи грунту випаровується. Тому родючість таких грунтів незначна. Щоб запобігти дальшому розвитку водної ерозії, їх необхідно залісити або відвести під постійне залуження. Лучні грунти переважно на делювіальних та алювіальних відкладах До цієї генетичної групи віднесено такі грунти: чорноземно-лучні , лучні, лучні глейові, лучні та дернові карбонатні глейові, лучні опідзолені та лучні опідзолені оглеєні. Грунти генетичної групи займають різні зниження: неглибокі замкнені западини серед вододілів (чорноземнолучні), заплави річок, притерасні зниження (лучні грунти). Розвинулися під трав'яною рослинністю в умовах неглибокого залягання підґрунтових вод (1,5—2,5 м) та частого короткочасного перезволоження атмосферними стічними водами. Грунти, що сформовані на алювіальних відкладах, затоплюються паводковими водами.
Лучні грунти мають профіль чорноземного типу.Загаль-на глибина гумусового та гумусово-перехідного горизонтів 50-70 см. Вони добре гумусовані, мають міцну грудкувато-зернисту структуру, яка тим краще виявлена, чим важчий механічний склад. Нижче залягає короткий, слабо забарвлений гумусом горизонт, що переходить у грунтоутворюючу породу, яка в тій чи іншій мірі завжди оглеєна. За механічним складом серед чорноземно-лучних грунтів переважають середньосуглинкові та легкосуглинкові, і серед лучних - легкосуглинкові, в лісостеповій зоні середньосуглинкові відміни. Грунти даної генетичної групи характеризуються несприятливим водно-повітряним режимом, особливо навесні та восени. Найбільш різко це виявлено у глейових видів. Органічні речовини розкладаються поволі. При значному багатстві верхніх шарів на гумус та валові форми поживних речовин грунти містять мало рухомих форм елементів жизлення. Вміст гумусу підвищений, реакція ґрунтового розвину близька до нейтральної, ступінь насиченості основами високий. Забезпеченість засвоюваними формами азоту і фосфору низька, калію - помірна. Чорноземно-лучні грунти придатні для використання під всі сільськогосподарські культури, проте непридатні для багаторічних насаджень. Глейові види грунтів потребують регулювання водного режиму, після чого їх теж найкраще використовувати в лукопасовищних сівозмінах.
Болотні і торфово-болотні грунти на різних породах
Залягають невеликими масивами у неглибоких блюдцеподібних зниженнях вододілів та в притерасних частинах заплав. Часто утворюють комплекси з іншими перезволоженими грунтами. У болотних грунтів торфовий шар відсутній. Верхній шар грунту чорний, в'язкий з великою кількістю напіврозкладених решток. У торфувато-болотних на поверхні залягає шар торфу завтовшки до 20 см, у торфово-болотних 20-50 см. Грунти цієї генетичної групи постійно перебувають у перезволоженому стані. Аерація практично відсутня. Тому, незважаючи на великі валові запаси поживних речовин, вміст рухомих їх форм дуже низький. Природна родючість їх незначна.Для поліпшення ці грунти потребують регулювання водно-повітряного режиму шляхом осушення, після чого їх найдоцільніше використовувати під природними кормовими угіддями.
Болотні грунти через в'язкість і брилуватість верхнього ризонту малопридатні для розорювання. Торфувато-болотні і торфово-болотні грунти можна розорювати, але глибина оранки не повинна набагато перевищувати глибину торфового шару
[2-3].

Бонітування ґрунтів – це порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та впливають на урожайність сільськогосподарських культур - вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах. Встановлює відносну придатність ґрунтів за основними чинниками родючості для вирощування сільськогосподарських культур, виділяючи агровиробничі групи ґрунтів, будується за об'єктивними ознаками і властивостями, що мають вирішальне значення в рості та розвитку сільськогосподарських культур. За визначенням академіка С. С. Соболева, бонітування – це спеціалізована класифікація ґрунтів за їх продуктивністю, основана на об'єктивних ознаках (властивостях) самих ґрунтів, найбільш важливих для росту сільськогосподарських культур та корелюючих із середньою багаторічною урожайністю.
Бонітування є уточненим агрономічнім групуванням фунтів, де облік якості за природною родючістю виражається у балах при порівнянні їх з середньою багаторічною урожайністю сільськогосподарських культур, на природних кормових угіддях – з виходом сіна і зеленої маси.
Кореляційний зв'язок між природними властивостями фунтів та урожайністю культур (продуктивністю сінокосів та пасовищ) визначається методами математичної статистики. Бонітування ґрунтів є логіічним продовженням комплексних обстежень земель та передує їх економічній оцінці. Мета бонітування полягає у визначенні відносної якості ґрунтів за їх родючістю, у скільки разів один ґрунт кращий або гірший від іншого за своїми природними і стійко набутими властивостями. 

Об'єкт бонітування – грунт – виражений визначеними таксономічними одиницями, встановленими за матеріалами детального ґрунтового обстеження. В зв'язку з цим бонітування ґрунтів проводять за ґрунтовими різновидностями або групами ґрунтів, рівноцінних за господарською цінністю, що залягають на одних і тих же елементах рельєфу подібних за умовами зволоження , внаслідок цього близьких за агрофізичними, агрохімічними та іншими природними властивостями, які впливають на урожайність сільськогосподарських культур.
У системі земельного кадастру бонітування ґрунтів служить науковою основою раціонального і високоефективного використання земельних ресурсів, спрямованого на підвищення ґрунтової родючості та урожайності сільськогосподарських культур. Критеріями бонітування ґрунтів є їх природні діагностичні ознаки й ознаки, набуті у процесі тривалого окультурювання, які корелюють з урожайністю основних зернових, технічних та інших культур, а при бонітуванні кормових угідь – з продуктивністю сінокосів та пасовищ. Це означає, що критеріями бонітування ґрунтів можуть бути тільки природні діагностичні ознаки, які найбільше впливають на урожайність сільськогосподарських культур.
Сукупний вплив усіх природних чинників на рівень родючості ґрунту позначається на урожайності сільськогосподарських культур. Проте урожайність культур залежить не тільки від якості ґрунту, але від економічних чинників ведення сільськогосподарського виробництва, зокрема забезпеченості основними й оборотними фондами, кількості добрив, що вносяться, агротехніки . Бонітування ґрунту за фактичною урожайністю допустиме тому, що у такому випадку оцінюється не тільки земля, але й кваліфікація спеціалістів і керівників господарств,їх організаторські здібності. Якість землі визначає урожайність тільки за умови, якщо решта чинників виробництва однакові. Тому при бонітуванні ґрунтів необхідно брати до уваги врожайність на різних агровиробничих групах ґрунтів у межах природно-сільськогосподарського району при порівнянному рівні агротехніки й інтенсивності землеробства. Щодо кожного природно-сільськогосподарського району складаються списки агровиробничих груп ґрунтів у розрізі сільськогосподарських угідь: рілля, багаторічні насадження,сінокоси і пасовища. Такі списки служитимуть основою для впорядкованого збирання інформації про властивості й ознаки ґрунтів, а також складання в подальшому шкал бонітування і експлікації ґрунтів. Бонітування грунтів стосовно окремих культур проводиться в межих найбільш оптимальних умов їх вирощування. Для цього з урахуванням кліматічних, ґрунтових й інших умов, поряд з потребою в них окремих культур, встановлюються зони екологічного оптимуму.
При розробці агрокліматичного обгрунтування розміщення сільськогосподарських культур, керуються такими принципами: 
- значення культури в народному господарстві; 
- вплив метеорологічних умов на швидкість розвитку, строки настання основних фенофаз; 
- вплив метеорологічних умов на урожай. 
Стійкість рослин до певного чинника тим вища, чим більше виражена його пристосованість до цього чинника. Тоді успішний ріст та висока продуктивність рослин спостерігається при ширшому коливанні чинника.
Виносливість рослин стосовно конкретного чинника - визначається такою величиною його коливань, в межах якої дана рослина може жити хоча б у пригніченому стані.
На основі даних про тепло- і вологозабезпеченість межі стійкості та виносливості рослин проводиться виділення північних, південних або висотних границь зони розповсюдження даної культури. Виділена агрокліматична зона повинна обмежуватися двома кривими: перша відповідає мінімуму (нестачі), а друга – максимуму (надлишку) температури, опадів, які дозволяють отримувати задовільну урожайність. Всередині зони на різному віддаленні від її меж буде розміщатися ареал екологічного оптимуму, який характеризується показниками, що відповідають найвищій урожайності.
Виділення зон вирощуваних культур здійснюється таким чином. За опублікованими даними вивчаються й аналізуються вимоги окремих культур до тепла, вологи, світла на різних фазах розвитку. Порівнянням мінімальних і максимальних значень цих показників для кожної культури з фактичними багаторічними даними встановлюють межі зони вирощування. Межі зони вирощування культури суміщаються з межами природно-сільськогосподарських районів.
За критерій бонітування ґрунтів беруться властивості ґрунтів, виражені в кількісних показниках, стійкі в часі, які суттєво впливають на урожай сільськогосподарських культур і найбільш повно відображають сутність родючості ґрунтів. Менш стійкі ознаки, а також модифіковані критерії враховуються у вигляді поправних коефіцієнтів до бонітетів ґрунтів, розрахованих за стійкими показниками.
Дані про властивості ґрунтів збирають окремо за видами угідь. за природно-сільськогосподарськими зонами, у розрізі природно-сільськогосподарських районів, за агровиробничими групами грунтів. Обробка цих даних проводиться за такими діагностичними ознаками ґрунтів:
- процентний вміст гумусу, потужність гумусового горизонту, вміст фізичної глини; 
-індекс фізичного стану; 
-ступінь засолення, скелетності, кислотність (рН сольової витяжки); 
-оглеєність (глибина і ступінь); 
-змитість (ступінь); 
-вміст рухомих поживних речовин (фосфору і калію). 
Для визначення показників якості ґрунтів і розрахунку балів часткового бонітування беруть три з перших чотирьох показників. Решта показників властивостей ґрунтів використовується як поправні коефіцієнти. Збираючи дані про властивості ґрунтів під багаторічними насадженнями, необхідно також фіксувати глибину підстилання щільними породами або пісками.
Критеріями визначення загального рівня родючості ґрунтів виступають, як правило, властивості ґрунтів, які тісно корелюють з урожайністю культур, незважаючи на дію інших чинників (погоди, рівня забезпеченості ресурсами, культури землеробства тощо). Отже, завдання залягає в знаходженні еталонного ґрунту з високою урожайністю й оптимальною характеристикою властивостей. З його максимальною потенціальною і ефективною родючістю порівнюється родючість всіх інших ґрунтів.
В якості загальних підходів при виборі еталонного ґрунту приймається те, що він повинен бути зональним, репрезентативним за площею, автоморфним, нееродованим, з найбільш потужними гумусовими горизонтами при найвищому показнику вмісту гумусу, з оптимальною кислотністю, найбільш сприятливими агрофізичними властивостями і високою урожайністю конкретної культури. Вибір еталонного ґрунту для конкретної культури полягає у встановленні генетичної належності агрогрупи ґрунтів, числових значень основних її властивостей, що використовуються як критерії при бонітуванні, а також, багаторічних статистичних даних про високий рівень урожайності даної культури за останні роки. Виявлені агрогрупи і числові характеристики їх ознак і властивостей приймають за 100 балів у межах природно-сільськогосподарського району і в межах держави загалом.
Вивітрювання (гіпергенез) - процес руйнування гірських порід і мінералів під впливом деяких природних факторів (повітря, води, коливання температури, живих організмів). При цьому утворюються інші породи і синтезуються нові мінерали. Вивітрювання - це сукупність складних і різноманітних процесів, кількісних і якісних змін гірських порід. Горизонти гірських порід, де відбувається процес вивітрювання, називають корою вивітрю­вання. Потужність її буває від кількох сантиметрів до 2—10 м
[1].

Вивітрювання - єдиний процес, але для зручності його розу­міння виділяють три його форми: фізичну, хімічну, біологічну.

Фізичне вивітрювання - механічне подрібнення гірських порід і мінералів без зміни їх хімічного складу. Ця форма вивітрюван­ня відбувається під впливом таких фізико-механічних факторів: зменшення тиску після виходу породи на поверхню; бічний тиск на уламок породи, зумовлений адсорбованою водою, льодом, ко­рінням рослин і кристалами солей; коливання температури і різ­ниця коефіцієнтів лінійного розширення мінералів, які входять до складу даної породи; руйнівна діяльність водних потоків, льо­довиків, що рухаються, зсувів, вітру.

Внаслідок фізичного вивітрювання гірська порода набуває но­вих властивостей. Вона пропускає крізь себе повітря, воду і здат­на затримувати певну їх кількість. Значно збільшується загальна поверхня уламків одиниці об'єму даної породи, що сприяє інтен­сифікації хімічних процесів. Хімічний склад породи не змінюється.

Хімічне вивітрювання — процес хімічного руйнування гірських порід і мінералів, який супроводжується утворенням нових мінера­лів. Найважливішими факторами цього процесу є: розчинення у воді мінеральних сполук, їх гідроліз; окислення — відновлення; карбонатизація; коагуляція тощо.

Вода — універсальний розчинник на планеті. Розчинення міне­ралів водою прискорюється з підвищенням температури і насичен­ням її вуглекислим газом, який підкислює середовище. За таких умов хімічне вивітрювання відбувається значно швидше. Цим пояснюється наявність різноманітних кір вивітрювання в різних широтах земної кулі. Руйнування гірських порід в субтропічному і тропічному поясах йде в кілька разів швидше, ніж в помірному і полярному.

У процесах хімічного вивітрювання велике значення має гідроліз — хімічна реакція води з мінералами. Наприклад, гідроліз ортоклазу відбувається за такою схемою:

КА1Sі308 +Н2О→НА1Si308+КОН.

Отже, водень заміщує калій, а останній з іоном ОН - утворює луг, який, в свою чергу, посилює руйнування мінералу.

Гідратація, як правило, відбувається при вивітрюванні осадо­вих порід, які містять ангідрид. У процесі гідратації ангідридів об'єм породи збільшується на 50—60%, а їх розчинність значно зростає.

СаSО4+2Н2О→СаSО4-2Н2О.

Постійна наявність в розчинах вугільної кислоти зумовлює карбонатизацію — утворення карбонатів.

Схему карбонатизації  можна  показати  на  таких  прикладах:

Nа2SіО3+Н2СОз=Nа2СО3+Н2О+SіО2;

Навіть неповний перелік хімічних реакцій на поверхні улам­ків гірських порід і мінералів показує, що в результаті хімічного вивітрювання змінюється хімічний склад мінералів і руйнується їх кристалічна решітка.

Порода збагачується вторинними мінералами і набуває таких властивостей, як в'язкість, пластичність, вологоємкість, вбирна здатність та інші [1-2].

Біологічне вивітрювання — механічне руйнування і зміна хі­мічного складу гірських порід під впливом живих організмів та продуктів їх життєдіяльності. Ця форма вивітрювання відбуваєть­ся під впливом таких факторів: засвоєння рослинами і мікроорга­нізмами елементів мінерального живлення; хімічних сполук, що утворилися при житті і після смерті організмів (кислоти, гумус, мінеральні солі тощо); реакцій окислення і відновлення з участю мікроорганізмів.

Процеси біологічного вивітрювання здійснюють представники багатьох груп живих організмів у всій товщі кори вивітрювання. В природі практично немає чисто абіотичних (безжиттєвих) проце­сів механічного і хімічного вивітрювання.

Одним з процесів біологічного руйнування є процес засвоєння кореневими волосками мінеральних елементів, які входять до кристалічної решітки мінералів. Водень, який рослини виділяють у навколишнє середовище, входить до кристалічної решітки міне­ралу і руйнує її.

Крім того, корені рослин і мікроорганізми виділяють у навко­лишнє середовище вуглекислий газ і різноманітні кислоти (щавле­ву, оцтову, яблучну та інші), які руйнують мінерали.

Ґрунти і гірські породи населяють певні групи мікроорганізмів, які утворюють мінеральні кислоти: бактерії нітрифікатори — азотну кислоту, сіркобактерії — сірчану. Як і органічні, ці кислоти розчиняють мінерали і посилюють вивітрювання [2,4].

Тварини механічно подрібнюють гірські породи і своїми виді­леннями хімічно руйнують їх.

Характер руйнування гірських порід і, як правило, склад про­дуктів вивітрювання залежать від умов навколишнього середо­вища та від мінералогічного складу самої породи. Геохімічними дослідженнями доведено, що при вивітрюванні кислих порід фор­муються піски і супіски, середніх — суглинки і основних - важкі суглинки і глини. Всі названі пухкі відклади мають певні фізичні і фізико-механічні властивості, які дають змогу для перебігу про­цесів ґрунтоутворення. Цим вони відрізняються від невивітрених скельних порід.

Отже, основними ґрунтоутворюючими породами є продукти ви­вітрювання гірських порід

 За мінералогічним складом виділяють два типи кори вивітрювання: сіалітну і алітну. Сіалітна поширена в поясі помірно вологого клімату. У її складі переважають глинисті міне­рали групи монтморилоніту і гідрослюди, зберігаються стійкі пер­винні мінерали. Алітна притаманна регіонам субтропічного і тро­пічного клімату. У складі алітної кори вивітрювання домінують вторинні мінерали групи гідроксидів заліза і алюмінію, а в складі глинистих мінералів домінують коолініт і галуазит. В цій корі майже повністю зруйновані первинні мінерали.

За балансом речовин у ході вивітрювання виділяють три типи кір вивітрювання: елювіальну (залишкову), транзитно-акумуля­тивну (проміжну) і акумулятивну (перевідкладену). Всі три типи кір вивітрювання тісно пов'язані між собою як генетичне, так і геохімічно. Кожну з них, в свою чергу, поділяють на різновидності. В ідеальній формі кори вивітрювання дуже рідко виступають в ролі ґрунтоутворюючої породи. Як правило, сучасні ґрунти формуються на складних комплексах продуктів вивітрювання. Найпоширені­шими ґрунтоутворюючими породами є пухкі відклади Четвер­тинного періоду. Вони різноманітні за складом, будовою, власти­востями, що певним чином впливає на ґрунтоутворення і рівень родючості ґрунту [4].

Породи елювіальної кори вивітрювання - різноманітні за скла­дом продукти вивітрювання корінних порід, що залишились на місці утворення.

В. А. Ковда (1973) наводить вісім різновидностей елювіальних порід. Найпоширенішими з них є дрібноземний карбонатний елю­вій. Первинний елювій поширений на вивержених породах, зокрема, в Монголії, Вірменії і Криму; вторинний (неоелювий) — на вели­кій території Європи і Азії у вигляді лесу, лесовидних і сиртових суглинків. Вони наче ковдрою вкривають підстилаючі корінні породи і тому їх називають покривними.

Леси мають палеве або бурувато-палеве забарвлення і пилу­вато-суглинковий механічний склад, їм властива карбонатність, пористість, борошнистість, добра водопроникність.

Хімічний склад і фізичні властивості лесу дуже сприятливі для росту рослин. Лесовидні суглини містять менше карбонатів, трап­ляються і безкарбонатні. Вони крупнозернисті, часто шаруваті, з меншою борошнистістю і пористістю.

Леси поширені в основному в Україні, південних регіонах Ро­сії, в Середній Азії, в центрі Північної Америки; лесовидні суглин­ки — в Білорусі, Центральній Нечорноземній зоні Росії та в ін­ших районах. На цих породах сформувались чорноземні, сірі лісо­ві, каштанові та сірі пустинно-степові ґрунти

Дрібноземний сіалітний елювій у вигляді покривних суглин­ків поширений на півночі Руської рівнини.

В умовах субтропіків і тропіків ґрунти формуються на оглеє-ному залізистому каолінітовому елювії, фералітному і злітному елювії. Ці форми елювію мають низьку ємкість вбирання і мало­сприятливі для ґрунтоутворення.

Породами транзитно-акумулятивної кори вивітрювання є пролювіальні і делювіальні наноси, які формуються в передгірсь-ких районах і в підніжжях гір. На них формуються різноманітні ґрунти. В Передкарпатті та в Карпатах на таких відкладах фор­муються бурі лісові ґрунти.

Породи акумулятивної кори вивітрювання формуються на малодренованих і безстічних низовинах, депресіях, заплавних тера­сах, дельтових рівнинах тощо. Тут накопичуються продукти вивіт­рювання, які надходять з інших територій. Це механічні, хімічні і біохімічні накопичення продуктів вивітрювання, знесені з гір та з зони елювію. Ці продукти накопичуються у вигляді делювію, пролювію, алювію, озерних і прибережних відкладів. За хімічним складом вони різноманітні (безкарбонатні, загіпсовані, залізисті, засолені, сіалітні, монтморилонітові, содові, хлористосульфатні тощо) [3].

В окремих ландшафтно-географічних умовах існує закономір­не сполучення всіх трьох типів кір вивітрювання. Так, в районах тропічного поясу (залишки стародавньої суші в Південній Амери­ці, Африці, Австралії, Індостані), де процеси вивітрювання три­вають з нижнього палеозою, а подекуди навіть з докебрію, елювій представлений злітною корою вивітрювання, транзитно-акумуля-тивна кора різноманітного складу (колювій) — каолінітовою ко­рою з участю Fе2О3 і Мn2О3 і, нарешті, акумулятивна кора — коалінітом і латеритом. Всі зазначені відклади мають низьку ємкість вбирання, що негативно впливає на родючість ґрунтів.

Крім лесу та лесовидних суглинків на території Східноєвро­пейської рівнини поширені інші ґрунтоутворюючі породи.

Льодовикові відклади (морена) — залягають невеликими остро­вами на підвищених елементах рельєфу Українського Полісся. Великі площі ці відклади займають на півночі європейської час­тини Росії та в Західному Сибіру.

Льодовикові відклади утворені з неоднорідного уламкового матеріалу, переважно суглинкового складу з включенням гравій­ного піску, гальки, валунів. За хімічним складом морена буває карбонатна і безкарбонатна. На карбонатній морені утворені дер­ново-карбонатні, слабко- і середньо-підзолисті ґрунти (Новго­родська, Псковська, Ленінградська, Вологодська області). На безкарбонатній — середньо- і сильно-підзолисті ґрунти. За наяв­ності великої кількості валунів агрономічні властивості ґрунту значно погіршуються.

Водно-льодовикові (флювіогляціальні) відклади займають велику територію в тайгово-лісовій зоні європейської частини Ро­сії, в Білорусі, Польщі, Прибалтиці. В Україні вони займають 10,5 % території республіки, їх утворення пов'язане з діяльністю потужних льодовикових потоків [2].

Флювіогляціальні відклади являють собою шаруватий сорто­ваний матеріал піщаного, супіщаного, подекуди суглинкового ме­ханічного складу світло-жовтого або світло-сірого забарвлення. Основною складовою частиною їх є кварц з домішками зерен польового шпату. Подекуди в піщаній масі трапляються прошарки дрібної гальки і валунчики кристалічних порід. Механічний і хіміч­ний склад цих відкладів є несприятливим для формування високо-родючих ґрунтів.

Озерно-льодовикові відклади поширені в північно-західній частині європейської території Росії. Вони сформувались в пони­женнях стародавнього рельєфу і мають глинистий механічний склад (шаруваті стрічкові глини прильодовикових озер). Форму­вання озерних відкладів супроводжувалось накопиченням водо­розчинних солей, карбонатів і гіпсу. При пересиханні озер утворю­ються солончаки [1,2].

Алювіальну відклади поширені в заплавах річок (заплавний алювій). За віком розрізняють сучасні і стародавні алювіальні відклади. Для них характерна диференційованість за розміром час­ток і шаруватість. Механічний склад алювіальних відкладів зале­жить від їх положення відносно русла річки. Так, в прирусловій частині заплави формуються гравійно-галечникові і піщані відкла­ди, в центральній частині — піщані, в притерасній — супіщано-глинисті. На алювіальних відкладах формуються високородючі заплавні ґрунти. В Україні вони займають близько 9 % території.

Глини різного походження на території України теж часто є ґрунтоутворюючими породами. Здебільшого вони поширені на схи­лах балок, терас, в долинах річок тощо. Найпоширенішими в Україні є:

1. Червоно-бурі глини. Мають призматичну структуру, містять карбонати, іноді засолені.

2. Строкаті глини. Залягають під червоно-бурими. На сірому фоні оливкові плями, з піщаними прошарками.

3. Балтські глини. Поширені на схилах в середньому Придні­стров'ї.

4. Тортонські глини. За своїми властивостями подібні до балтських (Чернівецька область).

5. Майкопські глини (морські). Мають важкий механічний склад, дуже щільні засолені водорозчинними солями і гіпсом (Керченський півострів).

6. Сарматські глини. Сірого і зеленого забарвлення (Централь­ний і Західний Крим).

7. Карбонові і пермотріасові глини. Поширені на Донбасі. Мають сіре, червоне або зелене забарвлення. Засолені.

8. Каолінові глини. Трапляються в районах Полісся, Лісосте­пу і Степу серед виходів кристалічних порід.

Крім того, ґрунтоутворюючими породами в Україні є продукти вивітрювання твердих карбонатних порід (Південний Берег Кри­му), пухкі продукти вивітрювання магматичних порід (Приазовська і Придніпровська височини), продукти вивітрювання пісковиків (Донбас, Крим, Карпати), продукти вивітрювання глинистих сланців (Донбас, Крим, Карпати) та ін. [4].

Гранулометричним складом грунту називають віднсний по масі вміст груп частинок або фракцій грунту різноі велечини, вираженої у відсотках до загальної маси абсолютно сухого грунту. Для його визначення проводиться так званий гранулометричний аналіз, що складається з розділення наважки грунту на його складові фракції частинок та уламків та подальше визначення відсоткового вмісту кожного компоненту фракції до маси наважки.

Ґрунт як природне тіло складається з чотирьох фізичних фаз: твердої, рідкої, газоподібної та живої (сукупність організмів, що населяють його).
Тверда фаза ґрунту — це його основа, матриця, що сформувалася протягом довготривалого процесу ґрунтоутворення на продуктах вивітрювання материнської гірської породи. Розрізняють продукти вивітрювання, які не зазнали переміщення у просторі _ елювій, і ті, які привнесені зі сторони чинниками екзогенної міграції речовин (з водою або вітром) — делювій. Тверда фаза складається з так званих первинних мінералів (уламків гірської породи різної величини і форми) і вторинних продуктів ґрунтоутворення: рослинних решток, продуктів їх часткового розкладання, гумусу, вторинних глинистих мінералів, простих солей та оксидів, переважно кремнію, алюмінію і заліза. Вона характеризується гранулометричним (механічним), мінералогічним та хімічним складом, з одного боку, та складенням, структурою і пористістю — з іншого. Часточки ґрунту різного розміру називаються механічними елементами. Вони мають різний мінералогічний та хімічний склад. Так, грубі часточки переважно складаються з кварцу, пилуваті — з кварцу та польових шпатів, тонкодисперсні — вторинних глинистих мінералів.
Ґрунтове тіло — це суміш механічних елементів різного розміру. Близькі за розмірами механічні елементи, об'єднані у певні групи, називаються гранулометричними фракціями. Існує кілька класифікацій механічних елементів за розмірами. Нині найчастіше застосовується класифікація механічних елементів, розроблена H.A. Качинським (табл. 1).
Часточки, крупніші за 1 мм, тобто камінці і гравій, називають скелетом ґрунту, а часточки, дрібніші за 1 мм, дрібноземом. У межах фракції дрібнозему виділяють дві групи часточок: крупніші за 0,01 мм, об'єднані у групу під назвою «фізичний пісок», та дрібніші за 0,01 мм, об'єднані у групу «фізична глина».
Класифікація механічних елементів ґрунтотворних порід і ґрунтів (за Н. А. Качинським,1965)
Таблиця 1
Залежно від водно-фізичних та хіміко-мінералогічних властивостей механічні елементи згруповані у певних межах за розмірами — гранулометричні фракції'. Кожна із механічних фракцій характеризується відповідними фізичними властивостями.
Фракції гравію та крупного піску мають велику водопроникність і незначну капілярність. Тому їхня вологоємкість дуже низька. Часточки середнього і дрібного піску мають також високу водопроникність, слабку водопідіймальну здатність та вологоємкість, проте ці властивості помітно змінюються із зменшенням розміру піщаних часточок. Фракція пилу за своїми властивостями неоднорідна. Грубий пил (0,05-0,01 мм), так само як і пісок, — це поверхнево пасивна, а середній та дрібний — поверхнево активна фракції. Вони добре затримують вологу в ґрунті, мають задовільну водопідіймальну здатність, незначне набухання, слабкопластичні та слабколипкі (за В. А. Ковдою).

Гранулометричний склад є однією з найважливіших характеристик грунт, що має визначне значення для оцінки його фізикомеханічних властивостей при

використанні йог в якості основи, середовища і матеріалів для будівництва доріг.  В дорожній класифікації грунтів, розподіляють їх частинки на гравійну, пісчану, пилову та глинисту фракції.

   Гравійні частинки (розмір 70-2 мм) являєть собою шліфовані уламки гірських порід, різних по мінеральному та хімічному складу. Водопровідність таких фракцій досить велика (більше 100м\добу), капілярність відсутня. Гравійні астинки при їх наявності в грунті більше 30% надають йому міцності та стійкості.

   Пісчані частинки (розміром 2-0,05мм) в більшості випадків є уламками кварцу, рідше польові шпати та інші мінерали, крейдопилові частинки звичайно складаються з кварца  або аморфної кремневої кислоти.

 Пилоподібні частинки (розміром 0,05-0,001 мм)характеризуються вкрай поганою звязаністю, в воді не набухають, або набухають незначним чином. Мають здатність в короткий термін підіймати воду на висоту до 3 метрів. Відрізняються від пісчаноподібних частинок здатністю легко переходити до пливучого стану. Водопровідність такої фракції вкрай незначна [1,2].

   Глинисті частинки (менше 0,001 мм)є найбільш активною частиною грунту і являють собою сумвш мінералів каолініта, монтморилоніта, гілратів

окислів заліза та марганця, кварца, а також тонких частинок гумусових речовин. Глинисті частинки практично водонепроникні, мають велику вологоємкість і сильно набухають у воді. На відміну від фракцій більших часток глиняні частки проявляють властивість звязності. Пластичність, липкість, набухання і водостримуюча властивості глинистих частинок дуже

проявляються, так само як і коагуляція, під дією розчинів різних солей. Глинисті частинки мають здатність до поглинання (адсорбції)різних  речовин із розчинів,  також і коллоідних

Найбільш досконалими класифікаціями грунтів по гранулометричному складу

є трьох- або чотирьохчленні, основані на врахувані співвідношень в їх складі трьох (пісчана, полова та глиняна) або чотирьох (гравіцна, пісчана, пилова, глиняна) фракцій. В даний час при проектовані та будівництві автомобільних доріг користуються гранулометричною класифікацією з розділенням користуються гранулометричною класифікацією з розділенням незцементованих груп, без жорстких зв(зків між частинками, на крупнообломочних, пісчаних та глиняних.

   Глинисті грунти діляться на різновиди. При за запропонованою автором класифікацією враховують чисельні значення двох показників; 1) вміст піщаних і гравійних частинок у даному грунті і 2) число пластичності.
   Крупноуламкові і піщані грунти характеризуються доброю водопроникністю, відсутністю або дуже малою капілярністю. Їх застосовують у якості дренуючого матеріала в підстилаючих шарах, як гранулометричні добавки або як наповнювачі в цементному або асфальтному бетоні ( якщо вони відповідають відповідним технічним вимогам). 
   Піски пилуваті в сухому стані також незв'язні. При зволоженні вони переходять в пливунний стан. Як дренуючий матеріал малопридатні.
   Супеси легкі характеризуються відносно сприятливими властивостями при застосуванні їх у  якості матеріалу проїжджої частини грунтових доріг і в основах дорожніх покриттів. Вони малопластичні і непластичні. У сухому стані мають достатню зв'язаність, пилоутворення незначне. Швидке мулоутворення незначне. Швидко висихають, не набухають і не мають липкості. Ці грунти стійкі в сухому і у вологому стані, оскільки поєднують в собі позитивні сторони піщаних (велике внутрішнє тертя і добру  водопроникність) і глинистих (зв'язність у сухому стані) частинок.
   Супеси пилуваті характеризуються переважанням пилуватих частинок. У сухому стані малозв'язні, дуже пилять. При зволоженні швидко розмокають
і переходять у пливунний стан. Досить швидко і на велику висоту піднімають капілярну воду (до 3 м), що в деяких випадках сприяє утворенню пучин на дорогах. Мають малу пластичність і погану водопроникністью. У дорожному відношенні це досить несприятливі грунти, особливо супесі важкі пилуваті. До цієї групи грунтів відносяться також деякі види лесів.
   Суглинки легкі відрізняються зв'язністю і незначною водопроникністю. Пластичність, липкість, набухання і капілярні властивості проявляються значною мірою, особливо із збільшенням кількості глинистих частинок.
   Важкі суглинки в сухому стані мають значну зв'язність і густину. Важко піддаються розробці. Повільно просихають після зволоження і мають дуже низьку водопроникність. Пластичність, липкість, набухання, вологомісткість і капілярні властивості різко виражені.
   Суглинки легкі пилуваті і суглинки важкі пилуваті за своїми властивостями близькі до важкосуглинистих грунтів. Більша висота капілярного підняття води і здатність переходити в пливунний стан при зволоженні (за невеликої кількості глинистих частинок) зумовлюють досить незадовільні властивості цих грунтів при застосуванні в дорожніх спорудах.
   Глини часто характеризуються великою густиною і зв'язністю. Практично водонепроникні і важко піддаються розробці. Мають високу пластичність, липкість і набухання. Капілярні властивості виражені меншою мірою, ніж у суглинистих і пилуватих грунтів. В основах дорожніх покриттів за поганого водовідводу глини мають малу несучу здатність, тобто недостатньо стійкі під навантаженням. При насиченні водою утримують її довгий час. В дорожному полотні за умови належного ущільнення і доброго водовідводу характеризуються задовільною стійкістю.
   Гранулометричний склад грунтів є хоча і дуже важливою, але не єдиною ознакою, за якою можна робити висновки про їх стійкість в дорожніх спорудах. Для повнішої оцінки властивостей грунтів необхідно також враховувати їх генезис, мінеральний і хімічний склад, фізичний склад та інші особливості. 
Дотепер  у практиці лабороторних випробувань є ряд методів гранулометричного аналізу грунтів, основаних на різних принципах. Нижче описуються лише ті з них, які найширше використовуються в дорожнобудівельних лобораторіях.
   Ситовий метод полягає в розділенні уламків і частинок грунту по величині шляхом просіювання його через набір сит із отворами різного діаметру. Залишки на ситах зважуються і відносяться до загальної наважки грунту. Ситовий метод застосовується лише для визначення вмісту частинок більше 0,1 або 0,07 мм.
   Метод відкаламучування грунтується на врахуванні швидкості падіння частинок у спокійній воді після їх скаламучування, оскільки великі частинки швидше осаджуються у воді, а дрібні – повільніше [1,2].
   Найбільшого поширення набув метод відкаламучування, розроблений А. Н. Сабаніним. У дрібних піщаних і супіщаних грунтах ним виділяються наступні фракції частинок (в мм): 0,25 - 0,05, 0,05 - 0,01 і менше 0,01. Для грунтів із значною кількістю глинистих частинок відкаламучування робиться рідко через дуже малу швидкість осідання цих частинок.
   Метод відбору проб суспензії піпеткою (піпеточний метод) також базується на врахуванні швидкості падіння частинок у спокійній воді. У цьому випадку приготовану суспензію зкаламучують і залишають у спокої на деякий час, після чого піпеткою (об'ємом 20 – 30 см3) відбирають з визначеної глибини пробу суспензії. Така проба містить лише ті частинки, які не встигли осісти за вказаний чвс відстоювання. При наступних пробах, взятих піпеткою через більші проміжки часу від початку відстоювання суспензії, отримують дрібніші частинки. Визначивши масу висушених проб і знаючи розмір відібраних частинок ( що розраховується по строку відставання суспензії та глубині взятих проб), після перерахунку отримаємо данні про виіст частинок цього розміру в усьому об’ємі суспензії.
   Ареометричний метод передбачає заміри густини суспензії, що відстоюється, через зазначені проміжки часу за допомогою ареометра. Густина виміряна ареометром, залежить від вмісту твердих частинок в суспензії. Чим вище вміст їх у суспензії тим вище її густина. Отримавши значення густини, що зменшується, через задані проміжки часу, за допомогою розрахункових формул чи номограм, вираховують кількість частинок зазначеного розміру, відповідаючій часу взятого відліку.

 

Література:

1.    Ґрунтознавство: Підручник / Д.Г. Тихоненко, М.О. Горін, М.І. Лактіонов та ін.; за ред. Д.Г. Тихоненка. — К.: Вища освіта, 2005.

2.    Грунтознавство: Підручник /  Назаренко I.I., Польчина С.М., Нiкорич В.А.  — Книги-XXI, 2004.

3.    Польчина СМ. Грунтознавство. Головні типи грунтів. Ч. 1, 2. – Чернівці: Рута, 2000, 2001.

4.    Чорний І.Б. Географія грунтів з основами грунтознавства. – К.: Вища шк., 1995.