Предмет, завдання і методи дослідження психологічного стану. Акцентуйовані особистості. Критерії діагностики. Внутрішня картина хвороби. Клініко-психологічні аспекти пізнавальної та емоційно-вольовї сфери. Свідомість, самосвідомість та їх стани у хворих.

Предмет, завдання і методи дослідження психологічного стану.

На сучасному етапі розвитку людства коли бурхливий розвиток науки і техніки вичерпує природні можливості все частіше на авансцену виступає так званий “людський фактор”, значна роль у якому належить психології. Спеціальність психолога стає все більш престижною, а кожна цивілізована людина повинна знати основи психології.

Загальна психологія вивчає структуру психічної діяльності людини і основні закономірності протікання психічних процесів  (відчуття і сприймання, пам’яті, уваги, мислення та інтелекту, емоцій та вольові діяльності, свідомості, самосвідомості, підсвідомих та несвідомих процесів). Однією з основних задач загальної психології є вивчення особистості , її структури та основних проявів. Загальна психологія усі психічні процеси розглядає  через призму особистості.

Обов’язковою умовою сучасних знань про людину є постулат про єдність тіла і психіки. Сучасна психологія обов’язково враховує вплив стану тіла на психіку і вплив психіки на соматичний стан.

У Х1Х-ХХ століттях сформувались безліч окремих галузей психологічної науки у тому числі і предмет медичної психології. 

Предметом медичної психології є різноманітні особливості психіки хворого і їх вплив на здоров’я і хворобу, а також забезпечення оптимальної системи психологічних цілющих впливів, в тому числі всіх обставин, які сприяють обслуговуванню хворого, які правомірно об’єднують в систему медик-пацієнт.

Таким чином, медична психологія сприяє не тільки покращенню необхідних контактів з хворими, швидшому і найбільш повному одужанню, але й попередженню хвороб, охороні здоров’я, вихованню гармонійності особистості.

Медична психологія розділяється на загальну і спеціальну.

Загальна медична психологія вивчає:

1. Основні закономірності психології хворої людини

2. Психологію родичів та близьких хворого.

3. Психологію медичних працівників, як по відношенню до хворих та її близьких, так і по відношенню один до одного.

4. Психологічні аспекти спілкування медика з хворими та їх родичами.

5. Психологічну атмосферу лікувально-профілактичних закладах.

6. Вчення про внутрішню картину захворювань, психосоматичні і соматопсихічні взаємовпливи.

7. Вплив особистості на перебіг захворювання.

8. Психологічні аспекти медичної деонтології.

9. Психологічні основи психотерапії, психогігієни і психопрофілактики.

 

Description: http://uadocs.exdat.com/pars_docs/tw_refs/391/390513/390513_html_m25538dfb.png

 

 

 

Спеціальна медична психологія розкриває ведучі аспекти лікарської етики при спілкуванні з конкретним хворим і при певних формах хвороб. Головну увагу при цьому звертають на:

1. особливості психології хворого з пограничними формами нервово-психічних розладів (найбільш чутливих і ранимих хворих), які фактично є об’єктом діяльності лікаря любої спеціальності;

2. психологію хворих на етапах підготовки, проведення хірургічних втручань і в післяопераційному періоді;

3. особливості психології хворих, які страдають різними захворюваннями (серцево-судинними, інфекційними, онкологічними, гінекологічними, шкірними, нервово-психічними);

4. психологію хворих з дефектом органів і систем (сліпота, глухота, глухонімота і ін.);

5. медико-психологічний аспект трудової, воєнної і судової експертиз.

Елементи медико-психологічного, психогігієнічного впливу можна бачити в особливостях підходу до хворого лікарів давнини. Єгипетські лікарі уважно обстежуючи хворого, високо цінили значення анамнезу, а дослідженню піддавали не тільки “людське тіло” (у нас соматичне дослідження) не тільки те, що “виходить з нього – кал, сечу, мокроту, кров” (прообраз параклінічних досліджень), але й особливості його духовного життя.

 В арсеналі лікувальних засобів єгипетської медицини поряд з хімічними, фізичними і біологічними використовувались і психічні форми впливу на хворого, зокрема словесні, мімічні і пантомімічні дії.

Сірійський лікар Сараджа в свій час говорив хворому: “Дивись, нас троє: я, ти і хвороба. Якщо ти будеш на моїй стороні, нам двом буде легше перебороти її”. Потрібно відмітити, що медичні школи Персії випускали лікарів трьох профілів: “зцілителів св’ятістю”, “зцілителів законом” і “зцілителів ножом”.

Найбільш високою підготовкою славились перші. Їх обов’язком було лікування в широкому смислі цього слова і тонке, мудре, розумне використання в ньому вищих душевних якостей лікаря, того, що в даний час ми називаємо психотерапією в практиці лікування. Другі зцілювали законом, тобто займались усуненням причин хвороби. Їх називали інакше – “майстрами здоров’я”. Треті, як видно із назви, займались хірургічною допомогою.

Description: https://encrypted-tbn0.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcQx3xQxs6fg-u2jidiImPJY54Sjuofk1mL2HSdzL_Rb-rWmOxVMtA

Грецька медицина, видно, перейняла в ході  свого розвитку багато раціональних досягнень як єгипетської, так і персидської медицини. Вже в ІІ столітті грецька наука і медицина досягли небувалого розвитку. Успіхи грецької медицини настільки широко відомі, що навряд чи варто на них зупинятися. Лише нагадаємо, що вивчення основ моралі, доброзичливості, в тому числі і лікарів, досягло в цей перілд високого рівня. “Природа – вчив Арістотель, - дала людині в руки зброю – інтелектуальну моральну силу, але вона може користуватись цією зброєю і в зворотньому напрямку, тому людина без моральних засад стає нелюдською і дикою істотою, негідною в своїх статевих і смакових інстинктах”. П.дкреслюючи практичну важливість доброзичливого відношення до людей,Демокріт вчив, що “треба привчати себе до доброзичливих справ і вчинків, а не до мови про доброчесність”.

Description: http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/6/6e/Marko_Marulic_bust.jpg

З ім’ям Гіппократа, цього великого мислителя і лікаря Елади, пов’язана клятва , яку на протязі  багатьох століть давали  випускники вищої медичної школи. Не випадково і те, що в тексті клятви особливу увагу приділено ствердженню високих моральних якостей лікаря, які забезпечують найбільш гуманні форми спілкування з хворими.

Мислителі Стародавнього Риму розвивали передові погляди на міжлюдські відношення. Цицерону належать слова: “Існують дві першопричини справедливості: нікому не шкодити і приносити користь суспільству”. Ці слова лягли в основу повсякденної медичної практики.

Після відкриття в 1518р. Лінарком в Лондоні Королівського коледжу лікарів і початку курсу лекцій з медицини в Оксфордському і Кембріджському університетах в Англії значно змінюється уявлення про лікування. Локк і Сіденгам неодноразово звертались до систематизації якостей, необхіжних студенту-медику. Сіденгамспеціально підкреслював роль психіки в розвитку хвороб внутрішніх органів.

 

Description: http://forum.net.hr/cfs-file.ashx/__key/CommunityServer.Discussions.Components.Files/14/7206.Marko_2500_20Marulic.jpg

На початку ХІХ століття значно зростає авторитет французької медичної школи. Великі її представники: Морель, Маньян, Шарко, Бернгейм, Жане, Бабінський – не тільки підтверджували роль психіки в розвитку хвороб внутрішніх органів, але й виконували дослідження, направлені на розробку закономірностей її впливу. В університетах Німеччини цього часу вперше вводяться лабораторні методи роботи студентів. Стає все більш повним і різностороннім уявлення про медицину як науку, уявлення про медика як про спеціаліста, який отримує необхідну підготовку  для попередження і лікування хвороб. Формується цей тип медика, ці відношення лікаря і хворого, які в основному типові для нашого часу.

Розвиток самобутньої російської медицини відрізнявся,зокрема, тим що вже основоположники її звертали увагу на необхідність суворго врахування обліку психології хворого. Я.М.Мудров в книзі “Слово про способи вчити і вчитися медицині”, виданої в 1820р., говорив молодому лікарю: “Тепер ти пізнав хворобу і знаєш хворого, але знай, що і хворий тебе пізнав і знає, який ти. З цього ти можеш зробити висновок, яке потрібно терпіння, розсудливість і напруга розуму біля ліжка хворого, щоб виграти все його довір’я і любов до себе, а це для лікаря найважливіше”. Кожен поступок лікаря повинен бути продуманим і побудованим з таким розрахунком, щоб усі елементи його лікували.

Важливий вклад в розвиток психології вніс І.М.Сеченов. Його “Елементи думки” і ряд інших робіт  в дійсності пронизані мотивом гуманності. В 1900р. вивчаючи нервову регуляцію функцій внутрішніх органів, І.П.Павлов (1849-1936) вперше доказав, що психічні фактори впливають на  секрецію слини і шлункового соку. Пізніше це стало основою не тільки для дослідження обставин, які забезпечують навчання і зміну умовних рефлексів, але й для побудови зовсім нового розділу біології і фізіології – фізіологія вищої нервової діяльності. В самому понятті “умовний рефлекс” розкривається глибока єдність організму з навколишнім середовищем.

Одночасно з розвитком павловської фізіології В.М.Бехтерев (1857-1927) із своїми співробітниками і учнями вносить нове в морфологію і фізіологію мозку. Він, зокрема, розкриває постійну зміну в діяльності центральної нервової системи, яка обумовлена безперервними впливами на органи чуття змінних впливів діяльності і разом з тим впливами постійної імпульсації зі сторони внутрішніх органів і систем.

Як і кожна наука, медична психологія має свої методи, які використовуються при розробці теоретичних і практичних рекомендацій. Основними видами цих методів є: 1) спостереження; 2) спеціальний експеримент; 3) особистісні опитування; 4) проективні тести.

Медична психологія, як сучасна наука сформувалась відносно недавно і тому дещо відстає від вирішення тих вимог, які ставить перед нею життя.

Психологія- це наука, що вивчає факти, закономiрностi i механiзми розвитку функцiонування психiки як особливої форми життєдiяльностi.

Психіка- це системна специфiчна властивiсть високоорганiзованої матерiї (мозку) вiдображати об’єктивну дiйснiсть i на основзбудованого при цьомупсихiчного образу цiлеспрямовано регулювати дiяльнiсть суб’єкта.

Психічне здоров’я – це є стан психічної сфери, основу якого складає відчуття душевного комфорту, що забезпечує адекватну поведінкову реакцію.

ВООЗ визначає “якість життя – це сприймання людиною своєї позиції в житті, в тому числі фізичного, психічного і соціального благополуччя, незалежності, якості середовища, в якому він живе, ступеня задоволення конкретним рівнем життя і іншими складовими психологічного комфорту.

 

Description: http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/9/95/Marko_Marulic_(Zagreb).jpg

 Медична психологія- наука про психологiчнаспекти професiйної дiяльностлiкаря та iнших медпрацiвникiв, психiки хворого та його рiдних, а також усiєїсистеми лiкувально-профiлактичних i психотерапевтичних впливiв, спрямованих на якнайшвидше одужання вiдновлення працездатностхворого.

Структура медичної психологiї мiстить: клiнiчну психологiю, соматопсихологiю, психодiагностику, патопсихологiю, нейропсихологiю, медичну деонтологiю,психогiгiєну, психопрофiлактику, психо-фармакологiю, психотерапiю, психiчну реабiлiтацiю.

Патопсихологія- наука про закономiрностпорушень психiки при рiзних захворюваннях (на вiдмiну вiд психопатологiї або загальної психiатрiї, яквивчаютьпсихiчнзахворювання та межовстани).

Соматопсихологія- вивчення впливу психологiчних чинникiв на виникнення соматичних захворювань.

Нейропсихологія- вивчення змiн психiки при локальних та дифузних ураженнях головного мозку.

Психофізіологія- вивчає нейрофiзiологiчнi механiзми психiчних процесiв.

Етика (у тому числi лiкарська) - вчення про мораль, систему норм поведiнки людей, суспiльний обов’язок.

Медична деонтологія є складовою частиною лiкарської етики. Це наука про професiйну поведiнку медпрацiвника, систему взаємостосунків мiж лiкарем та хворим протягом лiкування, принципи поведiнки медперсоналу, спрямовані на максимальне посилення успiшностi лiкування, знищення можливих шкiдливостей(ятрогенiй) у медичнiй роботi.

Завдання медичної психології

-              1. вивчення психічних факторів, які впливають на розвиток хвороб, лікування і профілактику;

-              вивчення впливу тих чи інших хвороб на психіку людини;

-              вивчення динаміки психічних проявів різних хвороб;

-              вивчення порушень розвитку психіки;

-              вивчення стосунків хворої людини з медичним персоналом та оточуючим середовищем;

-              розробка принципів і методів психологічного дослідження в клініці;

-              розробка та вивчення психологічних методів впливу на психіку хворої людини з лікувальною та профілактичною метою;

-              вивчення особистості хворого і оточуючого його середовища з метою створення найбільш адекватних психотерапевтичних і реабілітаційних програм.

Методи вивчення психологічного стану хворого

1. Спостереження – це перший із методів, що застосовується для збирання первинної інформації. Він має декілька варіантів:

·                    зовнішнє спостереження – спосіб збирання даних про іншу людину, його психологію і поведінку шляхом спостереження за ним;

·                    внутрішнє спостереження (самоспостереження) – застосовується тоді, коли психолог-дослідник ставить перед собою завдання вивчити явище у тому вигляді, в якому воно безпосередньо постає в його свідомості;

·                    вільне спостереження – немає наперед визначеної програми і може змінювати свій об’єкт в залежності від побажань дослідника;

·                    стандартизоване спостереження – навпаки, проводиться по визначеній, наперед складеній програмі;

·                    включене – дослідник сам є безпосереднім учасником того процесу, за яким ведеться спостереження;

·                    побічне – не передбачає особистої участі дослідника у тому процесі, який він вивчає.

Description: https://encrypted-tbn2.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcRKyrEFILjd0wZLBHOd5fvY-dsdqsB26GY5_C9M-fHAtbvvvdokew

 

Під час спостереження важливою є оцінка невербальної поведінки за наступними основними параметрами: безпосередньо невербальна поведінка (міжособистісна дистанція, взаємне розташування співрозмовників, пози, жести, міміка і погляд) та паралінгвістичні компоненти спілкування (вздихи, стони, зівота, покашлювання) – всі звуки, які вимовляє людина, але не мовлення, а також такі характеристики мовлення, як голосність голосу, темп мовлення, ритм, паузи. Звертається увага на позиції розташування співрозмовників: напроти один одного (включає елемент конфронтації, необхідно уникати в терапевтичній ситуації); позиція “поруч”, “пліч о пліч” (позиція співробітництва, відсутність напруги, ворожості між партнерами); “через стіл” – майже завжди свідчить про відношення влади, відношення “керівник-підлеглий”, тому в кабінеті лікаря стілець для хворого ставиться не напроти, через стіл, а збоку від стола, що з самого початку складає більш ефективні умови для взаємодії.

 

2. Опитування – це метод, при використанні якого людина відповідає на різні запитання. Його варіанти:

·                    усне опитування – застосовується в тих випадках, коли одночасно бажано вести спостереження за поведінкою і реакцією людини, яка відповідає на запитання;

·                    письмове опитування (анкетування);

·                    вільне опитування – це така різновидність усного або письмового опитування, при якому перелік поставлених питань і можливих відповідей на них заздалегідь не обмежений визначеними рамками;

·                    стандартизоване опитування – питання і можливі відповіді на них передбачені заздалегідь.

Клінічне інтерв’ю – метод отримання інформації про індивідуально-психологічні властивості особистості, психологічні феномени і психопатологічні симптоми і синдроми, внутрішню картину хвороби пацієнта і структуру проблеми клієнта, а також спосіб психологічного впливу на людину безпосередньо на основі особистісного контакту психолога і клієнта. Інтерв’ю відрізняється від звичайного опитування тим, що виявляє скриті мотиви поведінки людини і надання йому допомоги в усвідомленні внутрішніх підстав для зміненого психічного стану. Суттєвим є також психологічна підтримка пацієнта. Функціями інтерв’ю в медичній психології є діагностична та терапевтична. Принципами клінічного інтерв’ю є однозначність, доступність, адекватність, поступовість, гнучкість, безпристрасність, перевіряємість отриманої інформації. Структура клінічного інтерв’ю включає 4 етапи:

Встановлення межі довіри, виявлення скарг, оцінювання внутрішньої картини хвороби, оцінювання очікуваного результату інтерв’ю та терапії, обговорюються варіанти результатів лікування і психотерапії, якщо такі є.

3. Тести – це спеціалізовані методи цілеспрямованого, однакового для всіх досліджуваних психологічного діагностичного дослідження, яке проводиться в суворо контрольованих умовах і при застосуванні яких можна отримати точну кількісну і якісну характеристику явища, що вивчається. Від інших методів дослідження тести відрізняються тим, що передбачають стандартизовану, перевірену процедуру збирання і обробки даних, а також їх інтерпретацію; є простими, доступними, можливими до автоматизації. Види тестів:

·                    тест-опитування – ґрунтується на системі заздалегідь відібраних і перевірених питань, по відповідях на які можна робити правильний висновок про психологічні якості досліджуваних;

·                    тест-завдання – передбачає оцінку психічних якостей і поведінки людини на базі того, що вона робить;

·                    проективні тести – застосовуються для вивчення тих особливостей психіки і поведінки людини, які нею самою слабо усвідомлюються або мають негативне відношення до себе з її боку. В основі їх лежить „механізм проекції” – не усвідомлені людиною позитивні і негативні характеристики вона „приписує”іншим людям.

4 Експеримент – всі розглянуті методи дослідження можна використати для збирання даних про психологію і поведінку людини як в реальному житті, так і в спеціальних експериментальних умовах. специфіка психологічного експерименту полягає в тому, що в ньому продумано створюється штучна ситуація, в якій найкраще проявляє себе досліджувана якість психічної діяльності. Є дві основні різновидності психологічного експерименту: природний (дослідження психічних явищ у звичайних умовах уроку, гри, професійної діяльності) і лабораторний.

 

Description: http://sumdu.edu.ua/images/stories/gen_info/structure/psih/arch/4.jpg

У медичній психології, окрім наведених, застосовуються ще такі методи експериментально-психологічні методи дослідження:

1. Методи дослідження особистості:

·                    біографічний (анамнестичний);

·                    проективні методи:

а) методика незакінчених речень;

б) методика для дослідження фрустрації (метод Розенцвейга);

в) тематичний аперцепційний тест (ТАТ – тест Маррея);

г) метод Роршаха.

·                                анкетування особистості:

а) методика Айзенка;

б) ММРІ;

в) патохарактерологічний діагностичний опитувальник для підлітків А.Є.Лічко.

2. Методи дослідження відчуття і сприйняття (впізнання зображень на малюнках, дослідження сенсорної збудливості).

3. Методи дослідження пам’яті (запам’ятовування геометричних фігур, цифр, слів, речень, піктограм).

4. Методи дослідження мислення та інтелекту (узагальнення, класифі-кація, розподілення, визначення і виключення; розуміння переносного значення прислів’їв і метафор; розуміння змісту сюжетних малюнків; силогізми).

5. Методи дослідження почуття (доповнення незакінчених речень, методика САН).

6. Методи дослідження волі (дослідження „комбінаторики” навиків, конструктивних дій.

7. Методи дослідження уваги (тести Рибакова, Крепеліна, Шульте).

 

 

 

Етапи проведення психологічного обстеження:

1. Формулювання завдання та розробка методики обстеження.

 У бесiдi з лiкарем уточнюється мета експертизи, особливостi анамнезу захворювання, лiкування та його можливий вплив на психiку. Вивчаються матерiали iсторiїхвороби, при вiдсутностi даних, що цікавлять, збирається додатковий анамнез.

2.Бесiда з хворим.

 Протягом бесiди i спостереження уточнюються завдання, встановленi клiнiцистами, i план дослiдження: вибiр методик, послiдовнiсть їх застосування. Бесiдарозпочинається з розпитування паспортних даних. Далi з’ясовується стан свiдомостi: орiєнтування хворого в часi, мiсцевостi i власнiй особi; орiєнтовновизначається стан пам’ятi, уваги (як добре вiн пам’ятає дати власного життя та загальновiдомих iсторичних подiй), культурний рiвень хворого, його освiченiсть,ерудицiя, коло iнтересiв, потреби. Визначаються особливостi особи хворого до захворювання, оцiнка змiн самопочуття i працездатностi протягом хвороби.

3. Виконання завдань за методиками.

Завдання пропонуються вiд простих до бiльш складних. Визначаються стан пам’ятi, уваги, мислення. Пропонуються особистнiснi опитувальники. Кожнiй з методик обов’язково передує детальний iнструктаж. Обов’язково слiд перевiрити, наскiльки вiрно хворий зрозумiв iнструкцiю. Всi дослiдження ретельно протоколюються.

4. Аналiз отриманих при обстеженнi даних, їх узагальнення.

5. Заключення, яке має вiдображати якiснi особливостi перебiгу психiчних процесiв хворого, попереднiй дiагноз.

 

Роль медичної психології у професійній діяльності лікаря

Як свідчить світова практика організації охорони здоров’я, надання медичної допомоги населенню може бути якісним у наш час лише за умови широкого використання психологічних знань у практичній діяльності лікаря. Особливо це стосується клінічної медицини, яка не лише використовує психологію у практиці, а й збагачує її. Власне на межі цих наук і виникла така самостійна наука, як медична психологія, зі своїм предметом і об’єктом дослідження.

 Деякі особливості людської психіки у процесі надання медичної допомоги, як уже зазначалось, здавна використовують у практиці лікування. Проте особливе місце все ж таки їм почали відводити після визнання медичної психології як науки. У наш час будь-який з розділів клінічної медицини неможливо уявити без використання даних медичної психології. Її місце в процесі надання медичної допомоги людині в клініці визначається передусім тим, що понад 50 % хворих, що звертаються за медичною допомогою мають серйозні психологічні проблеми. Отже, лікарі повинні враховувати типологічні особливості пацієнтів, фундаментально володіти відповідними методами застосування психології з метою спілкування. Безумовно, використання психологічних знань в різних лікарських професіях має свої особливості, оскільки хвороба накладає певні психологічні переживання, пов’язані із важкістю перебігу, суб’єктивно неприємними симптомами (біль, свербіння тощо), інформованістю про хворобу, соціальною обтяжливістю хвороби тощо. Тому лікареві потрібні знання не лише загальних закономірностей зміни психіки людини при хворобі, а й специфічних, тобто притаманних хворим того чи іншого профілю. Психологічна культура спілкування лікаря з хворим у клініці того чи іншого профілю – це окрема проблема медичної психології.
Разом з тим світовий досвід свідчить про те, що жодні новітні комп’ютерні, інструментальні та фізичні методи дослідження самі по собі, без врахування суб’єктивного стану хворого, “внутрішньої картини хвороби” не можуть однозначно вирішувати питання про те, хвора чи здорова людина.

Виходячи з цього, проблема психіки, суб’єктивного і об’єктивного, їх співвідношення у процесі діагностичної діяльності лікаря (і, перш за все, терапевта) залишається надзвичайно актуальною. Лише індивідуальний підхід до встановлення діагнозу, врахування об’єктивного і суб’єктивного, змін у соматиці і психіці людини може запобігти помилці лікаря у таких випадках.
       У працях Гіппократа поряд з вимогами враховувати не тільки виражені, але й малопомітні ознаки хвороби, ми знаходимо вказівку на необхідність вивчати душевний стан хворого, його думки, мову і мовчання. При цьому він радить вивчати не лише настрій хворого, а і його сновидіння, оскільки вони можуть відображати соматичні розлади. Оволодіння медичною психологією дозволить лікарю скласти правильне враження про психологічний стан хворого, про вплив соматичних захворювань на його психіку, а психічних розладів - на перебіг соматичних захворювань. Часто розлад, що на перший погляд видається органічним, має у своїй основі психологічні першопричини. Знання основ медичної психології дозволятиме лікарю помічати більш тонкі зміни в стані хворого, якісніше налагоджувати психологічний контакт з хворим, створювати оптимальний психологічний клімат в лікувальному закладі, застосовувати загальні та спеціальні методи психологічної корекції для покращення психологічного, а відтак – і соматичного стану хворого. Дуже важливим є знання психології і для самовиховання медичного працівника. Формування лікаря – безперервний процес, у якому однаково важливу роль відіграють виховання, яке провадять старші колеги, і самовиховання. І виховання, і самовиховання мають творчий характер, і позитивний результат значною мірою залежить від розуміння лікарями основних закономірностей формування особистісних і професійних якостей.

 

Внутрішня картина хвороби

 

Хвороба є не тільки стражданням організму і особистості, а й порушенням звичної, адекватної системи взаємодії людини з світом, який її оточує.

Одним з найважливіших механізмів виникнення хвороби є зрив адаптаційних і компенсаторних механізмів на різних рівнях організації функціональних систем організму за рахунок індивідуально екстремальних  чинників зовнішнього середовища.

 

Description: http://ua.convdocs.org/pars_docs/refs/161/160146/160146_html_6999b16e.jpg

Здоров’я і хвороба відрізняються кількісно і якісно. Хвороба зумовлює неможливість керування життєдіяльністю організму в оптимальному режимі. Виникають такі пошкодження компенсаторних механізмів в організмі, при яких його реакції на зовнішні подразники стають неадекватними. “Патологія,  писав А.Д.Сперанський, не тільки порушення нормально існуючих, а й створення нових відношень, яких не знає фізіологія.  Патологічно складена комбінація  тканин, органів, систем і процесів обумовлює особливу форму проявів біологічних закономірностей”.

При визначенні загальнобіологічної природи хвороби враховують два основні положення, які характеризують сутність живої системи.

      Жива система – генетично самовідновлювальна  система, здатна зберігати свою морфологічну структуру із допомогою механізмів саморегуляції, активно пристосовуватись до зовнішнього середовища. Жива система сприймає, зберігає, перетворює зовнішню інформацію, енергію і активно реагує на них завдяки пристосувальним механізмам. В цьому розумінні жива система розглядається як реактивна система.

     Норма як міра життєдіяльності організму в конкретних умовах середовища, в межах якої кількісні зміни фізіологічних процесів утримуються на оптимальному рівні механізмами реактивної саморегуляції.

Виходячи з цих положень, О.П.Петленко дав загальнобіологічне визначення хвороби. Хвороба являє собою процес перетворення нормального стану в патологічний, пов’язаний з реактивно обумовленими змінами оптимальної міри компенсаторно-пристосувальної саморегуляції живих систем або з екстремальністю зовнішніх впливів.

Таким чином,  хворобу слід розглядати як результат порушення взаємодії різних внутрішніх і зовнішніх чинників, при якому відбувається розлад життєво важливих функцій на органному, особистісному і соціальному рівнях.

Загальні закономірності внутрішньої (аутопластичної) картини хвороби

При виникненнi захворювання у людини з’являється нова для нього життєва ситуацiя, при якiй вiн проявляє особливе, змінене ставлення до нових обставин життя i до себе у цих умовах. Це називається внутрішньою картиною хвороби.

Description: http://koleco.kiev.ua/images/simptomi-i-lechenie-hronicheskogo-gastrita-na_2.jpg

Внутрiшня картина хвороби (скор. – ВКХ) у кожного хворого iндивiдуальна i являє собою сукупнiсть сприйняття емоцiй, що пов’язаніз захворюванням, уявлень про її характер, перебiг i можливий прогноз. У ВКХ об’єднуються соматогенно обумовлензмiни психiки i тi, якє наслiдком психологiчного реагування.

Аутопластична картина хвороби є по своїй сутності суб’єктивним сприйманням її хворим. Вона має 4 основні сторони:

     1) сенсорну (локальні болі і розлади),

     2) емоційну (страх, тривога, депресія, надія, тобто емоційні переживання),

     3) вольову (зусилля хворого справитись з хворобою, потурбуватись про обстеження і лікування і довести їх до кінця),

    4) раціональну і інформативну (знання про хворобу і її оцінка).

Ці сторони (сфери) формують горизонтальні зв’язки в аутопластичній

картині хвороби. В дійсності психічні процеси всіх цих сторін переплітаються в різних комбінаціях і нерідко формують “вертикальні зв’язки”.

Обумовленість аутопластичної картини хвороби

Прояви аутопластичної картини хвороби визначають 6 основних факторів: 1) особливості хвороби; 2) обставини при яких протікає хвороба; 3) преморбідособистості; 4) соціальне становище хворого; 5) характер хворого; 6) відношення хворого до своєї хвороби.

Особливості хвороби: гостра, хронічна, яка необхідна допомога або лікування (амбулаторне чи стаціонарне, консервативне чи хірургічне), чи мають місце сильні болі, обмеження рухливості, неприємні косметичні симптоми.

Обставини, при яких протікає хвороба:

Проблеми і “Хто буде турбуватись про сім’ю? Хто буде платити за лікування? (Медикаменти є дуже дорогими… Чи повинен я в цей час написати заповіт? Чи збережеться за мною робота? Йде скорочення і  зростає безробіття…) Чи говорить мені лікар правду? Чи компонентні медики у своїй справі? Чи не зап’є чоловік, поки я знаходжусь в лікарні? Чи не розпадеться сім’я, коли мені прийдеться піти на інвалідність? Чи не занадто я нагрішив(ла) в житті? Чи хвороба не є розплатою за минулі гріхи?” тощо.

Середовище, в якому розвивається хвороба. Домашнє середовище, якщо воно є гармонійним, є більш благоприємним для переживання хвороби; Поза домашньою обстановкою люди гірше переносять хворобу, особливо в чужій незвичній країні без страхування і без належних фінансів. Аналогічне значення має також характер лікарняних умов; пригнічуюче діє перебування з помираючим хворим, перебування в закритому інфекційному чи психіатричному відділенні.

Причина хвороби: питання, чи вважає хворий себе винуватцем хвороби чи інших. Наприклад, при травмі, отриманій явно з вини потерпілого, він проявить більше власного активного зусилля до видужання, ніж тоді, коли винуватцем травми є інші, а особливо, в тому випадку, коли він може отримати  компенсацію, страхування, пенсію або інші вигоди. Аналогічна ситуація виникає і тоді, коли нове захворювання є ускладненням внаслідок лікування іншої хвороби. При цьому тут під загрозою знаходиться довір’я до подальшого лікування, особливо у цього лікаря.

 

Description: https://encrypted-tbn0.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcRCEmUB3MRI5E37j9wooVQjf-2tzyVPiI2Od62UWa9-_BiZ0mSXUA

 

 Преморбід особистості, тобто якою була особистість перед захворюванням. При цьому мають значення, головним чином, наступні фактори:

Вік: в дитячому  віці на перше місце виходить емоційна, безпосередньо інстинктивна (першосигнальна)  сторона хвороби і ситуація навколо неї: біль, боязнь болю  і всього невідомого, розлука з батьками, обмеження свободи пересування.  В старості велике значення має боязнь одинокості в хворобі, страх смерті. Старша людина часто ототожнює себе з своїми однолітками, друзями або родичами, котрі поступово умирають, порівнюють їх захворювання з своїми хворобами, задумуються чи не підійшла їх черга. Побоювання і невпевненість нерідко посилюються поведінкою лікаря, який обстежив хворого, але не проявив до нього належного розуміння і інтересу. В середньому віці відходять на задній план явища, що супроводжують хворобу – біль, стан невизначеної тривоги тощо, а найбільше значення набувають побоювання наслідків хвороби. Ці наслідки можуть бути безпосередніми, наприклад, звільнення з роботи, зниження заробітної платні з  ускладненням відносин у сім’ї, що випливають з цього, або довготривалими, наприклад, переведення на іншу роботу, проблеми подальшого життя, часткова або повна втрата працездатності, зміна членів сім’ї відношенню до хворого у сім’ї.

Ступінь загальної чутливості до неприємних факторів, наприклад, до болю, шуму, незвичних лікарняних запахів. Тут мають значення вроджені якості, виховання, тренування і досвід. В цьому плані є некоректним говорити про розпещеність, низьку опірність організму і недостатнє загартовування. Потрібно сприймати як реальність, що хворі з підвищеною чутливістю реагують на неприємні подразники більш виражено ніж інші. Але підвищена чутливість не єпротипоказом для детального обстеження пацієнта. Хворі з підвищеною опірністю, навпаки, недооцінюють свої відчуття, зневажливо відносяться до своєчасного обстеження і лікування.  Ось чому  необхідно пояснити таким хворим можливість неприємних наслідків зневажливого відношення до себе.

Темперамент хворого. Емоційні хворі більш схильні до страху, жалю, в більшій мірі коливаються між безнадійністю і оптимізмом. Більш стримані натури відносяться до своєї хвороби розсудливіше. Необхідно особливо підкреслити, що зовнішні прояви і особливо демонстрація впевненого виразу не завжди відповідає внутрішньому емоційному стану хворого.

Соціальне становище хворого.

Для більшості хворих недуга означає соціальні невигоди і економічні втрати, тому вони намагаються якомога  швидше одужати. Але інколи, хвороба, а точніше тимчасова непрацездатність, може бути джерелом певних  вигод. Наприклад, захворів бізнесмен, для якого час - це гроші, тому він активно старається одужати і навіть недолікованим виходить на роботу. Інший використовує бюлетень непрацездатності для ремонту квартири, дому, якщо матеріальне становище не дозволяє найняти ремонтну бригаду. Жінка з маленькою дитиною, агравуючи,  може довше побути з дитиною в дома, а не відводити її в дитячий садок. Якщо захворіє людина, яка має високу посаду чи престижну роботу на контрактній основі, вона, як правило, старається якнайшвидше вийти на роботу, щоб показати свою незамінність (особливо, коли  серед підлеглих є талановиті, роботящі люди).

Завжди була проблема так званих “дуже важливих персон”. Раніше нашій країні для них функціонували спеціальні лікувальні заклади. Зараз крім осіб, що займають високе становище в суспільстві (працівники держадміністрації, банків), з’явились нові категорії людей, які претендують на це становище. Це новоявлені збагачені  громадяни, які претендують на особливе відношення до них. Вони вимагають застосування найбільш сучасних методів обстеження, інколи самі оплачують їх. За ходом їхнього лікування повинні (на їх переконання) “медичні світила”, їх лікарняна палата, “повинна” бути максимально комфортабельною тощо.

В медичній психології окремо розглядається проблема лікаря, який захворів. Теоретично стан  здоров’я медичних працівників повинен бути кращим, ніж у іншого населення. Але на практиці ситуація часто є протилежною.

Характер і шкала  цінностей.

Люди з низьким ступенем відповідальності по відношенню до своїх співпрацівників і суспільства інколи використовують хворобу для своєї користі. В період, коли їм виплачують гроші по листку непрацездатності, підробляють на стороні, займаються  бізнес-туризмом тощо. Деякі з них можуть при цьому нашкодити своєму здоров’ю. Інші люди просто зловживають бюлетнем непрацездатності заради свого спокою. І, навпаки,  люди з підвищеним почуттям відповідальності по відношенню до сім’ї, роботи або  до суспільства нерідко переборюють свої неприємні відчуття і  ухиляються від обстеження і лікування.  При захворюванні вони намагаються якнайшвидше “одужати” і знову приступити до роботи, навіть недолікованими. Таким чином, багато залежить від того, як  людина ставиться до певних цінностей таких, наприклад, як зручності, здоров’я, підвищення життєвого рівня, особистий успіх і почуття відповідальності перед суспільством. Має певне значення ступінь медичної освіченості. Вона являється реальною оцінкою хвороби і відповідною оцінкою власної ситуації. Основи такої оцінки закладаються і створюються ще в дитинстві. Батьки і дорослі люди своїми висловлюваннями про хворобу, лікарів, медицину і лікування можуть виховати у дитини різні, нерідко діаметрально протилежні точки зору. Іншим джерелом поглядів, що стосуються хвороби, лікування і медичних працівників є власний досвід дитини: в одних випадках бажання швидко одужати, щоб покататись на щойно подарованих ковзанах, і, навпаки, перебільшені вигоди від хвороби можуть призводити до поглиблення відчуття хвороби і до тенденції захворіти знову в вигляді так званої “втечі в хворобу”. Так буває, наприклад, коли мати перебільшує свої турботи по відношенню до дитини, яка захворіла, понад міру пестять її, занадто продовжує період ліжкового режиму і період відсутності в школі.

Перш ніж говорити про відношення хворих до своєї хвороби зупинимось на основних типах хворих.

 

Description: http://www.telekritika.ua/doc/images/news/archive/2013/88501/pov2.jpg

О.Лурія назвав суб’єктивне відношення до захворювання «внутрішньою картиною хвороби», нозогнозією.

Суть цього процесу полягає в інтелектуальній інтепритації діагнозу захворювання, когнітивної оцінки  його важкості і прогнозу у формуванні на цій основі емоційного та поведінкового патерну. Для пацієнта внутрішня картина хвороби складається з розуміння механізмів виникнення неприємних і хворобливих відчуттів, оцінювання їхнього значення для майбутнього, а також від реагування на хворобу певними емоційними переживаннями, вибору дій і поведінки в нових умовах.

Типи хворих

 Усі хворі в певній мірі бояться своєї хвороби, її можливих наслідків – інвалідності, смерті. Вони по-різному реагують на госпіталізацію у лікарню, перебування в ній,  лікування, режим, вимушену бездіяльність обмеження особистої свободи і спілкування з іншими хворими. Медичному працівникові дуже важливо знати психологію хворих.

Виділяють такі основні типи хворих:

Підозріливі (тривожно-підозріливі). Вони –“теоретики” (мислительний тип, за Павловим) і прагнуть довідатись все про свою хворобу від сусідів по палаті, медичного персоналу, знайомих, із медичних книг. Але набуті ними напівзнання не сприяють заспокоєнню (їх напівзнання нерідко є більш шкідливим, ніж незнання). Незважаючи на скептичну настроєність, такі хворі легко піддаються навіюванню в межах кола неприємних думок, що стосуються їхньої хвороби. Вони не можуть позбутися своїх нав’язливих страхів і вигаданих хвороб, хоч і розуміють їх необгрунтованість, а часом і безглуздість. У таких хворих часто бувають уявні гастрит, виразка шлунку, холецистит, захворювання серця.

 

Description: http://zik.ua/gallery/full/t/a/tarkovskii3.jpg

Боягузливі – близький різновид підозріливих. Здебільшого це люди, які погано знають медицину. Їх діагнози обмежуються словами “печінка”, “серце”, “голова”, іноді з уточненням – “рак”, “Інфаркт”, “гіпертонія”. Але йти до лікаря вони уникають із побоювання, що вигаданий діагноз може підтвердитись.

Мнимі (істеричні) хворі відрізняються від боягузливих тим, що вони охоче йдуть до лікарів, піддаються різним, часто неприємним, діагностичним маніпуляціям, наприклад, рентгенівському дослідженню шлунка, взяттю шлункового соку,  дуоденальному зондуванню, іригоскопії та ін., акуратно роблять усі призначувані аналізи. Незважаючи на негативні результати всіх досліджень і запевнення лікарів, що підозрюваної хвороби немає, ці хворі іноді роками відвідують кабінети поліклінік.

Ліниві хворі. Це справжні хворі, здебільшого хронічні. Оскільки хвороба не тяжка, вони не вважають її серйозною. Призначені ліки приймають від випадку до випадку, “коли пригадують” або після багаторазових нагадувань. Вони часто не дотримуються рекомендованого режиму ( наприклад, не роблять фізичної зарядки, лікувальної гімнастики, щоденних прогулянок), не дотримуються призначеної дієти, не відмовляються від куріння, вживання алкогольних напоїв і т.п. Словом, не виконують усього того, що потребує хоча б найменших зусиль волі або пов’язано з відмовою від звичок.

Заглиблені в хворобу (іпохондричні). Хворий підкорився своїй хворобі, звикся з нею, іноді вважає її невиліковною, проте скрупульозно виконує всі приписи і рекомендації лікарів. День хворого розписаний по годинах. На спеціальному аркуші розмічено час приймання ліків, відвідання поліклініки для приймання фізіотерапевтичних процедур, дні прийому в лікаря. Хворий весь час, систематично, кілька разів на день вимірює температуру, лічить пульс, дуже цікавиться результатами багаторазово повторюваних аналізів. Якщо в нього гіпертонічна хвороба, то він з усякого приводу добивається повторного вимірювання тиску;  якщо “сердечник”,  то домагається повторення ЕКГ і т.д. Уважно стежить за новинками в галузі медицини, виписує журнал “Здоровье”, має вдома фармакологічні та інші медичні довідники. Він завжди стежить за новими препаратами і, відвідуючи лікаря, з’ясовує, чи можна йому приймати їх.

Хвороба стала змістом і метою життя хворого. Видужання може позбавити його інтересу до життя.

 

Description: http://medictest.net/uploads/posts/2013-12/1387185319_knee_pain_254x300.jpg

 

Активні хворі. Це позитивний тип хворого. Він тверезо ставиться до свого захворювання, не засмучується, не вимагає надмірної уваги до себе. Спокійно і сумлінно виконує всі призначення, активно допомагає лікарю у боротьбі з хворобою. Настрій у нього рівний, бадьорий: він упевнений у своєму видужання і терпляче чекає його. Такий хворий швидко звикається з лікарняним режимом, з сусідами по палаті. Вимушена бездіяльність не обтяжує його. Він знаходить собі заняття:  читає, пише, щось майструє, при можливості допомагає  іншим хворим  у палаті.

До цієї ж категорії належать більшість невиліковних хворих, приречених на інвалідність: паралізовані, ті, що втратили кінцівки, сліпі та ін. Вони не підкоряються своїй недузі. Хворі з параплегією завдяки своїй активності уникають розвитку пролежнів, самі обслуговують себе при розладах тазових органів, звикають самостійно користуватися возиком. Сліпі освоюють читання книг з опуклим шрифтом, різні  ремесла, нерідко стають лекторами, викладачами. Глухонімі навчаються в спеціальних школах розмовляти, читати, писати і набувають спеціальності.

В усіх випадках інваліди завдяки своїй активності і використовуючи так звану залишкову працездатність стають корисними членами суспільства. Цей процес називається реадаптацією (вторинне пристосування до праці) або реабілітацією (відновлення громадського стану хворого нарівні із здоровими людьми).

 

Description: http://veronicakravets.webukr.net/files/2012/03/big-operaciay068.jpgВередливі, метушливі хворі. Дратівливість властива багатьом хворим як внаслідок їхньої хвороби, вимушеного перебування в лікарняній палаті і багатьох інших обставин. Але серед різних хворих виділяється категорія метушливих, нетерплячих. Здебільшого це молоді люди, зв’язані з фізичною працею або з машинами та іншою технікою. Вони вважають, що людський організм також своєрідна машина. Вони чекають від медицини і вимагають від її представників швидкого “ремонту”. Їм ніколи чекати, поки зламана кістка зростається. Їм здається, що уламки можна склеїти або зварити, як зварюють металеві конструкції. Ці хворі завжди в претензії до лікарів і конфліктують з ними. Вони порушують встановлений для них режим. Це в них ламаються гіпсові пов’язки, розв’язуються бинти і трапляються різні “аварії”. Вони твердять, що медична сестра робить ін’єкції не так, як треба, і не туди, куди слід, дає не ті ліки. Своєю метушливістю і нетерпінням вони часто самі затримують своє видужання і виписання з лікарні.

Аграванти і симулянти. Агравацією називається свідоме перебільшення симптомів хвороби. Симуляція – це пред’явлення вигаданої, удаваної хвороби. І те й друге трапляється не так рідко. До агравації схильні істеричні особи. При дослідженні вони охкають, стогнуть, здригаються від кожного дотику. Скарги їхні перебільшені. Практично межу між агравацією і симуляцією не завжди легко провести. У більшості випадків за допомогою агравації і симуляції хворі хочуть здобути якісь вигоди або переваги: отримати або продовжити лікарняний листок, пенсію або компенсацію за виробничу травму, додаткову житлову площу відповідно до характеру захворювання, придбати путівку на курорт тощо. Справжні симулянти завжди набридливі і нерідко нахабно настирливі. Вони не зупиняються ні перед будь-якими засобами для досягнення своєї мети.

 Дисимулянти. Дисимуляція – це приховування своєї хвороби або фізичної вади. Найчастіше дисимулюють особи, які вступають до вузів та інших організацій і закладів, а також душевно хворі. Так, нерідко дисимулюють депресивний стан хворі на маніакально-депресивний психоз, домагаючись передчасної виписки з лікарні (іноді з метою самогубства).

 

Description: https://encrypted-tbn0.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcSdUAARWiuRzgbvbNN_MxlW3qrygGav65uVOeRyZ6oTfx5m05KMmA

 

Адекватні хворі. Їх поведінка відповідає гармонійному типу реагування на хворобу.

Ясна річ, названі типи не охоплюють усієї різноманітності хворих, з якими доводиться мати справу медичним працівникам. Вони тільки ілюструють, як важливо медичному працівникові знати кожного із своїх хворих.

У зв’язку з тим в патогенезі соматичних захворювань важливу роль відіграє психологічний фактор, знання  типів реагування соматично хворих на свій стан можуть бути використані, поряд з специфічним біологічним лікуванням, для психотерапевтичного впливу з метою змінити ставлення хворого до свого стану та оточуючого середовища, що сприятиме не тільки усуненню окремих симптомів хвороби, а й ефективності лікування.

1. Гармонійний – цей тип характеризується правильним, раціональним ставленням до хвороби, прагненням активно сприяти лікуванню, а при несприятливому прогнозі – переключенням уваги  на інші справи і інтереси.

2. Тривожно-депресивний – у цих хворих переважає тривога та пригніченість, безперервний неспокій щодо несприятливого перебігу хвороби, побоювання можливих ускладнень. Сумніви в ефективності лікування поєднуються з вимогами знайомства з об’єктивними даними обстеження, постійним пошуком нових засобів лікування, наміром знайти додаткову інформацію про хворобу та методи лікування.

3. Депресивний – пригніченість супроводжується песимістичними поглядами на можливість виліковування та вираженими депресивними висловлюваннями. Особливого інтересу до обстеження та лікування вони не виявляють, заздалегідь переконані в поганих результатах.

4. Обсесивно-фобічний (нав’язливо-тривожний) – при цьому варіанті тривожна нерішучість більше стосується не реальних, а можливих ускладнень хвороби, а також мало реальних життєвих затруднень, пов’язаних з хворобою. Уявні побоювання хвилюють більше, ніж реальні.

5.  Іпохондричний – постійна зосередженість на хворобливих відчуттях, переживання та безперервні розмови про хворобу ведуть до перебільшеного суб’єктивного сприйняття наявних, пошуку мнимих сторонніх хвороб. Бажання лікуватись поєднується з недовірою в його успіх: вимоги обстеження – зі страхом шкідливості діагностичних процедур та інше.

6.  Неврастенічний – для хворих характерні спалахи дратівливості при болях, стражданнях, нетерпеливість  з нездатністю чекати результатів лікування.

7. Дисфоричний (гнівливий) – хворі цієї групи відзначаються пригнічено-злісним настроєм з схильністю до спалахів крайньої невдоволеності, вимагають до себе особливої уваги. Скрупульозно виконують призначення, і в той же час з підозрою і недовірою ставляться до нових призначень.

8. Ейфоричний – підвищений настрій хворих сприяє легковажності в ставленні до хвороби та лікування. Нерідко необгрунтовано вони надіються на те, що «само все обійдеться». Тому порушують режим, навіть якщо це веде до загострення перебігу хвороби.

9. Анозогнозичний – для цих хворих характерне активне відкидання думки про хворобу та про її можливі наслідки. Прояви хвороби оцінюються як «несерйозні відчуття», тому вони нерідко відмовляються від обстеження та лікування, або обмежуються «самолікуванням».

10. Апатичний – цей тип характеризується повною байдужістю до хвороби, своєї долі та наслідків лікування. Вони втрачають інтерес до життя, до всього, що раніше їх цікавило. Пасивно підкорюються процедурам та лікуванню, якщо їх до цього спонукають близькі.

11. Егоцентричний – хворобливі прояви цієї групи виставляються на показ близьким і оточуючим з метою оволодіти їх увагою до себе, супроводжуються вимогами виключного піклування про них.

12. Зневажливий хворий недооцінює серйозність захворювання, не лікується, не береже себе і у відношенні прогнозу виявляє необгрунтований оптимізм.

13. Нозофобний хворий надто боїться своєї хвороби, повторно обстежується, міняє лікарів. Він в більшій або меншій мірі розуміє, що його страхи є перебільшені, але не може боротись з ними.

14. Нозофільний зв’язаний з певним заспокоєнням і приємними відчуттями при хворобі. Воно витікає з того, що хворий не повинен виконувати свої обов’язки, діти можуть бавитись і мріяти, дорослі читати, або займатись улюбленою справою. Сім’я виявляє приємну увагу до хворого і турбується про нього.

15. Утилітарний є вищим проявом нозофільної реакції. Він може бути обумовлений трьома мотивами:

А) отримати співчуття, увагу і краще ставлення до себе;

Б) вихід з неприємної ситуації, як, наприклад, тюремного ув’язнення, військової служби, ненависної роботи, необхідність платити аліменти;

В) отримання матеріальних вигод: пенсію, відпустку, вільний час.

Утилітарна реакція може бути більш або менш свідомою, вона може базуватись і на нетяжкому і не серйозному захворюванні, а інколи може спостерігатись і у здорових людей. Це проявляється в агравації і симуляції.

 

Description: http://genesis.ua/wp-content/uploads/2012/10/onko-303x184.jpg

 

 

Агравація – перебільшення ознак захворювання і суб’єктивних скарг. Таке перебільшення може бути повністю свідомим, але може також обумовлюватись емоційними мотивами більш глибокого походження, наприклад, страхом, недовір’ям, почуттям одинокості, безнадійності, відчуттям, що ніхто йому не вірить. Переходи від свідомої до менш свідомої агравації інколи бувають досить непомітними, а інколи навіть трудно уловимими. Наприклад, хворий, у якого були виявлені незначні артрозні зміни в попереково-крижовому відділі хребта і який бачив больову реакцію при прийомі Ласега, або знає про неї, від страху перебільшуєвираженість цього симптому (повторне обстеження студентами больового синдрому).

Симуляція – це стан, коли здорова людина свідомо прикидається хворою з метою скласти враження про наявність хвороби або її ознак. Вона зустрічається рідше ніж агравація. Як правило, до неї вдаються досить примітивні особи, в яких розпізнати симуляцію досить легко, або, навпаки дуже досвідчені, пронирливі, нахабні і безвідповідальні особи, частіше з істероїдним складом характеру

Дисимуляція – це приховування хвороби і її ознак. Часто зустрічається в психіатрії при психозах. При інших захворюваннях вона зустрічається, головним чином,  тоді, коли  яких є певні  об’єктивні або суб’єктивні невигоди для хворого, при туберкульозі – довге перебування в диспансері, при сифілісі – виявлення контактів, в хірургії – можливість операції. В наш час, коли росте безробіття і скорочують робочі місця, хворі нерідко стараються скрити свою хворобу, щоб не попасти під скорочення в першу чергу.

А.Є. Лiчко із спiвавт. у останнiй класифiкацiї типiв ставлення до хвороби (скор. – ТСХ) видiлив гармонiйний, ергопатичний, анозогнозичний, тривожно-фобiчний,iпохондричний, неврастенiчний, депресивний, апатичний, сенситивний (психастенiчний), ейфоричний, iстеричний, паранойяльний i дисфоричний варiанти;зустрiчаються також змiшанi типи, наприклад, тривожно-депресивний або ейфорично-анозогнозичний. Iз них у соматично хворих найчастiше зустрiчаються такі ТСХ:

1) . Гармонiйний вiдрiзняється тверезою оцiнкою свого стану без перебiльшень i недооцiнки його. Прагнення у всьому активно допомагати у досягненнi успiху вiдлiкування, небажання обтяжувати iнших турботами про догляд за собою. У випадку незадовiльного прогнозу для одужання - переключення iнтересiв на сторони життя, якi залишилися доступними для хворого.

2). Ергопатичний – «Втеча вiд хвороби у роботу». Незважаючи на тяжкiсть хвороби i потерпання, - надцiнне ставлення до роботи, прагнення продовжувати її.Вибiркове ставлення до обстеження, лiкування, терапевтичного режиму, зумовлене прагненням будь-якою цiною зберегти професiйний статус i можливiстьпродовження активої трудової дiяльностi.

3). Астено-депресивний - характеризується емоцiйною нестiйкiсттю, пiдвищеною чутливiсттю до подразникiв, послабленням потягiв до дiяльностi, вiдчуттямрозбитостi i подавленостi, пригнiченостi, песимiстичним світосприйняттям. Хворий не вiрить в одужання, в ефект лiкування. Характернi суїцидальнi думки i вислови.

 

Description: http://healthlab.com.ua/wp-content/uploads/2013/03/350x650_2JUedvCB9CNxujvLLWo3.jpg

4) Психастенiчний - надмiрна стурбованiсть про можливе негативне враження, яке можуть скласти на оточуючих вiдомостi про свою хворобу. Це побоювання, що оточуючi будуть уникати його, вважати неповноцiнним, зверхньо ставитися до нього, розпускати плiтки. Побоювання стати тягарем для рiдних через хворобу, негативне ставлення з їхнього боку.

5). Іпохондричний - усi iнтереси вiдходять на заднiй план, особистiсть занурюється у хворобу. Повне зосередження на суб’єктивних неприємностях i хворобливихвiдчуттях, прагнення постiйно розповiдати про це оточуючим. На їх основi - перебiльшення хворобливої дiйностi i пошук несуттєвих хвороб. Перебiльшенняпобiчної дiї препаратiв. Поєднання прагнення лiкуватися i зневіра в успiхові, вимога ретельного обстеження i боязнь шкоди, болiсностi процедур.

6). Iстеричний – «втеча у хворобу». Демонстрування близьким i оточуючим своїх страждань i переживань з метою повнiстю заволодiти їх увагою. Вимога виключної турботи - усi повиннi кинути усе i турбуватися лише про хворого. Розмови оточуючих швидко переводяться «на себе». Iншi люди, якi також потребують турботи, розглядаються лише як «конкуренти». Постiйне бажання довести iншим свою винятковість стосовно хвороби.

7). Неврастенічний - переважає «дратiвлива слабкiсть» зi спалахами раздратованостi на першого-ліпшого, особливо при болях, неприємних вiдчуттях, невдачахлiкування. Нерiдко усе закiнчується сльозами i каяттям. Непереносимiсть хворобливих вiдчуттiв, нездатнiсть чекати полегшення.

8). Апатичний - повна байдужiсть до своєї долi, кінцевого результату хвороби, лiкування. Пасивна пiдпорядкованiсть процедурам i лiкуванню. Втратазацiкавленостi до життя i всього, що хвилювало.

9). Ейфорично-анозогнозичний - вiдображає неуважнiсть до свого здоров’я, невизнавання хвороби, благодушно-безпечне ставлення до хворобливих симптомiв, можливому незадовiльному прогнозу для одужання, порушення режиму лiкування, вiдмови вiд обстежень, медичних призначень.

Акцентуйовані особистості

Description: http://mygazeta.com/i/2011/07/65211_46.jpg

Поняття «акцентуація» близьке до поняття «розлад особистості». Основною відмінністю є те, що три основні характеристики розладу особистості (вплив на всі сфери життя людини, стабільність у часі, соціальна дезадаптація) ніколи не присутні в акцентуації одночасно:

1.   Акцентуйована людина може специфічно реагувати на специфічні психогенні впливи, але тільки на них, у той час як людина з розладом особистості на будь-які психогенні впливи реагує відповідно до особливостей свого розладу (вплив на всі сфери життя).

2.   Акцентуації можуть найбільш яскраво проявлятися тільки протягом певного періоду життя людини (наприклад підліткового періоду) і зазвичай згладжуються з часом, в той час як для розладів особистості характерна поява на ранніх періодах життя і стабільність чи посилення проявів протягом життя (стабільність у часі).

3.   Акцентуації можуть не призводити до соціальної дезадаптації взагалі або приводити до неї лише на нетривалий час, в той же час, розлади особистості заважають такої адаптації постійно(соціальна дезадаптація).

Поняття “акцентуація” уперше ввів німецький психіатр і психолог, професор неврології неврологічної клініки Берлінського університету Карл Леонгард (К.Lеоnhагd). Ним же розроблена й описана відома класифікація акцентуацій особистості.

У нашій країні одержала поширення інша класифікація акцентуацій, що була запропонована відомим дитячим психіатром професором А.Е. Личком. Однак і в тому, і в іншому підході зберігається загальне розуміння змісту акцентуації. У найбільш лаконічному вигляді акцентуацію можна визначити як дисгармонійність розвитку характеру, гіпертрофовану виразність окремих його рис, що обумовлює підвищену уразливість особистості у відношенні визначеного роду впливів і утрудняє її адаптацію в деяких специфічних ситуаціях.

У роботах К. Леонгарда використовується як сполучення “акцентуйована особистість”, так і “акцентуйовані риси характеру”.

Хоча все-таки головним у нього є поняття “акцентуація особистості”. Сама класифікація К. Леонгарда є класифікація акцентуйованих особистостей. Карл Леонгард виділив дванадцять типів акцентуації. За своїм походженням вони мають різну локалізацію.

До темпераменту, як природного утворення, Леонгардом були віднесені типи:

·                    гіпертимний — бажання діяльності, гонитва за переживаннями, оптимізм, орієнтованість на вдачі, авантюризм

·                    дістимичний — загальмованість, підкреслення етичних сторін, переживання і побоювання, орієнтованість на невдачі

·                    афективно-лабільний — взаємна компенсація рис, орієнтованість на різні еталони

·                    афективно-екзальтований — наснага, піднесені почуття, зведення емоцій в культ

·                    тривожний — боязкість, покірність

·                    емотивний — м'якосерцевість, боязкість, співчуття

До характеру, як соціально-зумовленого утворення, він відніс типи:

·                    демонстративний — самовпевненість, пихатість, хвастощі, брехня, лестощі, орієнтованість на власне Я як на еталон

·                    педантичний — нерішучість, совісність, іпохондрія, боязнь невідповідності Я ідеалам

·                    застрягаючий — підозрілість, образливість, марнославство, перехід від підйому до розпачу

·                    збудливий — запальність, ваговитість, педантизм, орієнтованість на інстинкти

До особистісного рівню були віднесені типи:

·                    екстравертований

·                    інтровертований

·                    амбіверт

Гипертимний

Гипертімний (надактивний) тип акцентуації виражається в постійному підвищеному настрої і життєвому тонусі, нестримній активності і жадобі спілкування, в тенденції розкидатися і не доводити почате до кінця. Люди з гипертимною акцентуацією характеру не переносять одноманітної обстановки, монотонної праці, самотності та обмеженості контактів, неробства. Тим не менше, їх відрізняє енергійність, активна життєва позиція, комунікабельність, а гарний настрій мало залежить від обстановки. Люди з гипертимною акцентуацією легко змінюють свої захоплення, люблять ризик.

Description: http://www.bnp.by/wp-content/uploads/2012/06/yagelo-detskaya-onkologiya-03.jpg

 

Циклоїдний

При циклоїдному типі акцентуації характеру спостерігається наявність двох фаз - фази гипертимности і фази субдепресії. Вони не виражаються різко, звичайно короткочасні (1-2 тижні) і можуть перемежовуватися тривалими перервами. Людина з циклоїдною акцентуацією переживає циклічні зміни настрою, коли пригніченість змінюється підвищеним настроєм. При спаді настрою такі люди виявляють підвищену чутливість до докорів, погано переносять публічні приниження. Однак вони ініціативні, життєрадісні і товариські. Їх захоплення носять нестійкий характер, в період спаду проявляється схильність закидати справи. Сексуальне життя сильно залежить від підйому і спаду їх загального стану. У підвищеній, гипертимній фазі такі люди вкрай схожі на гіпертимів[2].

Лабільний

Лабільний тип акцентуації має вкрай виражену мінливість настрою. Люди з лабільною акцентуацією мають багату чуттєву сферу, вони дуже чутливі до знаків уваги. Слабка їх сторона проявляється при емоційному відкиданні з боку близьких людей, втраті близьких і розлуки з тими, до кого вони прив'язані. Такі індивіди демонструють товариськість, добродушність, щиру прихильність і соціальну чуйність. Цікавляться спілкуванням, тягнуться до своїх однолітків, задовольняються роллю опікуваного.

Астено-невротичний

Астено-невротичний тип характеризується підвищеною стомлюваністю і дратівливістю. Астено-невротичні люди схильні до іпохондрії, у них висока стомлюваність при змагальній діяльності. У них можуть спостерігатися раптові афективні спалахи з незначного приводу, емоційний зрив в разі усвідомлення нездійсненності намічених планів. Вони акуратні і дисципліновані

Сенситивний

Люди з сенситивним типом акцентуації дуже вразливі, характеризуються почуттям власної неповноцінності, боязкістю, сором'язливістю. Часто в підлітковому віці стають об'єктами насмішок. Вони легко здатні виявляти доброту, спокій і взаємодопомогу. Їхні інтереси лежать в інтелектуально-естетичної сфері, їм важливо соціальне визнання

Психастенічний

Психастенічний тип визначає схильність до самоаналізу і рефлексії. Психастеніки часто коливаються при прийнятті рішень і не переносять високих вимог і тягарю відповідальності за себе й інших. Такі суб'єкти демонструють акуратність і розсудливість, характерною рисою для них є самокритичність і надійність. У них зазвичай рівний настрій без різких змін. У сексі вони часто побоюються зробити помилку, але в цілому їх статеве життя проходить без особливостей

Шизоїдний

Шизоїдна акцентуація характеризується замкнутістю індивіда, його отгороженостю від інших людей. Шизоїдним людям не дістає інтуїції та вміння співпереживати. Вони важко встановлюють емоційні контакти. Мають стабільні та постійні інтереси. Вельми небагатослівні. Внутрішній світ майже завжди закритий для інших і заповнений захопленнями і фантазіями, які призначені тільки для «потішання» самого себе. Можуть проявляти схильність до вживання алкоголю, що ніколи не супроводжується відчуттям ейфорії.

Епілептоїдний

Епілептоїдний тип акцентуації характеризується збудливістю, напруженістю і авторитарністю індивіда. Людина з даним видом акцентуації схильна до періодів злобно-тужливого настрою, роздратування з афективними вибухами, пошуку об'єктів для зняття злості. Дріб'язкова акуратність, скрупульозність, допитливе дотримання всіх правил, навіть на шкоду справі, допікають оточуючих, педантизм зазвичай розглядається як компенсація власної інертності. Вони не переносять непокори собі і матеріальних втрат. Втім, вони ретельні, уважні до свого здоров'я і пунктуальні. Прагнуть до домінування над однолітками. У інтимно-особистісної сфері у них яскраво виражаються ревнощі. Часті випадки алкогольного сп'яніння з вихлюпуванням гніву і агресії

Істероїдний

У людей з істероїдним типом яскраво виражений егоцентризм і жага бути в центрі уваги. Вони слабо переносять удари по егоцентризму, відчувають страх викриття і боязнь бути осміяними, а також схильні до суїциду. Для них характерні завзятість, ініціативність, комунікативність та активна позиція. Вони вибирають найпопулярніші захоплення, які легко міняють на ходу

 

Description: https://encrypted-tbn3.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcQeg4v0A69FJjsPxMQqKmpd3kH18ZKMfn2TxNUFEG_JcNz1NvB-Nw

 

Нестійкий

Нестійкий тип акцентуації характеру визначає лінь, небажання вести трудову чи навчальну діяльність. Дані люди мають яскраво виражену тягу до розваг, дозвільного проведення часу, неробства. Їх ідеал - залишитися без контролю зі сторони і бути наданими самим собі. Вони товариські, відкриті, послужливі. Дуже багато говорять. Секс для них виступає джерелом розваги, сексуальне життя починається рано, почуття любові їм часто незнайоме. Схильні до вживання алкоголю й наркотиків

Конформний

Конформний тип характеризується конформністю оточенню, такі люди прагнуть «думати, як усі». Вони не переносять крутих змін, ломки життєвого стереотипу, позбавлення звичного оточення. Їх сприйняття вкрай ригидно і сильно обмежено їх очікуваннями. Люди з таким типом акцентуації доброзичливі, дисципліновані і неконфліктні. Їх захоплення і сексуальне життя визначаються соціальним оточенням. Шкідливі звички залежать від ставлення до них у найближчому соціальному колі, на яке вони орієнтуються при формуванні своїх цінностей

Для дослідження  акцентуації особистості застосовується опитувальник Шмішека (Schmieschek Fragebogen), який являється реалізацією типологічного підходу до вивчення особистості. Теоретичною основою опитувальника являється концепція "акцентуйованих особистостей" К. Леонгарда, який вважає, що властивості особистостей рис можуть бути розділені на основні і додаткові.  Опитувальник опублікований Г. Шмішеком  в 1970 році і містить 10 шкал, відповідно до десять виділяють Леонгардом типи акцентуйованих особистостей і складається з 88 питань, на який вимагати відповісти "та" або "ні". З його допомогою виявляються наступні десять типів  акцентуації: гіпертимний, збудливий, емотивний, дистимічний (депресивність), невротичність (тривожно-боязкий), інтроективний(афективно-екзальтований), циклотимічний (афективно-лабільний) тип, застрягаючий (параноїдальний), педантичний (ригідний) і демонстративний типи

До акцентуації рис характеру Шмішек відносить демонстративний, педантичний, застрягаючий, збуджений типи особистості. Інші типи акцентуацій відносяться К.Леонгардом до акцентуацій темпераменту (гіпертимний, дистимічний, тривожно-боязливий, циклотимічний, афективно-екзальтований та емотивний).

 

Поняття про свідомість

Психіку мають як люди, так і тварини. Свідомість же виникла на певному історичному етапі становлення психіки людини і є результатом і продуктом її трудової діяльності.

Свідомість, як і психіка, є одним із найскладніших і в той же час загадкових проявів мозку.

Слово "свідомість" достатньо широко використовується у повсякденній мові та науковій літературі. Проте нс існує єдиного розуміння того, що воно означає. Дійсно, цим терміном позначаються два поняття, різні за змістом. У більш елементарному значенні - це просте пильнування з можливістю контакту із зовнішнім світом і адекватною реакцією на події, які відбуваються, тобто те, що втрачається під час сну і порушується при деяких хворобах.

Однак у науковій літературі, особливо з філософії та психології, під словом "свідомість" розуміється вищий прояв психіки, зв'язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища та соціальних контактів з іншими людьми. У цьому значенні термін "свідомість" застосовується зазвичай тільки до людини.

При всьому розходженні обох цих значень слова "свідомість" їх поєднує світ суб'єктивних, тобто пережитих усередині себе, відчуттів, думок і почуттів, що творять духовний світ людини, її внутрішнє життя. Спільність двох вказаних значень слова "свідомість" ґрунтується на факті, що випливає з відповіді наукового пізнання: складне, як правило, нс виникає з нічого, а відбувається в результаті еволюції від свого простішого попередника (у даному випадку свідомість має у своїй основі також простіші психічні прояви, такі як відчуття та емоції).

Говорячи про мозкові основи психіки та свідомості, необхідно відзначити, що ізольованої групи нейронів, які являють собою "центр свідомості", немає. Однак після появи методів "зображення живого мозку", таких як позитронно-емісійна томографія, функціональний магнітний резонанс, комп'ютерна ЕЕГ тощо, з'явилися деякі концепції мозкової організації суб'єктивно пережитих феноменів. Це концепції "світлої плями" чи "прожектора". Друга посідає проміжне положення, претендуючи на пояснення як простих, так і складних феноменів за допомогою повторного входу порушення у "світлу пляму", механізм кільцевого руху збудження та інформаційного синтезу. Третя орієнтована на пояснення мозкової основи свідомості як вищої форми психічного, її інтегруючої ролі завдяки зв'язку з мовою.

Свідомість - вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. У її розвитку провідну роль відіграє спосіб життя, неоднаковий в умовах кожної з суспільно-економічних формацій. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, то вона, природно, набуває нових властивостей залежно від специфіки суспільних умов життя людей, змінюючись услід за розвитком економічних відносин тощо. Так, в епоху первісного ладу свідомість людей визначалася тими відносинами, які виникли на основі суспільної власності. Потім вона змінилася під впливом приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на групи, класи.

Чіткий зв'язок залежності свідомості від мозку (як матеріального субстрату психіки) і психіки показують фактори еволюційного розвитку людини. Передусім слід звернути увагу на те, що виникнення свідомості у людини, поява мовлення і можливості працювати були підготовлені еволюцією людини як біологічного виду. Прямоходіння звільнило передні кінцівки від функцій ходіння і сприяло розвитку їх спеціалізації, пов'язаної з хватанням предметів, їх затриманням і маніпулюванням ними, що в цілому допомагало створенню для людини можливості працювати. Водночас із цим відбувався розвиток органів відчуття. У людини зір став домінуючим джерелом отримання інформації про навколишній світ.

Взагалі розвиток органів чуття не міг виникнути ізольовано від розвитку нервової системи в цілому, оскільки з появою людини як біологічного виду відзначаються суттєві зміни в будові нервової системи, і передусім головного мозку. Так, обсяг головного мозку людини перевищує обсяг мозку його найближчого попередника - людиноподібної мавпи - більше ніж у два рази. Якщо у людиноподібної мавпи середній об'єм мозку дорівнює 600 см3 то у людини він становить 3 400 см. Ще в більшій пропорції збільшується площа поверхні великих півкуль, тому що кількість звивин кори головного мозку і їх глибина у людини значно більші.

Однак з появою людини виникає не тільки фізичне збільшення об'єму головного мозку і площі кори. Виникають суттєві структурні і функціональні перебудови мозку. Наприклад, у людини, порівняно з людиноподібною мавпою, зменшилась у відсотковому співвідношенні площина проекційних полів, які пов'язані з елементарними чутливими і руховими функціями, і збільшився відсотковий вміст інтегративних полів, взаємопов'язаних з найвищими психічними функціями.

Таке різке розростання кори головного мозку, її структурна еволюція передусім пов'язані з тим, що ряд елементарних функцій, які у тварин повністю здійснюються найнижчими відділами мозку, у людини вже потребують участі кори. Виникає подальша кортикалізація керування поведінкою, більша підлеглість елементарних процесів у корі порівняно з тим, що спостерігається у тварин. Можна передбачити, що еволюція кори головного мозку в процесі філогенезу людини, поряд з її соціально-історичним розвитком, обумовила можливість появи найвищої форми розвитку психіки-свідомості.

Сьогодні завдяки клінічним дослідам ми знаємо, що свідома діяльність і усвідомлена поведінка людини в значному ступені визначаються передньолобовими і тім'яними полями кори головного мозку. Так, при враженні передньолобових полів людина втрачає здатність свідомо і розумно керувати своєю діяльністю в цілому, піддавати свої дії більш віддаленим мотивам і цілям. У той же час ураження тім'яних полів призводить до втрати уявлень про часові та просторові відносини, а також логічних зв'язків. Цікавий той факт, що лобові і тім'яні поля у людини порівняно з людиноподібними мавпами розвинені у найбільшій мірі. Якщо лобові поля у мавпи займають біля 15 % площі кори головного мозку, то у людини вони займають 30 %. Крім того, передньолобові і нижньотім'яні ділянки кори у людини мають деякі нервові центри, відсутні у тварин.

Слід також виділити, що на характері структурних змін головного мозку людини відбились результати еволюції рухових органів. Кожна група м'язів тісно пов'язана з відповідними руховими полями кори головного мозку. У людини рухові поля пов'язані з тією чи іншою групою м'язів, мають різну площу, розмір якої прямо залежить від ступеня розвитку тієї чи іншої групи м'язів. При аналізі співвідношень розмірів площі рухових полів звертає на себе увагу те, наскільки велика стосовно до інших полів площа рухового поля, пов'язаного з кистями рук. Кисті рук людини мають найбільший розвиток серед органів руху і найбільше пов'язані з діяльністю кори головного мозку. Необхідно підкреслити, що подібний феномен зустрічається тільки у людини

Свідомість мас й свою структуру. На думку академіка А. В. Петровського, вона містить у собі сукупність знань про світ; відмінність суб'єкта і об'єкта; ставлення особистості до об'єктивної дійсності, до інших людей, до себе; можливість цілеспрямованої діяльності.

Свідомість тісно пов'язана з мовленням і без нього у своїй вищій формі не існує. Однією з характеристик свідомості є здатність до комунікації, тобто передавання іншим людям того, що створює дана людина за допомогою мови та інших знакових систем. Обмінюючись один з одним різноманітною інформацією, люди виділяють у ній головне. Так відбувається абстрагування, тобто відволікання від усього другорядною й зосередження свідомості на найбільш істотному. Вкладаючись у лексику, семантику в зрозумілій формі, це головне згодом стає надбанням індивідуальної свідомості людини по мірі того, як вона засвоює мову та вчиться користуватися нею як засобом спілкування й мислення.

Структура свідомості (психологічні характеристики за А. В. Петровським):

1. Сукупність знань про навколишній світ.

2. Закріплене у свідомості розрізнення суб'єкта (Я) і об'єкта (не-Я).

3. Забезпечення цілеспрямованої мислительної діяльності людини.

4. Наявність емоційних оцінок у міжособистісних стосунках.

Для формування і прояву всіх цих специфічних якостей необхідним феноменом виступає мова. Засвоєна конкретною людиною мова у відомому розумінні стає її реальною свідомістю.

Поняття "свідомість" вживається у психології, психіатрії та інших науках у розумінні, що відповідає поданим вище його основним характеристикам.

Як важливі властивості свідомості Р. Конечний і М. Боухал (1983) розрізняють: а) пильнування (вигілантність) свідомості. Воно обумовлюється здатністю сприйняти усі явища у навколишньому середовищі, розуміти їх значення (включати їх у адекватні зв'язки) та реагувати на подальші подразники; б) ясність (луцидність) свідомості, що характеризує більш грубі відхилення, чим вигілантність; в) серед багатьох властивостей свідомості не останню роль відіграє її орієнтуюча якість, необхідна для правильного відображення зовнішнього світу та доцільного діяння на нього (пізнавальна та активно-творча сторони свідомості).

Свідомість, з урахуванням з її структури та властивостей, може бути представлена у наступній класифікації (С. Ю. Головін).

1. З точки зору процесу свідомість поділяється на два великих класи:

- процеси мимовільні, ті що відбуваються начебто самі собою;

- процеси довільні, ті що організуються та направляються самим суб'єктом.

2. З точки зори свідомості як стану виділяють:

- сон, розглянутий як період відпочинку;

- пильнування, або активний стан.

3. Свідомість щоденна - сукупність уявлень, знань, установок і стереотипів, основаних на безпосередньому повсякденному досвіді людей і домінуючих у соціальній спільності, до якої вони належать. Від свідомості у широкому розумінні вона відрізняється тим, що її основу не складають наукові знання, а швидше народна мудрість, яка дає можливість робити правильні висновки, що перевіряються практикою повсякденного життя.

4. Свідомість політична - відношення людини до суспільних інститутів (насамперед інститутів влади). Політична свідомість може бути тоталітарною, авторитарною, демократичною тощо.

5. Свідомість релігійна - містичне відбиття людьми пануючих над ними природних та соціальних сил в образах, уявленнях, ідеях, що співвідносяться з дією надприродних сил.

6. Свідомість екстравертована (поверхнева) - в ній усвідомлення зовнішнього та внутрішнього світу змінюються протягом дня.

Ж. Годфруа (1992) докладніше розкриває зміст останнього різновиду свідомості, зокрема він відзначає, що у критичних ситуаціях людина існує наче на двохвзаємовиключаючих рівнях. З одного боку, вона повинна бути частиною об'єктивного світу, в якому її "Я" змушене пристосовуватися до зовнішньої реальності. Це рівень екстравертованої свідомості, перцептивних функцій та прийняття рішень. З іншого боку, вона занурюється в об'єктивний світ змінених станів свідомості, з якого виключений усякий зв'язок із зовнішньою дійсністю та часом і де укорінюється глибинне "Своє", у якому, на думку деяких, реалізується стан "океанічної єдності зі всесвітом".

Безумовно, структура свідомості не свідчить про якийсь її поділ. Свідомість - це цілісне відображення світу, проте рівень розвитку її в нормі визначається передусім устоями суспільства.

Часто виникає питання: чи вся психічна діяльність людини в кожний певний момент є цілком усвідомлюваною? Не завжди. Розрізняють усвідомлені і неусвідомлені форми психічної діяльності, усвідомлену і неусвідомлену мотивацію вчинків. Ступінь та рівні ясності свідомості залежать не лише від патологічних змін, які відбуваються інколи в організмі людини, а й від стану активності людини.

Велике значення в діяльності свідомості відіграє її поле.

Поле свідомості - це область інформації, яка усвідомлюється у визначеному проміжку часу. Такс поле неоднорідне, у ньому виділяється фокус, периферія та безмежна область, яка переходить у несвідоме. Частина найскладніших наших дій, що потребують постійного контролю, знаходиться у фокусі свідомості. Простіші або більш відпрацьовані належать до периферії нашої свідомості. Найбільш прості або найбільш засвоєні дії відходять за межу нашої свідомості у рівень несвідомого.

Свідомість можна правильно зрозуміти і адекватно пояснити, якщо розглядати її як продукт і результат розвитку діяльності. Свідомість і діяльність не протилежні одна одній, але вони й нетотожні. Тут існує певна єдність і взаємозалежність. Єдність свідомості та діяльності полягає в тому, що 1) свідомість виникає і виявляється у процесі трудової діяльності, а діяльність формує свідомість; 2) діяльність є формою активності свідомості.

Свідомість має суспільну природу, оскільки вона виникає і розвивається (як у філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві.

Виділяють кілька рівнів суспільної свідомості, починаючи від буденного, масового і закінчуючи вищими формами теоретичного мислення.

Суспільна свідомість проявляється через мову, науку, мистецтво, мораль, філософію, право незалежно від волі і розуму окремих людей. Засвоєна конкретною людиною суспільна свідомість певною мірою стає її власною свідомістю. У процесі житія людина користується тими багатствами думки, які виробило людство до появи певної людини на світ і які передались їй за допомогою мови. Тому свідомість окремої людини лише відносно незалежна від суспільної свідомості.

І. М. Сєченов вважав, що свідомість виникла відразу у двох формах: свідомості предметної та самосвідомості. Якщо результатом першої є знання про світ, то друга - самосвідомість - відображає знання людини про саму себе і свої реальні та потенціальні можливості. Таким чином, індивідуальна свідомість, спрямована передусім назовні, на той чи інший об'єкт, разом з тим спрямована і на внутрішній світ самого себе, свій духовний світ. Це, звичайно, умовний поділ. Однак такі показники самосвідомості, як самопізнання, самоконтроль і самовдосконалення, є вершиною розвитку людської психіки. Отже, розвиток свідомості, як суспільної, так і індивідуальної, вказує на рівень удосконалення як особистості, так і суспільства в цілому. Але щоб краще зрозуміти поняття "свідомість", слід розглянути підсвідомі явища.

У процесі життєдіяльності людини ми бачимо нс лише прояви усвідомлених явищ. Бувають такі явища, яких людина не усвідомлює. У саме поняття підсвідоме звичайно включають сукупність актуально неусвідомлюваних психічних процесів і станів, здатних справити помітний вплив на поведінку людини і зміст її свідомості. До них належать реакції на подразники, які ясно не відчуваються, зокрема, автоматизовані дії; сновидіння; обмовки, помилки при написанні або слуханні слів; мимовільне забування імен, обіцянок, намірів, подій, пов'язаних з неприємними переживаннями; захисні механізми (проекція, заміщення, витіснення).

Оскільки матеріальним субстратом свідомості є мозок, значить, існує і тісний зв'язок між фізіологічним його станом та станом активації свідомості. Тому градацію стану активації свідомості можна взяти, враховуючи градацію функціональних станів мозку. А вони, у свою чергу, поділяються на такі стани:

1) бадьорості;

2) сну;

3) гіпнозу.

 

 

Description: http://yak-prosto.com/images/6/f/sho-take-svidomist.jpg

 

Стан бадьорості - це усвідомлена форма психічної діяльності, від інтенсивності якої залежить ступінь активації свідомості.

Інтенсивність бадьорості визначається як "ступінь енергетичної мобілізації логічних систем" для організації дії механізмів відображення психіки, в тому числі й свідомості людини, як одного з компонентів психічного відображення дійсності.

Найточніше про стан бадьорості висловився письменник Михайло Зощенко: "Скажімо, мало кому відомо, що наш організм може працювати на різних швидкостях (як будь-яка машина)"...

Стан бадьорості проходить такі фази:

1) реакція просинання;

2) рівень активності бадьорості, який розвивається у прямолінійній залежності від приросту процесів збудження в центральній нервовій системі, не перевищуючи деякого діапазону активності організму;

3) стан дрімання.

Завершальний етап - це несвідоме відображення дійсності, сон. Сон - періодичний функціональний стан мозку і всього організму, який має специфічні якісні особливості діяльності центральної нервової системи і характеризується неповним припиненням свідомої психічної діяльності та зниженням активної взаємодії з навколишнім середовищем. Сон - нормальний фізіологічний стан людини і тварин, так само потрібний їм, як їжа; під час сну в нервових клітинах та корі головного мозку виникає гальмування.

А оскільки свідомість (за І. П. Павловим) характеризується наявністю оптимальної збудливості в корі великого мозку, то з настанням гальмування кори у свідомості відбуваються зміни залежно віл глибини сну. Поширення гальмування па глибші відділи мозку зумовлю" поглиблення сну. Сон - це складний і неоднорідний стан. За фізіологічними проявами розрізняють дві фази сну - повільну та швидку.

Під час засинання і перших стадій повільного сну уповільнюються дихання та серцевий ритм, знижуються артеріальний тиск, тонус м'язів. У глибших стадіях повільного сну частота дихання і скорочень серця дещо підвищується, а загальна кількість рухів сплячого стає мінімальною. У цей час його важко розбудити.

Під час швидкого сну діяльність серцево-судинної та дихальної систем різко підсилюється, артеріальний тиск підвищується, зростає рухова активність сплячої людини, рухи очних яблук стають швидкими (у зв'язку з чим цю фазу сну називають сном із швидкими рухами очей). Швидкі рухи очей свідчать проте, що сплячий у цей момент бачить сновидіння. За активністю фізіологічних функцій швидкий сон більш поверхневий, а з іншого боку, порівняно з повільним, глибший. Тому його іноді називають парадоксальним сном. Швидкий сон має велике значення в життєдіяльності людини

Сон людини циклічний. Кожен із циклів складається з окремих стадій повільного і швидкого сну. Тривалість одного циклу 1,5-2 год. (за ніч спостерігається до 3-5 циклів).

Існує кілька теорій виникнення сну та його функціонального значення. Це і теорія розлитого кіркового гальмування, і анаболічна, яка розглядає сон як стан, що сприяє відновленню енергетичних запасів мозку та організму в цілому, й інформаційна теорія, іа якою інформація фіксується в довготривалій пам'яті без переробки. Сон сприяє повноцінному використанню наявного досвіду і набутої інформації в інтересах тієї діяльності, яка передбачається в період стану неспання. Правильніше розглядати функціональне призначення сну комплексно.

Глибина сну неоднакова в людини протягом ночі й залежить від індивідуальних властивостей і стану організму. У одних людей гальмування розвивається швидко і глибокий сон настає в першій половині ночі, в інших, навпаки, сон спочатку поверховий, а потім стає глибоким. Неглибокий сон поверховий і, як правило, супроводжуються сновидіннями.

Сновидіння - це образні уявлення, що виникають під час сну, які сприймаються людиною як реальність. Зміст сновидінь відбиває минулі враження та переживання людини, а також інформацію, яка надходить під час сну і сприймається викривлено. І.М Сєченов визначив сновидіння як "небувалу комбінацію вражень". Наприклад, запах духів у сплячого викликає сновидіння про те, що людина знаходиться серед саду з квітучими трояндами. На зміст сновидінь можуть впливати не тільки світло, запах, температура навколишнього середовища, але й відповідна установка перед сном. Американський психолог П.Пенфілд довела, що таким чином можна "замовляти собі сон".

У давнину тлумаченню сновидінь було присвячено багато праць: трактати "Про еон" і "Про вищі сновидіння" Аристотеля, "Про сновидіння" Гіппократа тощо. Уже в той час розрізняли сновидіння, що виникли з фізіологічних причин, і сновидіння, що мають передбачу вальний характер.

У наш час, розглядаючи фізіологічні основи сновидінь, вважають, що вони є наслідком неповного гальмування кори великого мозку, окремі ділянки якої лишаються незагальмованими. Швидка зміна сновидінь зумовлена відповідною хаотичністю процесів збудження і гальмування Не зовсім помилялися древні, коли говорили про пророчість сновидінь. Вони дійсно часом мають діагностичний характер. Іноді хворобі передує сновидіння, але імпульси з ураженої ділянки тіла настільки слабкі, що не фіксуються у свідомості. У стані сну ці імпульси потрапляють у кору головного мозку, яка перебуває в гіпнозо-фазовому стані, коли слабкі зовнішні та внутрішні подразники виявляються більш значущими, ніж сильні. Сновидіння в таких випадках є ніби першим попередженням хворобливого стану.

Крім того, у сновидіннях відбувається також активізація неусвідомлюваних форм психічної діяльності. Цим можна пояснити відомі факти наукових відкриттів, зроблених уві сні (відкриття Д. І. Менделєєвим періодичної системи елементів). Звичайно, цьому передує тривала, копітка робота вченого, який збирає великий фактичний матеріал, але заключний етап відкриття переноситься у сферу несвідомого.

Згідно з теорією психоаналізу 3. Фрейда, який назвав сновидіння "королівською дорогою у несвідоме", причина їх полягає передусім у непереборній інстинктивній діяльності несвідомої сфери психіки людини. За Фрейдом, психологічно початок сонного стану означає, що людина відключилася від навколишнього світу і зосередилася на собі. Тому всі інстинктивні подразники, які йдуть від різних органів тіла, значно підсилюються і цим намагаються порушити нормальний плин сну. Проте в цей час з'являються сновидіння, які перешкоджають цьому процесові, оскільки вони подають несвідомому вже здійсненими всі неусвідомлені імпульси-бажання. Сновидіння, на думку Фрейда, - це ключі до душі людини, вони зумовлені "суто психологічними" причинами, а фізіологічні процеси відбуваються лише паралельно з ними.

З фізіологічної точки зору причиною сновидінь є ті самі матеріальні процеси, що зумовлюють виникнення психічної діяльності у стані неспання.

Гіпноз - теж неусвідомлений прояв свідомості, що за своїми фізіологічними якостями дуже схожий на сон.

 

Description: http://aratta-ukraine.com/textua/10020402.jpg

 

Розглядаючи сон як внутрішнє гальмування, І. П. Павлов зауважив, що стан гіпнозу досягається організмом у випадку, коли процес внутрішнього гальмування зачіпає тільки частину кори великих півкуль головного мозку. І. П. Павлов відзначив, що "гіпноз - це такий же сон". За своєю сутністю від сну він відрізняється особливостями фізіологічного перебігу.

"Це повільно наступаючий сон - сон, якай, по-перше, охоплює маленький, вузький район (мозку), а потім все більше розширюється, доходячи до того, що з великих півкуль досягає підкірки, залишаючи незайманими лише центри дихання, серцебиття тощо, хоча і в деякій мірі послаблює їх роботу".

Стан гіпнозу досягається рядом психофізіологічних механізмів:

1 ) дія монотонних подразників;

2) релаксація, розслаблення м'язів;

3) сприймання звукових сигналів у сні;

4) дія фактора навіювання.

Феномен навіювання з фізіологічної точки зору виглядає як найбільш спрощений типовий умовний рефлекс людини. Він полягає в концентрації подразнення, яке викликає гіпнотизер, в одному вузькому місці мозку, разом з тим викликаючи гальмування в інших ділянках мозку і знімаючи цим дію всіх теперішніх та минулих подразників.

Щоб викликати гіпноз, застосовують різні подразники, що діють на зоровий, слуховий або шкірний аналізатор, але найсильнішим подразником є слово, яке завдяки минулому життєвому досвіду дорослої людини пов'язане з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками, що надходять до півкуль великого мозку.

Ефективність гіпнотерапії залежить від ступеня навіюваності пацієнта і глибини розвитку гіпнотичного сну, що, у свою чергу, визначається типом вищої нервової діяльності того, кого гіпнотизують. Велике значення мають віра хворого в даний метод і авторитет лікаря, який проводить гіпноз.

Показаннями до гіпнозу можуть бути сильний біль при невралгії трійчастого нерва, при новоутвореннях, який не можна зняти анальгетиками, головний біль іншої етіології, фантомний біль. Позитивні результати одержані при лікуванні гіпнозом атипових форм бронхіальної астми, приступів стенокардії, гіпертонічної хвороби 1 та II ступеня, неврозів, деяких форм шкірних захворювань. Досить ефективним є лікування логоневрозів у дітей, нічного нетримання сечі, поганих звичок. З успіхом гіпноз застосовують при лікуванні алкоголізму і наркоманії, в акушерській і стоматологічній практиці.

Протипоказаннями для гіпнотерапії слід вважати інфаркт міокарда в гострій стадії, тромбози, інсульт, III стадію гіпертонічної хвороби, гіпертонічний криз, маячні форми психозів, істерію з гіпноманічними пориваннями. Не слід застосовувати гіпноз особам, які мають до нього упередження, бояться його

Поняття несвідомого у психологічній науці дуже ретельно досліджене 3. Фрейдом, у його "теорії несвідомого", яку він побудував на низці феноменів, що спостерігалися при проведенні сеансів гіпнозу. Ним була помічена неусвідомленість причини виконуваних дій; абсолютне виконання дій, прагнення знайти пояснення своїм діям: можливість шляхом довгих розпитувань довести людину до пригадування істинної причини її дій.

На думку Фрейда, психічне життя людини визначається її потягами, головний { яких сексуальний - лібідо. Ці потяги мають великий енергетичний заряд, але не можуть бути безпосередньо задоволені завдяки механізму "моральної цензури". Нс звертаючи уваги на це, вони періодично прориваються у свідоме життя людини, приймаючи потворні або символічні форми: сновидіння, помилкові дії, неврологічні симптоми.

Для дослідження проявів несвідомого використовують метод вільних асоціацій та метод аналізу сновидінь.

 

Description: http://pidruchniki.ws/imag/filosof/pod_fil/image038.jpg

У своїх роботах Фрейд встановив, що несвідоме проявляється у витісненні інфантильних і заборонених переживань, що зберігають свій енергетичний потенціал і виявляються у вигляді психічних порушень. Загалом теорія Фрейда розкриває несвідоме як дію природжених інстинктивних потягів у психічному житті людини, що у свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності.

Відомо, що навіть при ясній свідомості людина не завжди все усвідомлює, тому що існує світ несвідомого. Ясперс писав, що у рамках несвідомого суб'єкт та об'єкт переживаються як окремі сутності, але особистість не усвідомлює розходження між ними скільки-небудь чітко. Без свідомості психічна субстанція не може проявити себе (її і немає без свідомості в зазначеному розумінні).

Говорячи про несвідоме, слід розрізняти події, дійсно пережиті особистістю, але залишені непоміченими, та події, що відбувалися за межами свідомості і, значить, не пережиті. Перші у сприятливих умовах можуть бути помічені й таким чином можуть довести свою реальність. Другі ж ніколи не можуть бути помічені. Отже, перед психологією та психопатологією стоїть важлива задача: висвітлити непомічені події психічного життя і тим самим зробити їх доступними усвідомленню та пізнанню. Таке прагнення до осяяння несвідомих глибин особистості стало одним із магістральних шляхів психотерапії.

Дослідження останніх років поглибили знання про несвідоме. А. В. Петровський (1996) вважає, що нижчий рівень психіки утворює несвідоме - сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених діяннями, у впливі яких людина не дає собі звіту. Будучи психічним, несвідоме являє собою таку форму відбиття дійсності, при якій втрачається повнота орієнтування у часі та місці дії, розладжується мовне регулювання поведінки, неможливі цілеспрямований контроль за скоєними діями та оцінка їх результатів.

До області несвідомого входять сновидіння, "субсенсорні" реакції, неусвідомлювані рухи, деякі безцільні спонукання до діяльності, марення, галюцинації тощо.

Несвідоме не можна прирівнювати до тваринної психіки, тому що воно настільки ж специфічно людський прояв, як і свідомість, воно детерміноване суспільними умовами існування людини, виступаючи як часткове, недостатньо адекватне відбиття світу в мозку людини.

3.Фрейд під несвідомим розумів потяги людини, які їй не вдалося реалізувати, оскільки вони суперечили соціальним нормам. Це, за Фрейдом, призводило до їх витискування у сферу несвідомого. Своє існування ці потяги виявляють у обмовках, застереженнях, сновидіннях.

У духовному світі несвідоме достатнього ступеня виражене у менталітеті - сукупності прийнятих і в основному ухвалених суспільством поглядів, форм та способів поведінки, яка відрізняє його від інших людських спільностей. Він має надсвідомий характер, тому що "не закріплений у матеріалізованих продуктах, а розчинений в атмосфері суспільства". Тут діє механізм установки, свою залежність від якої людина не усвідомлює, тому що установка склалася незалежно від її волі та діє на несвідомому рівні. Саме тому менталітет не дає можливості суб'єкту здійснити рефлексію. Носій його перебуває в переконанні, що він сам сформував свої позиції та погляди. У цій обставині полягають величезні труднощі перебудови свідомості людини у світі, що змінюється.

Також до неусвідомлених явищ у життєдіяльності людини належить група над-свідомих процесів.

Перехід від несвідомого до свідомого - інсайт - момент осяяння, в ході якого людина раптово приходить до рішення тієї чи іншої проблеми.

Вважається, що момент інсайту не можна побачити ззовні. Те, що він відбувся, спостерігач може зрозуміти тільки в результаті його прояву в поведінці людини. Розрізнені раніше елементи психічного життя людини об'єднуються завдяки інсайту в єдине ціле. Людина не народжується зі здатністю до інсайту, вона набуває її.

Інтуїція - спосіб прийняття рішення шляхом аналізу, при якому результат ґрунтується головним чином на здогаді.

Інтуїція близька до станів (натхнення, духовного бачення, відвертості), які знаходяться в несвідомому рівні психіки людини. Сьогодні ніхто не заперечує, що інтуїція - це прояв несвідомого у людині.

Відомо, що більшість наукових відкриттів здійснюється непередбаченим шляхом. Інтуїція дійсно тісно пов'язана з творчим проривом. А. Ейнштейн любив грати на скрипці. 1 за цим заняттям він нерідко намагався знайти емоційний підйом для подолання труднощів мислення. Не даремно кажуть, що його теорія ймовірності - плід геніальної інтуїції.

Однак інтуїція взагалі не є "вихлопним клапаном" для пізнаючого розуму. Вона служить достатньо самостійним і самодостатнім засобом світосприйняття.

Інтуїція - базисний природний дар людини. Випереджаючи обставини та явища життєдіяльності, вона реалізує особистісну природу.

Рівень стану неспання, що супроводжує діяльність людини, навіть у нормі буває різним, тобто він має якісну характеристику. Інтенсивність бадьорого етану залежить від загального стану організму і тонусу ретикулярної формації. Отже, стан неспання - це сприятливе підґрунтя для функціонування свідомості.

З іншого боку, коли порушена свідомість, змінюється реальний стан, тобто вони взаємопов'язані. Серед основних ознак порушення в клініці розрізняють: нечітке сприймання навколишньої дійсності, порушення орієнтування в часі і просторі, а іноді й у власній особистості, ослаблення мислення. Спостерігається амнезія подій, що сталися з хворим у цей період. Стани порушеної свідомості гостро виникають і гостро (критично) розв'язуються. Можливий і поступовий вихід, наприклад при алкогольному делірії. Звичайно такий стан короткочасний, але іноді він триває кілька днів.

Відомі такі порушення свідомості якісно продуктивного характеру: делірій, аменція, онейроїдний синдром, потьмарення свідомості (паморочний стан), стан амбулаторного автоматизму.

Делірій - галюцинаторне потьмарення свідомості. При делірії порушена здатність хворого орієнтуватися у просторі та часі, хоча орієнтація у власній особистості зберігається. Такий розлад свідомості супроводжується руховим збудженням, станом тривоги і яскравими зоровими, сценоподібними, часто жахливими галюцинаціями. Хворі обороняються від страшних нападаючих чудовиськ, утікають або кидаються з метою захисту на уявні образи.

У лікувальній практиці цей розлад свідомості здебільшого спостерігається у хворих на алкоголізм (біла гарячка), при тяжких інфекціях, інтоксикаціях, при гострих соматичних захворюваннях. Після виходу з делірію хворий частково пам'ятає пережите.

 

Аменція - форма потьмарення свідомості, при якій переважають розгубленість, мовчання, безладність мислення та руху. У хворого порушується здатність орієнтуватися не лише у часі та просторі, а й у власній особистості. Аментивний стан звичайно триває кілька тижнів, і спогади про свої переживання у хворого не зберігаються. Хворі розгублені, метушливі. їхню мову і мислення характеризує плутаність. Типовий зовнішній вигляд хворого - гарячкове почервоніння обличчя, сухі, запечені губи. Це порушення спостерігається при інтоксикації, інфекціях тощо.

Онейроїдний синдром - потьмарення свідомості, характеризується руховим загальмуванням і поринанням у фантастичні сновидіння. Хворий ніби збоку спостерігає незвичайні сцени, часто космічного змісту. Онейроїд нагадує сон наяву. Хворий неначе подумки бере участь у подіях, які переживає. На відміну від делірію, при якому хворий неначе бере участь у галюцинаторних переживаннях, при онейроїді хворий лишається тільки глядачем. Емоційний стан при онейроїдівідповідає його переживанням. Спогади про перенесені переживання частково зберігаються.

Description: http://dlm3.meta.ua/pic/0/47/217/QOyfoInrcg.gif%3Fid%3D3135893

Паморочне потьмарення свідомості (паморочний стан) - етан, що раптово виникає і так само раптово закінчується, після чого настає амнезія. Зовні поведінка хворого здається упорядкованою. Правда, відразу ж складається враження, що хворий ніби відчужений від дійсності. Коли виникають страхітливі галюцинації, вчинки хворого можуть становити загрозу для оточуючих. Паморочні зміни виникають при органічних ураженнях головного мозку та епілепсії. Після виходу із паморочного стану хворого спогадів про пережите у нього не залишається. Однак при поступовому виході з паморочного стану у свідомості хворого залишаються уривчасті спогади про пережите. У таких випадках можливе формування й окремих фрагментів хворобливих переживань, так званого залишкового марення.

Варіантом паморочного розладу свідомості є амбулаторний автоматизм - потьмарення свідомості без марення, галюцинацій або виявлених афективних розладів. Хворі виконують досить складні й цілеспрямовані дії, хоч після виходу з цього стану нічого нс пам'ятають. Амбулаторний автоматизм часто спостерігається у хворих на епілепсію. Виявом цього є сомнамбулізм (лунатизм, сноходіння). Більш тривалий стан амбулаторного автоматизму називається трансом. Транс триває тижні, місяці. За цей час хворі здійснюють складні переїзди, подорожі. Після виходу з трансу настає повна амнезія і хворий нс може згадати, яким чином він опинився у зовсім незнайомому місці.

Деперсоналізація - психопатологічний розлад самосвідомості з почуттям відчуження деяких або всіх психічних процесів. Так, власні думки, рухи, голос сприймаються хворим ніби збоку. Одним із проявів деперсоналізації є порушення схеми тіла. У хворого виникає невідповідність між патологічно зміненими відчуттями свого тіла із звичайним сформованим в нормі уявленням про взаєморозташування органів і частин тіла. Хворі вважають, що у них змінилося тіло і його звична схема (дуже велика голова, відставлені вуха, дуже довгий ніс). Вони постійно розглядають себе, стоячи годинами перед дзеркалом. Хворі намагаються вжити заходів, щоб усунути ваду.

Нерідко хвилювання з приводу своєї уявної потворності таке сильне, що може спричинити суїцидальні спроби. Деперсоналізація може виникнути при епілепсії, шизофренії, після черепно-мозкових травм.

Дереалізація - одна з форм порушення самосвідомості, розлад психічної діяльності, що виявляється в тяжкому відчутті нереальності, оманливості і непричетності до хворого оточуючого реального світу. Навколишнє сприймається викривлено. Викривлення може стосуватися форми, кольору, розміру. Незнайоме (люди, предмети, навколишня обстановка), бачене уперше, сприймається як уже знайоме, а знайоме сприймається як зовсім нове. Предмети і люди сприймаються невиразно окресленими, звуки глухі, нереальні. Порушується сприйняття часу, який здається хворому або дуже швидкоплинним, або застиглим. У хворих спостерігаються емоційні порушення у вигляді страху, тривоги, розгубленості. Дереалізація виникає при органічних ураженнях головного мозку, інтоксикаціях.

Перелічені розлади свідомості називають якісними, продуктивними, бо для них характерна наявність якоїсь психологічної продукції. Окрім них, розрізняють якісно непродуктивні розлади свідомості за типом її виключення. Це обнубіляція, гіперсомнія (сомнолентність), оглушення, сопор, кома.

Обнубіляція - найлегший ступінь потьмарення свідомості. Свідомість неначе запаморочується на кілька секунд або кілька хвилин. Характерне чергування періодів легкого потьмарення свідомості з моментами просвітлення. Орієнтування в часі і просторі зберігається. Амнезія після обнубіляції не настає.

Гіперсомнія (сомнолентність) - патологічна сонливість. Може тривати годинами і навіть протягом кількох діб. До свідомості доходять лише дуже сильні подразники. Як і при обнубіляції, орієнтування в оточуючому середовищі не порушується і амнезії не настає. Спостерігається при отруєнні алкоголем, снотворним, при зменшенні вмісту глюкози в крові, ураження середнього мозку.

При оглушенні (синдромі оглушення свідомості) - потьмарення свідомості, яке характеризується підвищенням порогу всіх зовнішніх подразників, сповільнюється й утруднюється перебіг психічних процесів. Можливий різний ступень оглушення. При легкому оглушенні спостерігається сонливість. Із наростанням оглушення хворий сприймає мову, але сам майже не говорить, лежить у ліжку із заплющеними очима. Характерними є нерухомість, бідність мімічних проявів. На запитання хворий відповідає після тривалої паузи і багаторазового повторення запитання. При глибокому оглушенні хворого розбудити майже неможливо, а якщо він прокидається, то на дуже короткий час, після чого знову поринає в сон. Виведений із стану сну, хворий лише коротко відповідає на елементарні запитання, поставлені голосно. Амнезія після стану оглушення часткова. Синдром оглушення свідомості спостерігається при нейроінфекціях. тифах, анемії тощо.

Сопор - глибока стадія оглушення, при якій немає реакцій на словесне звертання. У стані сопору у хворих артеріальний тиск знижується, спостерігається розлад ритму дихання, пульс ослаблений. Зберігаються лише реакція на больове подразнення і рефлекс зіниці. Часто спостерігається при тяжких інфекціях.

Кома - стан глибокого пригнічення функцій ЦНС, який характеризується повною втратою свідомості і реакцій на зовнішні подразники та розладом регуляції життєво важливих функцій організму. Спостерігається при цукровому діабеті, тяжкій черепно-мозковій травмі, при ускладненні станів оглушення й сопору внаслідок нейроінфекції тощо.

Непритомність - раптова короткочасна втрата свідомості, супроводжується блідістю, значним послабленням дихання та кровообігу, зниження м'язового тонусу. Тривалість непритомності може бути різною. Під час легкої непритомності свідомість втрачається на кілька секунд, під час глибокої - на кілька хвилин.

Причини непритомності різні. Однією з головних причин є гостра гіпоксія головного мозку. Спостерігається найчастіше психогенна непритомність, зумовлена дією факторів, які викликають перехідний спазм судин головного мозку. Це можуть бути негативні емоції у зв'язку з переляком, неприємним видовищем, конфліктною ситуацією, а також співпереживання. Медики-початківці іноді не витримують присутності на складних і тяжких операціях. У цих випадках спостерігаються брадикардія й падіння артеріального тиску. Непритомність ортостатична може статися внаслідок швидкої зміни положення з горизонтального на вертикальне чи тривалого нерухомого стану, при значних фізичних зусиллях, інтенсивній розумовій діяльності, що супроводжується емоційним напруженням, при хворобах серця, отруєннях тощо.

Залежно від виду порушень свідомості тактика лікаря при наданні допомоги має бути різною.

Особливої уваги потребують хворі, які знаходяться у стані делірію та паморочному потьмаренні свідомості, оскільки під впливом марення та напруженого афекту хворі здатні на небезпечні вчинки.

При деперсоналізації лікарю треба бути насторожі з огляду на можливість суїцидальних спроб.

Спостережливість, вдумливе ставлення до роботи допомагають лікарю помітити погіршення таких станів, як сомнолентність та оглушення, розвиток сопору та коми. Фізичний і психічний стан таких хворих можна полегшити ретельним доглядом за ними. Такий догляд вимагає від медика великої витримки, терпіння, майстерності, обраності і душевності. Разом з тим лікарю у процесі спілкування з хворим слід навчитися розмежовувати патологічні порушення свідомості і подібні до них стани, що виникають унаслідок утоми, афектів та інтоксикацій, коли знижується рівень стану неспання аж до сонно-дрімотного.

Клініко-психологічні аспекти пізнавальних та емоційно-вольових процесів

Наявність хвороби змінює психологічні компоненти відчуття і сприймання. Передусім, змінюється поріг відчуття і вибірковість сприймання. Хвора людина починає насторожено прислуховуватись до своїх відчуттів, звертає увагу на ті відчуття, на які раніше не звертала уваги. Усвідомлення хвороби змінює осмислення і емоційне забарвлення відчуттів. Одна справа, коли людина просто відчуває голодні болі у шлунку, не знаючи їх причину, а інша справа, коли людина дізналась, що у неї є виразкова хвороба шлунку. Той самий біль сприймається і усвідомлюється зовсім по іншому.

Будь-яка хвороба призводить до загальної астенізації організму. Внаслідок цього поріг відчуття знижується і звичайні подразники стають надсильними (гіперестезія). З цієї причини хворі не переносять яскравого світла, шуму, запахів, перепадів атмосфериого тиску і температури тощо.

При важких станах, котрі супроводжуються оглушенням, може розвинутись загальна гіпестезія і звичайні подразники хворий не буде сприймати.

 

Description: http://uastudent.com/wp-content/uploads/2010/10/ps3.jpg

Ураження одних аналізаторів індукує компенсаторну функцію інших. Так, відомо, що у сліпих значно покращується діяльність слухових, дотикових ікінестетичних аналізаторів. Інколи у сліпих розвивається “шосте відчуття бар’єра” і вони досить добре обходять перешкоди. Дідро описав сліпого, котрий точно відмічав початок сонячного затемнення, яке зрячі люди могли зафіксувати лише за допомогою спеціального обладнання. З історії відомо, що Демокріт і Діодорсвідомо себе осліпили, щоб не розсіювати свою увагу на оточуючому, а поглиблено вивчати сутність явищ. Отже, сенсорна депривація змінює сам процес осмислення.

Зниження слуху нерідко призводить до розвитку підвищеної підозрілості, недовіри. Якщо така людина бачить, що інші люди про щось говорять, вона запідозрює, що ці люди обговорюють її, щось задумують проти неї. Інколи у таких людей може навіть розвинутись маячення переслідування, що вимагає допомоги психіатра.

Біль змінює емоційний стан людини. Так, різкі болі в ділянці серця здатні викликати панічний страх смерті, боязнь перед рухом. Нерідко такого хворого заспокоїти словами неможливо. Скільки разів у нього серцевий напад, стільки разів він суб’єктивно “помирає”.

Між сприйманням, усвідомленням, емоціями і хворобою є прямий і зворотній зв’язок. Наприклад, піднесення артеріального тиску викликає відчуття головного болю. Усвідомлення людиною факту, що в неї високий артеріальний тиск викликає  емоцію страху перед можливою гіпертонічною хворобою і її вірогідними наслідками. Ці тривожні переживання посилюють спазми судин і сприяють ще більшому підвищенню артеріального тиску. Замикається дефектне коло: підвищений  артеріальний тиск викликає тривогу і страх, а негативні емоції підтримують і навіть посилюють артеріальну гіпертензію.

Сприймання тривалого сильного болю викликає складні переживання зміни внутрішнього комфорту із страхом ітривогою за своє здоров’я. Потім уастенізованої людини розвивається озлоблення, до якого приєднується депресія, котра пізніше переростає у відчай. Як результат у хворого розвивається своєрідна апатія, при якій коло інтересів звужується  лише навколо проблеми болю.

Тоніка болів не завжди співпадає з локалізацією патологічного процесу. Прикладом цього може бути біль або гіперестезія в зонах Захар’їна-Геда. Лікар повинен пояснити хворому причину атипового болю і необхідність лікувати причину, тобто захворювання, яке викликало біль. Наприклад, у жінки загостривсяаднексит, а вона відчуває болі у стегні і вважає, що у неї радикуліт. Якщо їй не пояснити сутність больового синдрому, жінка може подумати, що невропатолог просто неуважний або некомпетентний і  не хоче її серйозно обстежити, а тому “відфутболює”  до гінеколога.

Психологічне сприймання болю або інших неприємних відчуттів не завжди корелює з вираженістю органічного ураження. Вивчаючи особливості больового синдрому при остеохондрозі та інших ураженнях хребта, Йорес встановив психологічний феномен згідно якого інтенсивність болю здебільшого прямо пропорційна функціональним порушенням і обернено пропорційна органічним змінам (виключенням є метастатичні  та ішемічні болі при онкологічних захворюваннях та інфаркті міокарда).

сихологічне сприймання фізичного дефекту  не завжди співпадає із ступенем його небезпеки. Наприклад, спотворюючий рубець на обличчі дівчини або молодої жінки, який, в принципі, не шкодить здоров'ю, приносить багато душевних мук. Це ж саме стосується плоскостопості, яка не дозволяє дівчині носити модельне взуття на високих каблуках. Вимушене мовчання, обумовлене загостренням хронічного ларингіту, суб’єктивно важко переноситься жінками. Психологами встановлено: якщо жінка нічим не зайнята і вимушена систематично мовчати більше 20 хвилин, у неї може розвинутись невротичний стан.

Таким чином,  хвороба змінює кількісні і якісні характеристики сфери відчуття і сприймання. Між відчуттям і сприйманням з однієї сторони і хворобою, з іншої сторони, існує прямий і зворотній зв’язок. Хвороба змінює відчуття і сприймання, а змінена перцепція впливає на перебіг захворювання. Порушення відчуття і сприймання залежить не лише від анатомо-фізіологічних змін, викликаних хворобою але і від стану психіки. Медик повинен завжди про це пам’ятати.

Хвороба і увага

Хвороба змінює практично усі характеристики уваги. Передусім хвороба суттєво змінює якість життя і спектр інтересів. Хворий мимоволі починає фіксувати увагу і думки навколо  захворювання, його можливих наслідків, свого матеріального стану, відношення до нього лікарів, медиків, родичів і співпрацівників, своєї перспективи відносно подальшого життя і роботи і тощо. Таким чином, увага хворого нерідко розсіюється, а якісні характеристики (концентрація, стійкість, переключення) змінюються. Здорова людина в зоні активної уваги утримує в середньому 7 (від 5 до 9) об’єктів. Внаслідок астенізації викликаної хворобою об’єм уваги зменшується. А тому хвора людина не завжди здатна чітко сконцентруватись на інструкціях лікаря. Отже, у цих випадках лікарю потрібно дати хворому інструкції у письмовому вигляді.

З іншої сторони, у більшості хворих різко загострюється одностороння увага до явищ і процесів, пов’язаних з хворобою і лікуванням. Хворі практично інтуїтивно відчувають ступінь компетентності і якість  уваги лікаря (чи ця увага щира, чи лише “награна”). Хворі “прислуховуються” до найменших змін у стані свого організму, до різноманітних відчуттів, на які раніше не звертали уваги. У деяких хворих розвивається надмірна прикованість уваги до певних проявів хвороби, що звичайно погіршує якість життя і звужує об'єм соціальних зв’язків.

Надмірна фіксація уваги на неприємних відчуттях і страх перед можливим захворюванням може стати причиною егогенії, тобто самонавіювання хвороби. Егогенія частіше розвивається у людей з тривожно-помисловими рисами характеру, образним типом сприймання і гіпертрофованою уявою. Інколи егогеніярозвивається  у студентів-медиків, які теоретично вивчають симптоми захворювань, але не мають практичного досвіду лікарської діяльності. Надмірна одностороння увага може обумовлювати односторонність сприймання та осмислення ситуації. Так , в одному із московських медичних вузів був проведений  наступний експеримент. Студентам різних курсів, після проходження певних дисциплін демонстрували відомий портрет Мони  Лізи і просили висловити свою думку щодо стану здоров'я цієї молодої жінки. В результаті виявилось, що студенти, які вивчили ожиріння, відмітили у Мони Лізи явну схильність до повноти. Частина студентів, які здали залік по ендокринології, знайшли ознаки гіпертрофії щитовидної залози. А деякі студенти, котрі вивчили психіатрію,запідозріли, що її “незрозуміла і блаженна посмішка” може свідчити про те, що Мона Ліза могла бути інтелектуально недорозвинутою.

Якщо хворі з тривожно-помисловими рисами характеру фіксують і концентрують свою увагу на найменших змінах свого стану, то хворі гіпертимного складу характеру не звертають увагу не лише на початкові прояви хвороби, але і на явні ознаки її. Внаслідок цього хворий починає лікуватись пізно, коли хвороба справила значну руйнівну дію на організм і здоров’я.

Хвороба і пам’ять

Хвороба впливає на сферу пам’яті. Виснажлива хвороба послаблює всі процеси пам’яті (фіксацію, утримання і відтворення). Якщо немає органічного ураження мозку, це явище є тимчасовим і носить функціональний характер. Внаслідок погіршення якості і об’єму пам’яті у деяких хворих з’являється думка, що у них “склероз головного мозку”, що їх пам’ять не відновиться. В цьому випадку лікар повинен пояснити хворому, що ці явища минучі і після одужання пам’ять відновиться. Лікар не повинен забувати, що астенізованим хворим з ослабленою пам’яттю і увагою потрібно кілька разів повторити інструкцію, а основні положення краще дати хворому у письмовому вигляді.  Ні в якому разі лікар не повинен ображатись на хворого за те, що він неуважно його слухав, або не запам’ятав необхідну інформацію. З іншої сторони лікар не повинен загострювати  увагу хворого на несуттєвих  неприємностях, пов’язаних з хворобою.

Проте у багатьох хворих хвороба викликає односторонню вибіркову гіпермнезію (посилення пам’яті). Хворі пригадують, у кого з родичів або знайомих відмічались подібні симптоми захворювання, яке лікування приймали ці люди і чим закінчилось захворювання. Причому,  здебільшого згадуються неприємні або навіть трагічні факти. Медик повинен пам’ятати про особливості змін пам’яті, викликаних хворобою і відволікати увагу хворого від неприємних спогадів та асоціацій, пов’язаних з захворюванням.

 

Description: http://ua.convdocs.org/pars_docs/refs/72/71151/71151_html_m4acd5acd.png

 

Хвороба і мислення та інтелект

 

Більшість хворих намагається осмислити причини, сутність і наслідки свого  захворювання. Цей процес осмислення залежить від інтелектуального рівня хворого, його обізнаності в питаннях медицини,  його емоційного стану  і установки щодо співпраці з медиками.

Передусім осмисленню підлягає сутність хвороби. Одна справа, коли у хворого сезонне гостре респіраторне захворювання, а інша - коли інфаркт міокарда чи цукровий діабет.  У хворих художнього типу з багатою уявою хвороба може змінити стиль мислення і воно приймає характер афективного. В цьому випадку в процесі осмислення на перший план виступає не логіка, а емоції (передусім тривога, страх і депресія). Для того, щоб хворий зрозумів пояснення лікаря щодо сутності його хвороби , в даному випадку, необхідно зняти емоційне напруження за допомогою психотерапії, а при необхідності і за допомогою фармакологічних засобів.

Хвороба привносить у свідомість людини багато проблем і дуже часто стан невпевненості. Хворий починає задумуватись  над багатьма питаннями:

Яка ціна курсу лікування чи операції?

Хто буде турбуватись про мене під час хвороби?

Хто буде турбуватись про сім’єю?

Чи не стану я інвалідом?

Чи збережеться за мною місце роботи?

Чи не розпадеться сім’я?

Чи говорить мені лікар правду?

Чи достатня кваліфікація лікаря?…

У хворого виникає безліч подібних питань, які він осмислює сам,

обговорює з родичами, сусідами по палаті, лікуючим лікарем, медичним персоналом. Інтереси хворого звужуються навколо проблем, пов’язаних з захворюванням. Нерідко хворий не може знайти однозначної відповіді на якесь питання чи низку питань. В таких випадках він постійно думає про те, що для нього є найбільш важливим. Вдень хворий має змогу в певній мірі відволікатись від цих думок, бо переключає свою увагу на лікарів, лікування, контакти з оточуючими. Але вночі він залишається наодинці зі своїми думками і переживаннями. Ці  думки, страхи, тривога не дають йому змоги заснути, знесилюють хворого, підточують здоров’я.

Медики повинні спрямувати думки хворого у правильному напрямку, корисному для нього. Потрібно добитись, щоб хворий вночі спав, а не мучився душевно, щоб вдень він проявляв зацікавленість і активність у лікувальному процесі, а не “копався” у своїх неприємних переживаннях і думках.

У деякої частини хворих хвороба супроводжується напливом настирливих і надцінних думок, які домінують у свідомості і з’являються у людини поза її волею. Як правило, ці думки мають виражене емоційне забарвлення. Зміст думок може бути різним: кардіофобія (страх перед серцевим нападом), канцерофобія(страх, що у хворого злоякісне захворювання), танатофобія (страх раптової смерті), ніктофобія (страх ночі), сифіло- і снідофобія, страхи, що хворий внаслідок своїх переживань може втратити розум тощо. Медик повинен встановити наявність таких думок, тому що вони вимагають втручання  психіатра.  Зневажливе відношення до таких станів може призвести до суїцидальних дій  хворого.

Таким чином, хвороба змінює зміст, форму і якість мислення.  В той же час змінене мислення може впливати на хід хвороби, видозмінювати її симптоматику.  Наприклад, афективне мислення у істероїдних особистостей може викликати істероформну симптоматику функціонального характеру (відчуття клубка в горлі, функціональні кардіалгії, приступи психогенної ядухи, істеричні паралічі і парези тощо).

Своєрідні установки і забобони хворого також можуть погіршити його стан. Наприклад, багато хворих вважають, що при  приступі болю, обумовленого радикулітом, потрібно «вигрівати» місце ураження.  В дійсності, внаслідок дії тепла корінці нервів розбухають, ще більше ущемлюються , що посилює больовий синдром і навіть викликає некроз частини нервових волокон. У деяких хворих є установка, на те що всі ліки являються отрутою і їх не слід приймати. Внаслідок своїх забобонних уявлень частина хворих старається лікуватись не у лікарів, а у різного роду цілителів, знахарів або звичайних шарлатанів. Медики повинні вміти вчасно виявити сутність негативних установок і шкідливих забобон, щоб прийняти адекватні і ефективні заходи коригуючого характеру. 

Спілкуючись із хворим і пояснюючи йому сутність захворювання та необхідність лікування, медик повинен враховувати ступінь інтелекту хворого, його кругозір, рівень медичної обізнаності і спрямованість установки хворого щодо лікування. Зрозуміло, що система пояснень хворому з вищою освітою і широким кругозором повинна відрізнятись від стилю просвітньої роботи з неграмотним, а тим більше примітивним хворим. Трафаретний “середній” рівень інформації може образити високоосвіченого інтелегента, який може запідозрити, що його вважають недостатньо грамотним. Але цей же рівень може бути недосяжним для усвідомлення неграмотною чи розумово недорозвиненою людиною. Медик повинен говорити зрозуміло, переконливо, уникаючи специфічних термінів. Завжди необхідно підкреслювати шанобливе ставлення до гідності хворого. Недопустимо насміхатись над необізнаністю чи забобонами хворого. Навпаки, дуже корисно вислухати і зрозуміти причину помилкових суджень,  тоді їх буде набагато легше коригувати. Якщо хворий відчує зневажливе ставлення до себе, він здебільшого “замкнеться” у собі, формально буде слухати медика, але залишиться при своїй думці. Діалог з таким хворим буде нагадувати спілкування “німого з глухим” і буде безплідним або навіть шкідливим для хворого.

Низький рівень інтелекту може негативно впливати на перебіг захворювання, що обумовлено неадекватним відношенням до хвороби, неспроможністю усвідомлено дотримуватись вимог режиму і лікування. Проте не завжди низький рівень інтелекту перешкоджає лікувальному процесу. Здебільшого люди з примітивним інтелектом мають високий рівень гіпноїдності. Ось чому такі хворі легко піддаються психотерапії. Причому, чим незрозуміліше, містичніше і «нахабніше» буде діяти індуктор, тим, як правило, кращим буде результат. Саме цим і користуються різного роду провидці, «чудо-цілителі» і шарлатани. Молитва,заговор, магічний ритуал і театральні паси, голос і погляд викликають цілительний ефект, який стосується лише функціональних змін. Медик при проведенні психотерапії повинен враховувати рівень інтелекту хворого, його установку і ступінь навіюваності.  Проте завжди необхідно поважати особистість хворого і не втрачати свою гідність.

Таким чином, хвороба має прямий і зворотній зв’язок з мисленням та інтелектом хворого і медичні працівники у своїй професійній діяльності повинні враховувати усі можливі нюанси цих взаємовідносин.

 

Хвороба і емоційно-вольова сфера

Любий патологічний стан впливає відповідним чином на емоції, переживання і вольову сферу хворого. Здебільшого серйозні захворювання викликають у хворого стани тривоги і страху, котрі інколи можуть сягати рівня відчаю і паніки. Тривалі захворювання супроводжуються депресією, котра може трансформуватись у апатію

Як правило, перераховані типи емоційного відреагування на хворобу поєднуються з явищами загальної астенізації. В результаті цього у хворих виникаютьслідуючі  основні синдроми психічного відреагування на наявність соматичної патології.

1. Астено-депресивний синдром (на тлі астенізації хворого турбує зниження настрою, туга, незадоволення своїм станом, відчуття безперспективності);

2.Астено-фобічний синдром (поєднання явищ астенізації і  чітко визначених страхів, наприклад, кардіофобії);

3.Астено-тривожний синдром (до явищ астенізації приєднується тривога і неприємні передчуття, які не мають чітко визначеного змісту);

4.Астено-іпохондричний (хворий у своїй уяві перебільшує важкість свого захворювання, вважає себе приреченим або практично невиліковним, уважно фіксує свою увагу на хворобливих відчуттях і гіпертрофує їх значення);

5.Астено-невротичний (на тлі астенізації відмічається виражена емоційно-вольова лабільність).

Деякі патологічні стани, навпаки, можуть викликати  неадекватне підвищення настрою (наприклад, виражена туберкульозна інтоксикація, органічне ураження лобних долей головного мозку, стани алкогольного, наркотичного або токсикоманічного сп’яніння).

Душевні муки, викликані хворобою можуть суб’єктивно значно важче переноситись хворим, ніж саме фізичне захворювання. Важкий душевний стан може привести навіть до появи суїцидних тенденцій (наприклад, усвідомлення наявності злоякісного захворювання, або ВІЛ-інфекції). Неадекватне підвищення настрою може зашкодити лікувальному процесу, тому що внаслідок недооцінки свого стану такі хворі схильні до порушень належного режиму і технології лікувального процесу.

Як відомо, емоції проявляються не лише у суб’єктивних переживаннях, але також і у відповідному інтегральному відреагуванні практично всіх органів і системорганізма. Так, емоції змінюють показники гемодинаміки (від гіпертонічних кризів до колаптоїдних станів із знепритомненням), викликають тахікардію або аритмію серцевої діяльності, посилення перестальтики, або сповільнення роботи кишківника, спазми сечевого і жовчевого міхура, пітливість, приступи ядухи, тремтіння тощо. Встановлено, що у кожної людини емоційне напруження викликає характерний саме для цієї людини своєрідний психовегетативний синдром. Чим інтенсивніша емоція,  тим яскравіше проявляються прояви психовегетативного синдрому.

Емоції тісно пов’язані з вольовою сферою, котра також змінюється внаслідок наявності захворювання.  Вольові процеси обумовлені інстинктом самозбереження можуть посилюватись. Хворий проявляє гіпербулію (посилення вольових процесів) в якості контрміри, спрямованої на боротьбу із захворюванням. Інколи гіпербулія приймає односторонній  характер. Наприклад, наркоман на тлі загальної гіпобулії і втрати інтересу до роботи, навчання, сім’ї, минулих захоплень, проявляє море енергії, рішучості, витримки, хитрості, настирливості і сміливості у питаннях, котрі стосуються добування чергової партіїнаркотика.

Але у більшості хворих внаслідок астенізації і пригніченого стану вольові процеси слабшають. На тлі астенічних емоцій інстинктивна діяльність (апетит, бажання діяти і пізнавати нове, сексуальна активність) знижується, об’єм соціальних контактів звужується, розвивається загальна слабість і знесилення.

Проте наявність стенічних емоцій у вигляді суб’єктивного рішучого протесту проти свого стану, як правило, посилюють вольову сферу і при наявності необхідної кількості життєвих резервів можуть сприяти ефективнішому лікуванню. Але, якщо вольова діяльність є більшою, ніж резервні життєві сили організма, надмірна трата енергії може погіршити стан хворого.

Емоції впливають на стан вольової сфери, а можливість або неможливість активної діяльності впливає відповідним чином на емоційний стан хворого. Особливо важливим є адекватний вплив на емоційно-вольову сферу на етапі  реабілітаційної терапії. Наприклад, кожні кілька додаткових кроків хворого котрий переніс інфаркт міокарда,  буквально окрилють і додають йому віри у видужання.

Між хворобою і емоційно-вольовою сферою існує прямий і зворотній зв’язок. Хвороба видозмінює емоційний стан хворого. Виражені емоції супроводжуються  психовегетативним синдромом, який змінює діяльність вегетативної нервової системи, а як наслідок – функціонування більшості органів і систем  організма. Порушення соматичного стану  емоційного генезу посилює негативний вплив хвороби на емоційно-вольову сферу. Емоційні орушенняфіксуються  і стають більш вираженими. Інколи вони трансформуються у небажаному напрямку, наприклад, депресія – тривога – страх – відчай – почуттябезвиходу – суїцидні наміри… Іншими словами, хвороба викликає порушення емоційно-вольової сфери, а це , у свою чергу, підтримує патологічний процес.

 

Description: http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/c/c4/Edouard_Manet_059.jpg

 

Хвороба і сфера свідомості

 Патологічні процеси обов’язково впливають на сферу свідомості. Важкі патологічні процеси, виражена інтоксикація, органічні ураження головного мозку можуть викликати кількісні і якісні зміни свідомості. Лікар любої спеціальності буде зустрічатись із різними станами  і рівнями виключення свідомості: знепритомненням, оглушенням, сопором і комами. При оглушенні об’єм  свідомості зменшується, якість усвідомлення подразників погіршується. Внаслідок підвищення порогу відчуття подразники звичайної сили хворим не сприймаються. Звертатись до хворого потрібно голосно, нерідко розтормошувати його.  Відповідає хворий коротко і лише на прості запитання. При сопорі і комі свідомість хворого втрачена і у контакт із ним вступити неможливо. Проте, при сопорі безумовні рефлекси ще збережені, а при комі вони зникають. Симптоми виключення свідомості свідчать про важкість стану хворого, що вимагає інтенсивних дій зі сторони медиків.

Крім кількісних можуть спостерігатись і якісні зміни свідомості (делірій, онейроїд, аменція, сутінкові стани свідомості), які свідчать про розвитокпсихотичного стану. Ці види порушення свідомості будуть вивчатись при проходженні психіатрії..

Якщо кількісні і якісні зміни свідомості є ознакою важкого стану хворого і мають визначену симптоматику яка привертає увагу оточуючих, то зміни самосвідомості є обов’язковими для любої патології. Передусім у хворого змінюється самопочуття. Розвивається  в’язкість, загальна слабість, відчуттязанедужання. Хвора людина усвідомлює, що з її організмом негаразд.

Самоусвідомлення зміни свого здоров’я включає інтегральне відреагування усіх сфер психічної діяльності на хворобу з позицій прямого і зворотньогозв’язку. Таке самоусвідомлення може бути самокритичним і адекватним, а може бути неадекватним, обумовленим установкою, забобонами, афективною логікою, нерозумінням сутності захворювання і т. ін.

Саме індивідуальні особливості самоусвідомлення свого стану, яке грунтується на самоаналізі, осмисленні та емоційно-вольовому відреагуванні на власну хворобу, лежить у основі так званої внутрішньої картини захворювання.

Відчуття фізичного негаразда і усвідомлення хвороби впливає відповідним чином на прояви підсвідомих процесів. Переусім у хворих загострюється інтуїтивне сприймання відношення до себе, як до хворого. Рівень і якість підсвідомого сприймання невербальних засобів спілкування (поза, погляд, міміка,жести, пантоміміка, тембр голосу, характер пауз у розмові, ознаки щирості, нещирості або розгубленості лікаря і т.п.) також значно підвищуєтья.

Деякі підсвідомі процеси внаслідок хвороби частково тимчасово “блокуються”. Так хворому важко згадати у потрібний момент необхідну інформацію, яка знаходиться у зоні підсвідомих процесів. Внаслідок цього у деяких хворих розвивається страх з  приводу, на їх думку, “загрози втрати пам’яті”. В деяких випадках подібні необгрунтовані переживання вимагають  проведення психотерапевтичної корекції.

Внаслідок астенізації, загального ослаблення вольових процесів, котре здебільшого поєднується з підсвідомою установкою видужати любим шляхом у деяких хворих підвищується рівень підсвідомої гіпноїдності і навіюваності. Це полегшує проведення психотерапії, але може принести хворому шкоду, коли він попадає у руки цинічних і нахабних навколомедичних шарлатанів.

Таким чином, хвороба впливає на свідомість, самосвідомість і підсвідому  сферу хворого. Зміна цих сфер у свою чергу впливає на особистість хворого і на протікання хвороби. Адекватне самоусвідомлення свого стану сприяє гармонійному відношенню до хвороби, а суттєві порушення вищої єдності психічних процесів призводить до інших форм відреагування на хворобу. Типи  відношення хворого до хвороби значною мірою визначають перебіг її і ефективність лікування.

Особливо велике значення у розвитку неврозів, неврозоподібних станів і психосоматичних захворювань (наприклад гіпертонічної хвороби, виразкової хвороби шлунка, хронічного коліту і т.п.) має сфера безсвідомого.

Таким чином, що хвороба змінює свідомість тобто вищу єдність усіх психічних функцій людини, а зміни свідомості, самосвідомості, підсвідомих і безсвідомихпроцесів впливають на протікання захворювання.

дним із постулатів медицини є принцип “лікувати не хворобу, а хворого”. Хвороба впливає не лише на органи людини, але також на особистість хворого.

Фундаметальними основами особистості є темперамент і характер. В темпераменті виражаються такі вроджені особливості як сила і швидкість психічних процесів, ступінь емоційної збудливості, котра проявляється різноманітною інтенсивністю зовнішнього виразу емоцій. У людей із слабким і сильним неврівноваженим типами нервової системи легше виникають так звані "зриви” вищої нервової діяльності. Ось чому у меланхоліків і холериків легше виникають іважкіше протікають захворювання. Необхідно враховувати особливості типів нервової системи при профілактиці і лікуванні хвороб. Навіть дози ліків повинні бути різними для хворих з сильним і слабим типом нервової системи. Так, середні дози седативних препаратів і транквілізаторів є високими для меланхоліка і замість седативного ефекту викликають посилення збудження. Якщо середня доза ліків для меланхоліка є неефективною, її, здебільшого, потрібно не збільшувати, а зменшувати.

Холерики схильні бурхливо реагувати на різноманітні неприємності, пов’язані із хворобою. Меланхоліки реагують зовні не так бурхливо, але у своїй душі дуже глибоко.

Флегматики важко пристосовуються до нової обстановки, а тому їх не потрібно без крайньої необхідності переміщати із палати в палату. При відволікаючій трудотерапії сангвінікам не рекомендується підбирати одноманітну роботу.

На основі темперамента під вирішальним впливом виховання формується характер.  Нові умови і вимоги життя, обумовлені наявністю хвороби, впливають на прояви існуючих і формування нових рис характеру. З практики відомі так звані “виразковий” і “жовчний” характери. Виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки нерідко загострює у хворих  схильність більш бурхливо реагувати на неприємності, настрій у них здебільшого похмуро-депресивний, вони не можуть щиро радіти приємному.  Сутністю “жовчного” характеру , який розвивається внаслідок застою жовчі в печінці і жовчному міхурі, є схильність хворих активно шукати або провокувати конфліктні ситуації.

Хронічні захворювання можуть викликати явища психопатизації, тобто значну зміну проявів характеру і поведінки, внаслідок чого хворому стає важкопристосуватичсь до загальноприйнятих норм і вимог щодо співіснування з оточуючими, котрі традиційно склались у суспільстві.  Особливо виражено проявипсихопатизації спостерігаються при наркоманіях, алкоголізмі, туберкульозі, ВІЛ-інфекуванні і каліцтвах.

З курсу загальної психології відомо, що зріла  особистість має певний запас “масок”, які обумовлюють  характер поведінки у різних ситуаціях. Якщо у хворого розвинулась виражена психопатизація вона здебільшого коригується маскою “тигра”, яка демонструє незадоволення  і агресивність. Проте, здебільшого хворі і їх родичі при спілкуванні з медиками використовують маску “зайця”, тобто несміливості, нерішучості, полохливості, сором’язливості, покірності, догадливості і т.п. Нерідко хворий, який досить добре спілкується з медичним персоналом, при контакті з іншими хворими чи родичами користується маскою уразливості і всім своїм виглядом демонструє “Не чіпайте мене, мені і без вас погано”. Інколи за маскою байдужості, ігнорування, або навіть бравади своїм станом у хворого приховується неусвідомлена тривога, яка впливає на загальний стан організму.

 

Description: http://new.msmb.org.ua/pic/5/05-46-13.png

Хвороба змінює рангову градацію інтересів і цінностей хворої людини. Нерідко, лише захворівши серйозним захворюванням людина починає усвідомлювати, що найціннішим у житті  є саме здоров’я. Звичні інтереси і потреби людини відступають на задній план, а у центрі уваги встають питання, пов’язані з хворобою і її лікуванням.

Проте, домінуючі у свідомості людини потреби, інтереси і цінності, у свою чергу, можуть впливати на перебіг захворювання. Так, нереалізована потреба у самоствердженні і самореалізації може стати причиною неврозу або психосоматичного захворювання. Якщо у людини домінує потяг до накопичення, котрий проявляється у крайній скупості, такий хворий буде економити на ліках і раціональному повноцінному харчуванні, що негативно відіб'є’ься на ході лікування.  А коли така особа буде вимушена витратити гроші на ліки і якісні продукти, у неї розвинеться стан внутрішнього конфлікта між прагненням до накопичення і необхідністю витрачатись, що також викличе фрустрацію і погіршить  стан.

Е. Берн встановив, що складовими частинами особистості є три психологічні структури: “батька”, “дорослого” і “дитини”. Гармонійний або дизгармонійнийрозвиток цих структур визначає рівень зрілості особистості та стиль її поведінки. При хворобі питома вага цих складових змінюється.

Здебільшого виростає питома вага “дитини”. У зв’язку з цим у хворих розвивається підвищена примхливість, образливість, вередливість, плаксивість, емоційна лабільність, потреба у підвищеній до себе вазі, егоїзм, егоцентризм та інші прояви, які є причиною того, що хворий починає поводити себе “як дитина”.

У деяких хворих домінування психологічної структури “дорослого” не дає їм можливості розслабитись. Такі хворі оцінюють свій стан астенізації як прояв ліні і безволля, а тому примушують себе через силу виходити на роботу і інтенсивно працювати, не звертаючи уваги на явну потребу у лікуванні та відпочинку, чим наносять шкоду своєму здоров’ю.

 

 Description: http://notatky.in.ua/images/articles/416960.jpg