Техніка застосування найпростіших фізіотерапевтичних процедур (компреси, банки, гірчичники, грілка, міхур з льодом, застосування лікарських п‘явок. Користування кишеньковими та стаціонарними інгаляторами).

Оксигенотерапія. Методика і техніка подавання зволоженого кисню та користування кисневою подушкою.

Ознайомлення із проведенням ФІЗІОТЕРАПЕВТИЧНИХ процедур (гідротерапевтичних, світлових, електромагнітних). Нагляд за хворими та надання першої долікарської допомоги у разі ПОГІРШЕННЯ стану хворого. Методика і техніка реєстрації ЕКГ. Найпростіший аналіз її основних елементів

 

 

     Фізіотерапія – це застосування з лікувальною метою фізичних впливів. Основні фізичними методами лікування, що застосовуються в стаціонарах і в поліклініці, є  теплолікування,  водолікування, світлолікування, інгаляції.

Механізм впливу на організм тепло- , водо- і світлолікування: вплив на шкіру, зміна обмінних процесів у шкірі та  в глибоко і віддалено розміщених органах і в цілому організмі.

       Підсилення кровообігу у тканинах і органах під дією тепла: пришвидшує розсмоктування запальних процесів, зменшує спазми, заспокоює больові відчуття.

     Холод на місці його прикладання спричиняє:  звуження дрібних судин (тому це сприяє зупинці кровотечі). Зменшення болю (у зоні дії холоду зменшується кровообіг і знижується чутливість нервових рецепторів). Зменшення набряку завдяки звуженню судин.

     Фізичні методи є провідними в комплексному лікуванні хворих з захворюваннями органів кровообігу, травлення, нервової системи та кістково-м’язового апарату. Застосування фізичних лікувальних факторів особливо ефективне для профілактики і лікування початкових форм професійних захворювань, що виникають у робітників при систематичному впливі виробничого пилу, вібрації, шуму, при функціональних перевантаженнях нервово-м’язового апарату, а також при явищах ультрафіолетової недостатності.

     Основними фізичними методами лікування, що застосовують в стаціонарах і в поліклініці є тепло-, водо- і світлолікування, інгаляції. Більшість із цих методів впливають на шкіру, змінюючи обмінні процеси не тільки у шкірі, але і в глибоко і віддалено розміщених органах і в цілому організмі. Підсилення кровообігу у тканинах і органах під дією тепла пришвидшує розсмоктування запальних процесів, зменшує спазми, заспокоює больові відчуття. Холод на місці його прикладання спричиняє звуження дрібних судин (тому це сприяє зупинці кровотечі). У зоні дії холоду зменшується кровообіг, знижується чутливість нервових рецепторів. Завдяки цьому холод також має протизапальну дію і зменшує больові відчуття.

     Найчастіше процедури простої фізіотерапії входять в комплекс лікування і їх виконують медичні сестри як призначення лікаря. Але можуть виникнути ситуації, коли у зв’язку зі змінами у стані хворого, появою нових ознак (біль в ділянці серця, підвищення артеріального тиску) медична сестра може і зобов’язана прийняти самостійне рішення про проведення тієї чи іншої процедури на етапі долікарської допомоги. Іноді медична сестра мусить відмовитись від проведення призначеної лікарем процедури (постановка банок при кровохарканні). За деяких обставин треба навчити родичів хворого методиці проведення призначених фізіотерапевтичних процедур. Тому середній медичний персонал мусить орієнтуватися в проблемах, які можуть виникати при виконанні найпростіших фізіотерапевтичних маніпуляцій. Хворого треба поінформувати про очікувану дію призначеної процедури. Якщо процедуру застосовували у лікуванні хворого раніше, то слід деталізувати індивідуальну реакцію хворого на цю процедуру. За умови, що процедура виконується вперше, слід ретельно стежити за хворим і контролювати його суб’єктивні відчуття та прояви зміни функції серцево-судинної системи, органів дихання і т.п.

     Медичні банки – невеликі склянки місткістю 30-60 мл з гладенькими потовщеними вінцями і широким круглим дном. Викликають тимчасову гіперемію шкіри шляхом створення зниженого тиску повітря на відповідних ділянках тіла. Справляючи рефлекторний вплив на кровопостачання тканин і органів, банки поліпшують процеси розсмоктування при запаленні; крім того, їм властива відтяжна і знеболювальна дії. Банки ставлять на грудну клітку, за винятком ділянки серця, і на поперекову ділянку. Не можна ставити банки на хребет, груднину, ділянку серця і на молочні залози у жінок. Для виконання процедури у коробку складають 10-20 попередньо вимитих гарячою водою і перевірених на цілість банок, місткість з етиловим спиртом, вазелін, вату, сірники і металевий стрижень. Хворого вкладають на ліжко або кушетку, оголюють ділянку, на яку будуть ставити банки і змащують її вазеліном. Коробку з банками ставлять біля ліжка хворого. На металевий стрижень щільно намотують шматок вати, змочують її спиртом (надлишки відтискають) і підпалюють. Лівою рукою беруть банку і тримають її неподалік від тіла хворого. Правою рукою на декілька секунд вводять в банку палаючий ватний тампон, після чого швидко приставляють її до тіла хворого. Внаслідок створення у банці розрідженого простору в неї втягується шкіра, і банка щільно прилягає до тіла (рис. нижче). Звичайно ставлять 10-20 банок на 15-20 хв. Хворого треба добре вкрити. Під банкою утворюється крововилив. Для того, щоб безболісно зняти банку, треба однією рукою відхилити її вбік, а пальцями другої руки притиснути шкіру біля краю банки з протилежного боку. Після процедури шкіру витирають від вазеліну, хворого тепло вкривають на 20-30 хв.

 

    

Рис. Як ставити банки

 У зв’язку з тим, що при накладанні банок утворюються крововиливи, з яких у судини всмоктуються продукти розпаду крові, це може спричинити автосенсибілізацію, що є небезпечним, особливо для молодих жінок. Тому ця лікувальна процедура використовується все рідше.

     Протипоказання: туберкульоз легень, кахексія, гарячка, підвищена кровоточивість, кровохаркання, злоякісні пухлини, гнійні захворювання легень, психічне збудження хворого, судоми.

     Гірчичники. Медичне застосування гірчиці базується на здатності ефірної гірчичної олії роздратовувати  шкіру і розширювати її кровоносні судини. Використовують як відтяжний, протизапальний та як засіб рефлексотерапії. Науковими дослідженнями встановлено позитивний вплив гірчичників на продукцію інтерферону, що пояснює їх протизапальну дію. Гірчичники фабричного виготовлення мають специфічний запах, не обсипаються. Термін їх придатності 9-12 місяців. Ставити гірчичники можна на всі ділянки тіла: при підвищенні тиску на потилицю, при болю в ділянці серця – в І-ІІ міжребер’ї зліва і на ліве плече, при запаленні легень – між лопатками і нижче лопаток, при болю в суглобах і м’язах на болісні місця.

 

 

     Перед використанням гірчичник змочують в теплій воді на декілька секунд (температура її не повинна перевищувати 35 °С), струшують і прикладають до шкіри гірчицею на 10-15 хв (рис. далі). При підвищенні чутливості шкіри під гірчичник підкладають змочений цигарковий (не газетний) папір. На гірчичники кладуть рушник. Після закінчення процедури гірчичники знімають, шкіру обмивають теплою водою і витирають насухо.

     Промисловість випускає гірчичники, які складаються із малих пакетів з гірчицею з’єднаних у паперову стрічку. Ножицями відрізають гірчичник необхідного розміру і форми, який може мати 4-6-8 гнізд з порошком гірчиці.

            Паперову стрічку з пакетами струшують для рівномірного розподілу порошку. Не змінюючи положення, опускають на декілька секунд в теплу воду і накладають пористим боком паперу на шкіру, прикривши зверху рушником. Термін процедури від 30 хв до 4 год, при цьому можна змінювати розміщення гірчичника. Відсутність сильного паління дозволяє проводити тривалі процедури цими гірчичниками особам з чутливою шкірою, літнім людям і дітям.

     Спосіб приготування гірчичників у домашніх умовах. До 1 столової ложки гірчичного порошку додають 1 столову ложку пшеничного борошна і, повільно розмішуючи, підливають гарячу воду (45-50 °С) до отримання однорідної кашоподібної маси. Ця маса повинна постояти 30 хв до утворення ефірно-гірчичної олії. Потім її наносять на подвійний шар марлі потрібних розмірів, накривають зверху другим шаром марлі і накладають на шкіру. Ці гірчичники діють значно сильніше від фабричних, тому знімати їх слід швидше.

     Гірчичні обгортання: 1 столову ложку гірчиці розводять в 0, 5 л води, розмішують. Одержаною масою змочують великий шматок тканини (рушник, серветка), добре відтискають і обгортають відповідну ділянку тіла. Зверху накладають поліетиленову плівку, простирадло або ковдру. Тривалість процедури 5-15 хв.

     При респіраторних інфекціях призначають гірчичні ванни для ніг. Для їх приготування беруть 50 г сухої гірчиці на відро теплої води. Тривалість ванни 20-30 хв. Після процедури ноги споліскують теплою водою, витирають насухо, хворого вкладають в ліжко. Суху гірчицю можна також насипати в шкарпетки, що спричиняє м’яке роздратування шкіри стіп.

     Протипоказаннями до застосування гірчичників є підвищена чутливість до гірчиці, захворювання шкіри, гарячка (вище 38 °С), легенева кровотеча, злоякісні новоутворення.

 

 

     Компреси (обкладиукр.) бувають загальні і місцеві. До загальних обкладів (компресів( належать вологі закутування. Місцеві компреси можуть бути зігрівальними, холодними і гарячими.

     Зігрівальний компрес (теплий обклад) викликає тривале розширення шкірних і глибоко розміщених кровоносних судин, що призводить до посилення кровообігу, сприяє розсмоктуванню запального інфільтрату і зменшенню болю. Зігріваючий компрес складається з трьох шарів: І – шматка чистої щільної, але м’якої і гігроскопічної тканини (лляне або бавовняне полотно), змоченої в рідині кімнатної температури і добре відтиснутої; ІІ – клейонки або вощаного паперу; ІІІ – негігроскопічної вати. Кожний наступний шар повинен бути на 2 см ширшим від попереднього. Приготовлений компрес акуратно прикладають до ділянки тіла таким чином, щоб вологий шар щільно прилягав до шкіри, а інші з надлишком прикривали його (рис. 2.62). Потім компрес прибинтовують і закріплюють пов’язку теплою вовняною хусткою чи шарфом. Тривалість використання обкладу 6-8 год. Щоб зменшити подразнення шкіри, місце прикладання обкладу при його заміні ретельно протирають теплою водою, етиловим спиртом, обсушують м’яким рушником і роблять перерву на 2 год.

     Для обкладу використовують теплу воду, слабкий розчин оцту (1 чайна ложка на 0,5 л води), одеколон, горілку чи етиловий спирт, розведений водою (1:2). При появі висипань, шкіру присипають тальком. Якщо після накладання компресу хворий відчуває охолодження тіла, це свідчить, що клейонка або вата не повністю закриває тканину або компрес погано прибинтований. Зі зігріваючим компресом на великій поверхні хворі повинні лежати. Горілчані і особливо спиртові компреси швидко висихають, тому їх слід міняти частіше.

Компреси (обклади) протипоказані при гнійничкових захворюваннях шкіри, порушенні її цілості.

     Місцевий зігріваючий ефект можна отримати і за допомогою грілки. При її застосуванні відбувається розслаблення гладеньких м’язів, що призводить до зменшення спастичного болю. Болезаспокійливий ефект грілки використовують при виразковій хворобі, печінковій чи нирковій кольках. Грілку не можна призначати при болю в животі, причина якого не з’ясована, злоякісних пухлинах, в першу добу після травми, зовнішній і внутрішній кровотечах, розладах шкірної чутливості. Грілку використовують для місцевого поліпшення кровообігу, що сприяє розсмоктуванню запальних процесів, а також з метою зігрівання тіла і як знеболювальний засіб при спастичному болю.

     Гумову грілку об’ємом 1-1,5 л заповнюють гарячою водою на 3/4, потім, стиснувши її біля шийки, випускають повітря і щільно загвинчують пробку. Грілку витирають рушником, перевертають пробкою донизу для перевірки герметичності, обгортають пелюшкою чи рушником і прикладають до тіла хворого (рис. далі). Дуже гарячу грілку кладуть спочатку на простирадло чи ковдру. Тримають її до вистигання. Треба виявляти обережність при використанні грілки у хворих з розладом свідомості чи втратою шкірної чутливості. У таких хворих необхідно контролювати ступінь нагрівання шкіри. Замість водяної грілки можна застосовувати електричну, ступінь нагрівання якої регулюється реостатом. Користуватися нею потрібно з перервами.

   

                           

 

     Гарячий парафін глибоко прогріває шкіру і підлеглі тканини, діє як протизапальний та розсмоктувальний засіб. Пів кілограма твердого парафіну кладуть у чисту суху металеву каструлю і розігрівають на водяній бані. Парафін плавиться при 55 °С, але його нагрівають до 60 °С. Потім на ділянку шкіри, попередньо обмиту теплою водою з милом і старанно обсушену рушником, плоским малярним пензлем накладають рідкий парафін до одержання шару завтовшки 1-2 см. Зверху накладають клейонку, а потім закутують шерстяною тканиною (рис. 2.64). Тримають на шкірі до вистигання (30-160 хв). Парафін можна накладати через день, а при відсутності подразнення шкіри і щодня. Для дії на кисть чи стопу використовують парафінові ванни. На уражену ділянку пензлем нашаровують парафін товщиною 1,5-2 см. Після цього кисть чи стопу занурюють у ванночку з парафіном і обгортають ковдрою. Попередньо нанесений шар попереджує опіки. Тривалість процедури до 90 хв.

     Місцеву зігрівальну дію мають припарки. Їх призначають у разі тривалого запального інфільтрату, гематом, при радикуліті. Для припарок використовують нагріті у духовці або на підносі пісок, льон, висівки чи овес, які пересипають у спеціальний полотняний мішечок, який зашивають або туго перев’язують і прикладають до хворого місця. Щоб сповільнити його вистигання після прикладання до тіла, припарку прикривають клейонкою, а потім ковдрою. Протипоказання такі самі як для грілки.

 

     Гарячі компреси. Щільну тканину змочують у гарячій воді (50-60 °С), відтискають і прикладають до тіла. Зверху накладають клейонку і товсту (краще вовняну) тканину. Замість тканини можна покласти на клейонку грілку.

     Холодні компреси (примочки) кладуть при забої, травмі, кровотечі. Вони викликають місцеве охолодження і звуження кровоносних судин, зменшення кровонаповнення і болю. Для примочки беруть шматок марлі чи полотна, складеного в декілька шарів. Його змочують холодною водою, надлишок її відтискають і накладають примочку на потрібне місце на 2-3 хв, після чого замінюють новою.

 

  

 

Для тривалішого місцевого охолодження зручніше користуватися міхуром з льодом. Це плоский гумовий мішок, що заповнюється шматочками льоду (рис. 2.65). Міхур з льодом застосовують при внутрішніх кровотечах, при маренні на тлі гарячки, у початковій стадії деяких гострих захворювань органів черевної порожнини. Враховуючи, що міхур з льодом дає більше охолодження, ніж холодний компрес, його доцільно не прикладати до тіла, а підвішувати (над головою, животом), роблячи через кожні півгодини перерву на 10 хв.

 

Близькі за дією до компресів вологовисихаючі пов’язки, що використовують при екземах, ексудативному нейродерміті. Марлю, складену в 10-15 шарів, змочують у розчині ліків, відтискають і накладають на шкіру. На неї кладуть компресний папір дещо більших розмірів і прибинтовують. Міняють пов’язку в міру висихання через 4-6 год, присохлу пов’язку відмочують тим самим розчином.

     Гірудотерапія – використання п’явок з лікувальною метою. Їх застосовують при церебральній формі гіпертонічної хвороби, передінсультних станах, місцевому застої крові, при застійній печінці, тромбофлебітах. Зберігають п’явки у річковій чи джерельній воді у банках, прикритих марлею, щоб забезпечити доступ повітря. Воду міняють щодня, банку тримають на вікні при температурі 10-15 °С. До використання придатні здорові голодні п’явки, що швидко рухаються у воді. В’ялі рухи, ущільнення і клейка поверхня свідчать про хворобливий стан і непридатність п’явки.

Місця прикладання п’явок: ділянка за вухами, зліва від грудини, праве підребер’я, нижні кінцівки. За вухами п’явки ставлять, відступивши 1 см від вушної раковини; на ділянку серця – у третьому-п’ятому міжребер’ях на 1 см вліво від краю груднини; при застійній печінці – вздовж реберного краю; при геморої – на ділянку куприка і навколо анального отвору. Для процедури готують: стерильний лоток, пінцет, перикис водню, підсолену воду, розчин глюкози, пробірки, мензурку, стерильні тампони, серветки, перев’язувальний матеріал. Шкіру на місці прикладання п’явок миють, витирають на сухо. П’явки краще присмоктуються до теплої шкіри, змоченої солодкою водою. П’явку дістають пінцетом і вміщують у пробірку чи мензурку хвостовим кінцем вниз, а головним – до відкритого краю. Потім прикладають пробірку до шкіри хворого і чекають, поки п’явка присмокчеться (про що свідчать ундулюючі рухи біля її головного кінця) (рис. 2.66 б). Тоді пробірку прибирають, а під п’явку підкладають шматок марлі, щоб не прикріпилася задня присоска. П’явка тримається 30-60 хв і сама відпадає. Для активації п’явки вздовж її тіла проводять змоченою у теплій воді ватою. Якщо п’явку треба зняти, то шкіру хворого змочують підсоленою водою. Кожна п’явка висмоктує 2-10 мл крові, а ще 10-40 мл може витекти з місця укусу. На місця укусів накладають суху стерильну пов’язку. Призначають по 4-8 п’явок на сеанс. Сеанси повторюють 2-4 рази через 2-3 дні.

      

     Протипоказання: кровоточивість, анемія, хвороби шкіри, септичні і алергічні стани. При порушенні правил асептики можуть з’явитися місцеві ускладнення: свербіння шкіри навколо ранки чи нагноєння. Для зменшення свербіння шкіру навколо ранки змащують сумішшю нашатирного спирту і вазелінової олії у рівних частинах. Якщо через 2-3дні після укусу п’явки ранки кровоточать і тиснуча пов’язка не допомагає, то можна їх припекти кришталиками калію перманганату. П’явок використовують лише один раз. Після процедури їх знищують (кладуть у солону воду або розчин формаліну).

     Водолікування (гідротерапія) – використання води з лікувальною і профілактичною метою. Розрізняють: власне водолікування і бальнеотерапію – застосування природних та штучно виготовлених мінеральних вод.

    При водолікуванні поруч з температурою важливе значення має механічна дія – тиск води, її рух. Процедури з холодною водою (до 20 °С) спричиняють загальнотонізуючу дію, стимулюють діяльність нервової і серцево-судинної системи, підвищують обмін речовин. Процедури з теплою водою (37-39 °С) мають заспокійливу дію, їх призначають при хронічних запальних захворюваннях, особливо опорно-рухового апарату, розладах водно-сольового і жирового обмінів. Процедури з гарячою водою (вище 39 °С) мають потогінну дію і підвищують обмін речовин організму.

     Дозуючи водолікувальні процедури, варто враховувати не тільки характер подразника але й реакцію на нього хворого. При слабкій і скороминущій реакції процедури можна призначати щоденно, при більш вираженій – через день. Курс лікування від 12 до 30 процедур. До водолікувальних процедур відносяться: ванни, душ, кишкові промивання, купання, обливання, обмивання, обтирання, закутування.

     Протипоказання до водолікування: виражений атеросклероз, гіпертонічна хвороба ІІІ ст., інфекційні захворювання, активні форми туберкульозу, злоякісні пухлини, підвищена кровоточивість, захворювання кровотворних органів, деякі захворювання шкіри.

     Ванни можуть бути загальними (у воду занурюють все тіло) і місцевими – у воду занурюють частини тіла. Напівванни – вода покриває нижню частину тіла до пояса; сидячі ванни – вода покриває лише ділянку таза, нижню частину живота, верхню частину стегон без занурення у ванну ніг. Залежно від температури ванни діляться на холодні (нижче 20 °С), прохолодні (до 30 °С), індиферентні (34-36 °С), теплі (37-39 °С), гарячі (вище 39 °С). За хімічним складом ванни можуть бути прісними, ароматичними, мінеральними, газовими.

     Перед відпуском процедури медична сестра перевіряє готовність приміщення і самої ванни до її проведення. Температура у ванному приміщенні має бути не нижче 25 °С, належить остерігатися протягів. Санітарка миє ванну губкою з милом і гарячою водою, потім споліскує дезінфікуючим розчином (0,5 % освітленим розчином хлорного вапна), а перед наповненням ванни обмиває її гарячою водою. Хворий сідає у ванну таким чином, щоб спиною спиратись на спинку ванни, а ногами впиратися у протилежну стінку: у разі необхідності під ноги кладуть опорний щиток або спеціальне пристосування. В шафці невідкладної допомоги потрібно мати набір ліків для надання невідкладної допомоги при погіршенні стану хворого. Під час процедури медична сестра слідкує за загальним станом хворого, кольором шкіри, властивостями пульсу (див. “Гігієна хворого”).

     Прісні ванни готують із водопровідної води. Фізіологічна дія пов’язана з температурою води і гідростатичним ефектом. Прохолодні ванни стимулюють обмін речовин, при цьому підвищується споживання кисню і зростає мобілізація жиру для підтримання внутрішнього енергетичного балансу. Призначають їх при ожирінні. Ванни з індиферентною температурою мають тонізуючу дію, якщо їх приймають впродовж 10-15 хв; збільшення тривалості процедури – заспокоює хворого (призначають при функціональних розладах нервової системи).

     Гірчичні ванни призначають як відволікаючий засіб при катарі верхніх дихальних шляхів, бронхіті. Для цього 100-300 г сухої гірчиці розчиняють у 10 л води при 38-40 °С. Отриманий розчин виливають у ванну, наповнену прісною водою необхідної температури і добре розмішують. Загальну гірчичну ванну проводять при температурі води 36-38 °С протягом 5-7 хв, а місцеву (для ніг) – 39-40 °С 10-15 хв. Після ванни хворого обливають теплою водою, витирають простирадлом чи рушником, тепло закутують і вкладають на кушетку на 30-40 хв. Гірчичні ванни роблять на ніч. Протипоказанням є захворювання шкіри.

     Йодобромні ванни спричиняють протисклеротичну дію, знижують тонус кровоносних судин (гіпотензивна дія), нормалізують функції нервової системи, покращують мозковий і вінцевий кровообіг, мають протизапальну дію. Призначають при нервово-психічному перенапруженні, атеросклеротичних змінах вінцевих і мозкових судин, гіпертонічній хворобі І-ІІ ст., захворюваннях опорно-рухового апарату, жіночих статевих органів, шкіри. На ванну об’ємом 200 л потрібно взяти 10 г натрію йодиду і 25 г калію броміду. Рекомендують приготувати розчин для декількох ванн і зберігати його в темній склянці. Для цього в мірний посуд насипають 100 г натрію йодиду і 250 г калію броміду та доливають воду до 1 л. На ванну беруть 2 кг кухонної або морської солі і 100 мл приготованого розчину. Ванна може бути індиферентною або теплою, тривалість процедури 10-15 хв; призначають через день, курс лікування 12-15 процедур.

     Кисневі ванни. Розчинений у воді кисень попадає в організм через шкіру і через легені, покращує окисно-відновні процеси в органах і тканинах організму, сприяє зменшенню явищ гіпоксії. Призначають при гіпертонічній хворобі І-ІІ ст. , ішемічній хворобі серця, функціональних розладах нервової системи.

Кисневу ванну можна приготувати фізичним і хімічним методами. При фізичному методі використовують кисень, що надходить з балона через редуктор в апарат насичення (АН-8, АН-9). Воду насичують під тиском 148-245кПа(1,5-2,5 ат. ). Хімічним способом ванну готують за 10хв до процедури. Ванну заповнюють водою, температура якої на 1-2°С вища від призначеної лікарем. На 200л води беруть 100г натрію гідрокарбонату, 50мл 5% розчину міді сульфату (мідного купоросу) і 200мл технічного пергідролю. Воду старанно перемішують і через 10хв, коли піхурці кисню максимально покриють стінки ванни, поміщають у ванну хворого. Другий хімічний спосіб полягає у тому, що у попередньо заповнену ванну додають 200мл 2, 5% калію перманганату, перемішують і послідовно вводять 40мл 20% розчину сірчаної кислоти і 200мл технічного пергідролю. Воду перемішують, хворий приймає ванну через 10хв.

Кисневі ванни призначають через день або щоденно. Температура води 33-36°С. Тривалість процедури 10-15 хв. Курс лікування 10-12 ванн.

     Хлорно-натрієві ванни нормалізують тонус артерій при гіпертонічній хворобі і нейроциркуляторній дистонії (гіпотонічного типу), мають знеболюючу, протизапальну і десенсибілізуючу дії. Під впливом хлорно-натрієвих ванн активується протизсідальна система. Призначають при захворюванні опорно-рухового апарату, функціональних захворюваннях центральної нервової системи, гіпертонічній хворобі І-ІІ ст. , варикозному розширенні вен, захворюваннях шкіри (нейродерміт, псоріаз, склеродермія). На ванну об’ємом 200 л необхідно 5-6 кг солі (озерної чи морської). Для розчинення сіль насипають у мішечок і кладуть під струмінь гарячої води, поступово розмішуючи. Залежно від функціонального стану серцево-судинної системи ванна може бути індиферентною або теплою. Тривалість процедури 10-20 хв. Частота приймання через день. Курс лікування 12-15 процедур.

     Шавлійні ванни призначають як болезаспокійливі при залишкових явищах травм периферичних нервів, опорно-рухового апарату, при хронічних захворюваннях статевих органів у жінок. Їх готують шляхом додавання до води рідкого або згущеного конденсату мускатної шавлії. У ванну добавляють 8-10 л рідкого або 400 г згущеного конденсату шавлії і старанно розмішують. Температура 35-37 °С, тривалість процедури 8-15 хв, курс лікування 12-18 ванн.

     Лікувальні ванни можна приймати в будь-яку пору дня, краще через 30-40 хв після легкого сніданку, але у разі необхідності можна через 1-2 год після обіду. Якщо хворий стомлений, він повинен відпочити перед прийманням загальної ванни 30 хв і такий самий час після ванни.

     Лікувальні душі – водолікувальна процедура, при якій на тіло хворого впливають струмені води. Діючими факторами душу є тиск струменя води і термічне подразнення. Короткочасне чергування холодного й гарячого душу діє тонізуюче; тривале – знижує збудливість чутливих і рухових нервів.

     Дощовий голчастий душ. Вода проходить через душову сітку, в кожний отвір якої вставлені металічні трубки діаметром 0,5-1 мм, утворюючи паралельні гострі струмені. Температура 38-39 °С, тривалість процедури 1-5 хв, тиск 98-147 кПа (1-1,5 ат). Процедуру проводять щоденно, курс лікування 12-15 днів.    Душ Шарко (мал. нижче) – починають з душу віялом (на відстані від пацієнта 3-3,5 м під тиском води 3 ат) 2-3 рази. Струмінь спрямовують на спину, потім на передню поверхню тіла. Після цього направляють компактний струмінь на кожну нижню кінцівку ззаду до поперекової ділянки 2-3 рази, потім струменем обливають спину, руки, бокові і передні відділи грудної клітки. Закінчують процедуру обливанням хворого спереду і ззаду струминою віялом.

  

 

 

При проведенні процедури необхідно пам’ятати про можливі травми статевих органів, молочних залоз, хребта, очних яблук. Струмина під високим тиском, спрямована на ліву половину грудної клітки, може спричинити розлади серцевої діяльності. Ослаблений хворий повинен триматися за поручні. Тривалість процедури 1-5 хв, температура 35-25 °С, курс 15-25 процедур.

 

     Циркулярний душ – це система вертикальних трубок, які розміщуються колом навколо хворого. Кожна трубка має багато отворів по всій висоті, із яких під тиском виходять струминки води, спрямовані на хворого, що стоїть у центрі. Душ починають при температурі 34-36 °С з поступовим зниженням її в кінці курсу лікування до 25 °С. Тривалість процедури 2-5 хв, процедуру проводять щоденно або через день, на курс 15-20 процедур. 

     Обливання використовують як з метою загартування і як лікувальну процедуру при функціональних розладах серцево-судинної і нервової систем. Для обливання потрібно 2-3 відра води, його проводять повільно, тримаючи відро на рівні плеча хворого, таким чином, щоб вода рівномірно стікала по задній і передній поверхнях тіла, потім енергійно розтирають зігрітим простирадлом чи рушником. Процедуру проводять щоденно або через день по 2-3 хв, поступово знижуючи температуру з 34-35 до 22-20 °С наприкінці курсу лікування, який складається з 16-20 процедур.

     Загальне обмивання проводять здоровим людям з метою загартування. Місцеві обмивання теплою водою показані ослабленим хворим. В миску наливають 3-5л води призначеної температури, змочують губку чи рушник, відтискають і швидко обмивають оголеного хворого, що сидить на табуреті. Процедуру повторюють 2-3 рази, після чого хворого старанно розтирають рушником до почервоніння шкіри, закутують у зігріте простирадло і вкладають у ліжко. Для місцевих обмивань беруть воду температурою 30-32 °С з наступним зниженням до 20 °С. Процедуру проводять щоденно або через день, тривалість її 2-3 хв. Загальна кількість процедур 15-20. У приміщенні повинно бути тепло (25 0С), слід остерігатися протягів.

     Закутування – ефективний метод лікування хворих з функціональними розладами нервової системи, при безсонні, гіпертонічній хворобі І ст., розладах жирового обміну. Перевагою даного методу є доступність процедури для будь-якого лікувального закладу.

На дерев’яній кушетці розстеляють дві вовняні ковдри таким чином, щоб їх краї частково накладались один на другий, а вільні краї – звисали з кушетки. На ковдру кладуть широку поліетиленову плівку, на яку вкладають змочене теплою водою простирадло (30-40 °С). Хворий лягає так, щоб простирадло було на рівні потилиці. Далі закривають хворого спочатку одним кінцем простирадла, потім другим; після цього загортають його в поліетиленову плівку, а потім – ковдрою з двох боків, частково підгорнувши її під ноги. В ділянці підборіддя підкладають рушник. В І фазі (10-15 хв) збільшується тепловіддача, спостерігається короткочасне збудження хворого. В ІІ фазі (30-40 хв) спостерігається заспокійлива дія, хворий зігрівається і знаходиться в стані теплового комфорту. В ІІІ фазі тіло хворого перегрівається, підсилюється потовиділення.

     Для підсилення заспокійливої дії простирадло змочують підігрітим йодобромним розчином. При приготуванні йодобромного розчину в 1 л води розчиняють 100 г натрію чи калію йодиду і 250 г натрію чи калію броміду. Розчин зберігають у посуді з темного скла. На 10 л води, призначеної для змочування простирадла, додають 20 мл йодобромного розчину і 200 г кухонної чи морської солі.

 

      Світлолікування – застосування променевої енергії сонця або штучних джерел світла з лікувальною та профілактичною метою. Світло – це електромагнітні коливання, які поширюються у вигляді квантів або фотонів. Виділяють інфрачервоне випромінювання (ІЧВ), яке має довжину хвилі від 400 мкм до 760 нм, видиме – з довжиною хвилі 760-400 нм і ультрафіолетове – від 400 до 5 нм.

     У медицині використовують короткохвильову ділянку ІЧВ, яка має здатність проникати в тканини організму на глибину 3-5 см. Тканини поглинають фізичну енергію інфрачервоних квантів і перетворюють її в теплову, яка спричиняє молекулярні зміни, підвищення температури опроміненої ділянки, прискорення фізико-хімічних реакцій. Місцево виникає судинна реакція – короткочасний спазм з наступним стійким розширенням судин, активною гіперемією і підвищенням місцевого кровопостачання. Одночасно судинна реакція виникає в органах і тканинах, які нервово-рефлекторними шляхами зв’язані з ділянкою опромінювання.

При дії ІЧВ виникає почервоніння шкіри (теплова еритема), яка зникає через 30-60 хв. Лікувальна дія ІЧВ проявляється загоєнням ран та виразок, зниженням больової чутливості, розсмоктуванням запального інфільтрату, зменшенням м’язового тонусу. Призначають ІЧВ при підгострих і хронічних негнійних запальних захворюваннях суглобів, при захворюваннях органів дихання, при тривало незагоюваних виразках, опіках, відмороженнях.

З лікувальною метою використовують стаціонарні, пересувні і настільні лампи ІЧВ. Пересувний інфрачервоний опромінювач – це великий сферичний нікельований рефлектор, що переміщується на штативі навколо осі і по висоті. Пацієнт під час процедури лежить або сидить. Відстань від опромінювача 35-100 см. Тривалість процедури 15-30 хв.

     Ультрафіолетове опромінювання (УФО) спричиняє при дії на тканини фотоелектричний ефект, який проявляється почервонінням (еритемою) шкіри. Еритема проявляється через 2-6 год, досягає найбільшої інтенсивності через 12-24 год. Це сприяє покращенню крово- і лімфообігу у місці впливу, а також, рефлекторно у внутрішніх органах, що іннервуються відповідним сегментом спинного мозку. У місці еритеми зменшуються прояви запалення, знижується больова чутливість. Загальне УФ-опромінення у малих дозах має десенсибілізуючу і імуностимулюючу, бактерицидну і бактеріостатичну дії, підсилює процеси регенерації. Призначають загальне УФО для профілактики сонячної недостатності, при зниженні опірності організму до простудних захворювань, при астенізації нервової системи. Місцеве УФО застосовують при захворюваннях органів дихання, міозиті, радикуліті.

Джерелом ультрафіолетових променів є газорозрядні лампи (дугова ртутна трубчаста лампа). Лампа є кварцовою трубкою з вольфрамовими електродами. Повітря з трубки викачане, а її порожнина заповнена випарами ртуті і невеликою кількістю газу аргону. Після увімкнення лампи в електричну сітку в парі ртуті виникає дуговий розряд. При проведенні процедури очі хворого і персоналу захищають темними захисними окулярами. 

     Перед опроміненням визначають біодозу УФО – найменший час опромінення, достатний для виникнення еритеми. Для цього користуються біодозиметром І.Ф. Горбачова. Це металева платівка з 6 прямокутними отворами, розміром 25´7 мм кожен. Отвори перекриваються заслонкою. При визначенні біодозиметр накладають на ділянку, яку будуть опромінювати, або на нижню частину живота при загальному опромінюванні. Інші ділянки тіла закривають простирадлом. Хворий одягає захисні окуляри. Джерело УФО розміщують на відстані 50 см до ділянки з біодозиметром. Через 10 хв після початку горіння лампи послідовно відкривають отвори з інтервалом 30 с, поки не будуть опромінені всі 6 отворів. Через 24 год на шкірі підраховують кількість червоних смужок. Це дозволяє визначити час опромінення, необхідний для виникнення найслабшого почервоніння шкіри. Оскільки біодозиметр має 6 отворів, а час опромінення шкіри над кожним збільшували на 30 с, то час опромінення шкіри над першим отвором – 3 хв, над другим – 2 хв 30 с, над третім – 2 хв, над четвертим – 1 хв 30 с, над п’ятим – 1 хв, над шостим – 30 с. Якщо наступного дня на шкірі виявлено 5 червоних смужок на місці опромінення, то це означає, що найслабша еритема виникає при опроміненні протягом 1 хв. Може статися, що при огляді ділянки опромінення не знаходять еритеми. Тоді повторюють УФО, збільшуючи час опромінення над кожним з отворів на 15 с. У разі, коли наступного дня всі 6 смужок різко червоні, опромінюють іншу ділянку шкіри, зменшуючи час опромінення над кожним отвором до 15 с. В лікувальній практиці виникає потреба перерахунку біодози для іншої відстані. Для цього користуються формулою Х= (А´В ) / С , де: Х – розрахункова біодоза з нової відстані, А – встановлена біодоза з відстані 50 см, В – нова відстань, для якої розраховують біодозу, С – відстань, з якої була визначена біодоза А.

     Застосовують загальне і місцеве УФО. Загальне УФ-опромінення можна проводити індивідуально чи в спеціальному приміщенні (фотарії) для групи хворих. Під час опромінювання температура повітря повинна бути 22-25 °С. Опромінювання починають через 10 хв після включення ламп. Всі пацієнти мають спеціальні окуляри. Медична сестра слідкує за процедурою зі спеціальної кабіни або з-за стола, захищеного світлозахисним склом. Процедуру загального опромінення проводять через день. Під час процедури почервоніння шкіри не спостерігається, оскільки починають опромінювання з 1/4 чи 1/2 індивідуально визначеної біодози. Через 2-3 процедури дозу збільшують вдвічі і до кінця курсу доводять до 2-3 біодоз.

     Для місцевого УФ-опромінення використовують еритемні і гіпереритемні дози. Площа опромінення не повинна перевищувати 600-800 см2. Слід врахувати підвищену чутливість шкіри згинальних поверхней, які під час опромінення краще прикрити. Повторно те саме поле опромінюють при зменшенні еритеми.

     Аеротерапія – метод кліматотерапії, який ґрунтується на впливі відкритого повітря без прямого сонячного опромінювання з лікувальною і профілактичною метою. Аеротерапія передбачає тривале перебування на відкритому повітрі в денний і нічний час (сон) на відкритих верандах, балконах, в спеціальних кліматопавільйонах, прогулянки. Її лікульний вплив пов’язаний з підвищеним кисневим насиченням, ультрафіолетовим опромінюванням і холодовим роздратуванням (при повітряних ваннах), що сприяє загартуванню організму. Призначають аеротерапію здоровим особам, а також хворим, що перебувають у стадії видужання від хвороб серцево-судинної і дихальної систем. Крім цього, цей метод застосовують при реабілітації хворих після операцій на серці та легенях.

     Повітряні ванни і напівванни (оголення до пояса) проводять 1-2 рази на день на відкритому повітрі в тіні, на верандах, балконах, у приміщенні з відкритими вікнами у положенні хворого лежачи, напівлежачи чи сидячи. Тривалість ванни і ступінь охолодження дозують за спеціальними таблицями. Розрізняють такі повітряні ванни: холодні (температура повітря становить 0 до +8 оС), помірно холодні (від +9 до +16 оС), прохолодні (від +17 до +20 оС), індиферентні (від +21 до +22 оС) і теплі (вище +22 оС).

    Оксигенотерапія — це введення в організм хворого кисню. Кисневу терапію застосовують при лікуванні гострої та хронічної дихальної недостатності, яка супроводжується ціанозом (синюшністю шкірних покривів), тахікардією (підвищеною частотою серцевих скорочень), зниженням парціального тиску кисню в тканинах до 9,3 кПа (70 мм рт. ст.) і нижче.

     Техніка безпеки при роботі з киснем. Для оксигенотерапії використовують спеціальний медичний кисень, в якому міститься 99 % чистого кисню, 1 % азоту і відсутні домішки. Балони з медичним киснем мають бути пофарбованими в голубий колір з позначкою чорною фарбою «Кисень» та літерою «М» (медичний). Наповнюють киснем балони без найменших дефектів та випробувані на стійкість до високого тиску не більше 5 років тому назад. Це можна перевірити, удаючись до позначки, яка розташована на верхній, сферичній, частині балона. Там відмічається рік його виготовлення і дата наступного випробування. На бракованому балоні вибивається клеймо круглої форми діаметром 1-2 мм з хрестом усередині. Вихідний отвір запираючого вентиля кисневого балона має бути закритим гайкою заглушкою, а весь вентиль захищеним ковпаком, який на нього нагвинчується. У зв’язку з тим що кисень знаходиться у балоні під тиском 150 атм (такий високий тиск сам по собі є небезпечним), балони зберігають у спеціальному приміщенні або металевих шафах, які знаходяться за межами лікарняних відділень, розміщуються у вертикальному положенні і надійно фіксуються металевими скобами. Підвищення температури всередині балона внаслідок високої температури оточуючого повітря, дії сонячних променів тощо можуть призвести до різкого підвищення тиску газу в балоні у зв’язку з його розширенням. Тому кисневі балони треба зберігати в сухому приміщенні при температурі не вищій 35 °С. Опалення в такому приміщенні має бути водяним або паровим. Балони треба віддалити від радіаторів опалення на відстань не меншу ніж 2 м. Зберігати в цьому приміщенні інші гази та горючі мастила категорично забороняється, тому що кисень при стиканні з мастилом, жиром, нафтою та продуктами їхньої переробки вступає з ними в реакцію, внаслідок чого виникає загоряння і вибух. Останній може настати також при сполученні кисню з воднем, метаном, ацетоном, парою бензину.

     В осіб, які перебувають біля кисневого балона, руки, одяг, інструменти не повинні бути забруднені жиром, мастилом, фарбою. Запираючий вентиль балона, з’єднувальні трубки, редуктор та частини різних кисневих установок категорично забороняється змащувати мастилом, жиром. Наповнені киснем балони не можна фарбувати. Необхідно пам’ятати, що ушкодження балона, стукання металевими предметами по ньому можуть стати причиною вибуху. При перенесенні або перевезенні балона необхідно оберігати його від падіння. При транспортуванні на незначну відстань балон треба перекачувати в нахиленому положенні або використовувати спеціальні візки. Категорично забороняється розбирати запираючі вентилі балонів, редуктори, кисневі інгалятори та інші деталі кисневих установок. Якщо виявляється якась несправність, слід негайно звернутися до спеціалістів.

Манометри редуктора треба перевіряти не рідше одного разу на 2 роки. При відкриванні вентиля кисневого балона не рекомендується ставати обличчям напроти бокового штуцера, тому що при попаданні сильного струменя кисню на кон’юнктиву та рогівку ока може виникнути їх ушкодження.

Наповнення кисневого обладнання киснем з балона виконують під тиском не більше 1—2 атм. Для цього до вихідного штуцера балона приєднують редуктор, який знижує високий тиск. Кисневий редуктор має 2 манометри. Лівий з них показує тиск кисню в балоні, правил — тиск у робочій камері редуктора, тобто тиск, під яким кисень випускається з балона. За допомогою вентиля редуктора вихідний тиск можна міняти. Для підвищення тиску в балоні вентиль крутять за годинниковою стрілкою, для пониження — проти годинникової стрілки.

Для визначення кількості кисню в балоні необхідно величину тиску, що її показує манометр, помножити на ємкість балона. Так, у балоні ємкістю 40 л при тиску 150 атм кількість кисню становитиме 6000 л. При забиранні кисню з балона не можна випускати його повністю і знижувати тиск у балоні нижче 2—3 атм.

  

 

 

     Методи застосування кисню. Існують місцеві та загальні методи застосування кисню. До місцевих методів належать нашкірний (місцеві та загальні кисневі ванни), підшкірний, внутрішньокістковий, введення кисню в порожнину суглоба, внутрішньоплеврально, внутрішньоочеревинно, в очі (субкон’юнктивально, ретробульбарно, в передню камеру ока).

Показання. Захворювання очей, хронічні, з трофічними розладами рани, порушення прохідності периферичних судин кінцівок.

     Загальна дія кисню проявляється при інгаляційних та неінгаляційних методах його застосування. Інгаляційний метод є найбільш розповсюдженим. Він виконується за допомогою масок, носових катетерів, інтубаційних та трахеостомічних трубок.

  

 Проведення оксигенотерапії за допомогою маски.       і подушки   

 

     Найбільш простим і в той же час достатньо ефективним методом проведення оксигенотерапії є використання стандартного кисневого редуктора, від якого звичайна гумова трубка йде до зволожувача (апарат Боброва). Потім кисень через трійник надходить до носового катетера, якого введено через носовий хід до рівня надгортанника.

      

 

 

     Носові катетери можуть бути одинарним, подвійними (для введення в обидва носові ходи), гумовими або пластиковими, з боковими отворами. Перед введенням катетера необхідно перевірити його еластичність, цілість, бо катетер може порватися і аспірувати в дихальні шляхи. Катетери мають бути стерильними. Якщо відсутні одноразові катетери, гумові катетери дезінфікують методом кип’ятіння, змазують стерильною вазеліновою олією. Треба пам’ятати, що глибина, на яку вводять катетер, має відповідати відстані від кута верхньої губи зовнішнього слухового проходу. Порожнину носа очищають, катетер вводять до задньої стінки глотки через нижній носовий хід на відміряну глибину. Внутрішній кінець катетера не повинен просуватися далі носоглотки, бо при цьому виникає небезпека його потрапляння у стравохід з наступним роздуванням і навіть розривом шлунка. Якщо катетер розташований поверхнево, більша частина кисню витрачається марно, викликаючи подразнення слизової оболонки носа. Після введення катетера в носовий хід його фіксують лейкопластирем до шкіри обличчя хворого. Через кожні 1—3 год інгаляції потрібно робити перерву на 20—30 хв, щоб запобігти гіпервентиляції та токсичній дії високих концентрацій кисню.

Небезпека оксигенотерапії пов’язана з токсичною дією тривалого застосування високої концентрації кисню, тому максимально допустимим вважається вміст кисню в газовій суміші, 60 %.

     Тривале вдихання недостатньо зволоженої суміші з повітря киснем висушує поверхню повітропровідних шляхів та альвеол, порушує активність миготливого епітелію та сприяє утворенню кірочок на поверхні слизової оболонки трахеї та бронхів. Тому необхідно зволожувати повітря, яке вдихається, насичуючи його водяними парами (до 60 %) шляхом пропускання кисню через воду.

     При тривалому (3—4 год) диханні киснем під високим тиском (3 атм і більше) може виникнути гостре кисневе отруєння.

Розрахунки показують, що для створення концентрації кисню 50 % у дорослого хворого з гострою дихальною недостатністю необхідно забезпечити подачу цього газу через катетер зі швидкістю 10—11 л/хв. Звичайно застосовують меншу швидкість подачі кисню (5—6 л/хв), але протягом більш тривалого часу.

Інгаляцію кисню можна проводити через маску. Маски бувають металеві або пластикові, вигнуті таким чином, щоб при накладанні на обличчя вони закривали рот і ніс. Введення кисню за допомогою маски може здійснюватись за відкритою, напівзакритою або закритою системами. При відкритій системі маска нещільно прилягає до обличчя, і вдихувана газова суміш – це збагачене киснем (до 30 %) атмосферне повітря. Видих відбувається в оточуюче середовище. При інгаляції кисню за напівзакритим методом лише частина вдихуваної суміші надходить у зовнішнє середовище. Економічного використання кисню досягають включенням в систему дихального мішка. З метою запобігання постійному переповненню мішка він обладнаний клапаном викиду, через який видаляється надлишковий об’єм дихальних газів. Маску щільно одягають на обличчя, фіксуючи її гумовими лямками. Дихання відбувається чистим киснем з поверненням у камеру близько 1/3 видихуваного повітря. Кисень при цій системі можна не зволожувати. Час від часу дихальну камеру спорожнюють від конденсованої вологи. Недоліком цього методу є можливе збільшення концентрації вуглекислоти у суміші, яку вдихають.

Для проведення оксигенотерапії застосовують інгалятори та наркозні апарати. Вони складаються з двох систем: система подачі дихального газу від джерела живлення і система дихального контуру. Останній являє собою частину газопровідної системи апарата, яка з’єднується з дихальними шляхами хворого., Залежно від способу подачі кисню та руху цього газу в дихальному контурі існує 2 різновиди контурів — реверсійний і нереверсійний. Реверсійним називається дихальний контур, у якому видихуване повітря повністю (закритий контур) або частково (напівзакритий контур) повертається для повторного вдиху. Обов’язковим елементом такого контуру є адсорбент, який вміщує хімічний поглинач вуглекислого газу. Зволоження кисню при цьому відбувається парами води, яка виділяється під час видиху. Нереверсійним називається дихальний контур, у якому видихуване повітря не повертається для повторного вдиху, а повністю виділяється в атмосферу: Зволоження кисню при цьому відбувається за допомогою газу, який пропускають через банку з водою (апарат Боброва).

     Високу концентрацію кисню (80—100 %) при подачі його через маску використовують при отруєнні оксидом вуглецю, при кардіогенному шоці, інфаркті міокарда. Швидкість подачі кисню при цьому становить від 8 до 15   л/хв.   Концентрацію КИСНЮ   40—60 %   створюють при швидкості його подачі 6 л/хв, 30—35 % — 1 л/хв, 25—30% — 1 л/хв. При хронічних захворюваннях легень використовують концентрацію кисню до 40—60 %, бо при такому стані хворого дихальний центр пристосовується до нестачі кисню.        Під час оксигенотерапії треба стежити, щоб маска щільно прилягала до обличчя хворого. Дезінфікують маску шляхом протирання її країв ватним тампоном, змоченим спиртом.

 

    До неінгаляційних методів уведення кисню, коли проявляється його загальна дія, належить так звана киснева пінка, яка являє собою суміш кисню з водними витяжками лікарських трав.

     Інтрагастральна оксигенотерапія.  Крім інгаляційного, використовують також ентеральний спосіб введення кисню у шлунок у вигляді кисневої піни. Остання призначається найчастіше хворим з надмірною масою тіла разом з редукованою дієтою. Перевагою методу є те, що введена в шлунок киснева піна викликає розтягнення шлунка, дає відчуття ситості і пригнічує діяльність харчового центру. Повна людина, вживаючи піну декілька разів на день, не відчуває голоду. Водночас, різке зниження калорійності їжі призводить до мобілізації запасів ендогенного жиру і зниження маси тіла. Крім того, кисень, всмоктуючись із шлунково-кишкового тракту, має позитивний вплив на обмінні процеси в печінці. Хвороби серця і печінки, що часто виявляються у людей з надмірною масою тіла, є показаннями до такого виду оксигенотерапії.

      Для приготування піни використовують настій шипшини – 200 г сухих ягід заливають 1 л окропу і настоюють до кольору міцного чаю. Можна використовувати також розбавлені на 1/3 водою фруктові соки, збагачені вітаміном С. Як піноутворювач добавляють декілька крапель яєчного білка. Стійка піна без додавання яєчного білка (останній може бути джерелом інфекції – сальмонельозу) утворюється з концентрованого хлібного квасу, який випускається харчовою промисловістю.

     Для хворих з ожирінням і гіпертонічною хворобою пінять настій лікувальних трав (глоду, болотної сушениці, сечогінного чаю); для хворих із супровідними захворюваннями жовчовивідних шляхів – жовчогінні трави. Ці настої також збагачують вітаміном С і додають декілька крапель білка. На один прийом пінять 110-150 мл такої білково-вітамінної суміші, з якої отримують 1,0-1,5 л кисневої піни. Хворий їсть її ложкою до відчуття ситості. Для утворення піни можна використовувати апарат "Здоров’я", а також будь-який піноутворювач (скляний, пластмасовий, керамічний) з дуже мілкими отворами, щоб отримати стійку дрібноміхурцеву піну. Такий піноутворювач виготовляють з наждачного каменю з отвором всередині, в який монтується за допомогою зубопротезної пластмаси скляна трубка. Добра піна утворюється і при пропусканні кисню через скляний хімічний фільтр Шота № 2 або № 3. Піноутворювач опускають на дно скляної банки в підготовлену білково-вітамінну суміш і приєднуються до джерела кисню (через редуктор до кисневого балона або до кисневої подушки). Проходячи через дрібні пори піноутворювача, кисень пінить білково-вітамінну суміш з утворенням густої піни, яку можна їсти ложкою. Лікування може проводитись стаціонарно, амбулаторно і в домашніх умовах під контролем медичної сестри.

     Оксигенотерапія є одним із головних методів лікування гіпоксичних станів і відноситься до засобів патогенетичної терапії, відновлюючи дефіцит кисню. Для того, щоб оксигенотерапія виправдала очікуваний ефект, необхідно визначити тип гіпоксії, розпочинати її рано і проводити правильно, поєднуючи з іншими лікувальними заходами.

     Оксигенотерапія на етапах медичної евакуації є невідкладним заходом за життєвими показниками і проводиться інгаляційним шляхом.

     Інгаляційний метод кисневої терапії є найбільш фізіологічний. Під час інгаляції кисню підвищується парціальний тиск в альвеолярному повітрі, покращуються умови дифузії, усувається його недостатність у крові і тканинах, збільшується насичення гемоглобіну киснем, збільшується його розчинність в крові, покращується активність окислювальних процесів в тканинах, активізується функція дихальних ферментних систем, відновлюється корекція між системами кровообігу і дихання. Кисень здійснює сильну рефлекторну дію при гіпоксичних станах в організмі. Оксигенотерапія призводить до суттєвого зменшення необхідності організму в кисні за рахунок сповільнення дихання і серцевих скорочень, зменшення серцевого викиду, нормалізації АТ. При багатьох інтоксикаціях і отруєннях кисень покращує обмін речовин, посилює детоксикаційні можливості організму і усуває деякі патогенетичні причини розриву клініки отруєння, наприклад, сприяє усуненню набряку легень та ін.

 

Таким чином, механізм дії кисню при інгаляційному способі є комплексним, який складається із замісної, нервово-рефлекторної і місцевої дії.

Киснева терапія проводиться шляхом інгаляції:

1. Чистого кисню (не більш 3-х год.)

2. Суміші кисню з повітрям до 40%.

3. Суміші кисню з вуглекислотою — карбоген (СО2 — 5-7%)

4. Суміші кисню з гелієм (50-70%).

5. Суміші кисню з піногасниками (парою спирту).

6. Суміші з антибіотиками.  

    Вибір газової суміші для інгаляції, концентрація кисню та інших газів в ній, тривалість інгаляцій повинні визначатись індивідуально, виходячи із потреб ураженого організму.

     Киснева терапія повинна починатися як можна раніше, при перших ознаках кисневої недостатності.

     Чистий кисень містить 99,8% О2, інші – нешкідливі гази. Призначається при гострих формах кисневої недостатності високого ступеня, не супроводжується нестачею СО2 в організмі і порушенням дихального центру. Інгаляція чистого кисню з лікувальними цілями носить короткочасний характер, коли потрібна швидка і ефективна дія на дихальні органи з метою відновлення порушеного газообміну. Існують різні схеми оксигенотерапії. Рекомендується користуватися двома методами терапії киснем в залежності від важкості прояву гіпоксії.

     1. Тривала подача — кисень подається по 40-50 хв. з 10-15 хвилинними перервами між сеансами. Інколи проявляються побічні явища в момент закінчення подачі у вигляді різкої слабкості і задухи. З метою усунення цих явищ рекомендується за 10-15 хв. до закінчення подачі кисню, зменшити його концентрацію в газовій суміші, яка вдихається.

     2. Короткочасна подача — сеанси інгаляції кисню тривають по 10 хв. з 5 хв. перервами.

 

     Інгаляцію 100% кисню необхідно проводити при гіпоксіях короткочасно і не більше 2-3 год. за описаними методами. Швидкість подачі 5-10 — 15-20 л/хв. Протипоказань для призначення кисню при ураженнях ОР немає. Багато виражених гіпоксичних станів не завжди вдається усунути звичайними методами оксигенотерапії.

За деякими даними оксигенотерапія при нормальному барометричному тиску є неефективною в 20% випадків гострої дихальної недостатності. В таких випадках необхідно застосовувати гіпербаричну оксигенацію (ГБО).

     Відомо, що утилізація кисню тканинами здійснюється тільки з плазми. В міру використання кисню плазми в неї переходить кисень, зв‘язаний з гемоглобіном. Плазма, насичена киснем під тиском 2кгс/см2, може компенсувати нестачу більшої частини гемоглобіну, а дихання киснем, який подається під тиском 3 кгс/см2 дозволяє повністю замінити функцію гемоглобіну пов’язану з переносом кисню до тканин. На цьому висока ефективність ГБО при гемічних формах гіпоксій, особливо при важкому отруєнні СО і метгемоглобінутворювачами.

     Інгаляція «чистого» кисню може викликати ряд побічних змін в організмі:- сухий кисень при тривалій інгаляції викликає подразнення і припікання слизових дихальних шляхів аж до виникнення набряку легень. Можуть виникати крововиливи, запальні реакції. В зв‘язку з цим кисень потрібно зволожувати, пропускаючи його через спеціальний зволожувач, який передбачений у всіх сучасних приладах.

- загальнотонічна дія, пов‘язана з ураженням киснем ЦНС, аж до виникнення судом.

- кисень, як сильний окислювач, пригнічує активність окислювальних ферментних систем;

- окислення жирних кислот і вуглеводів йде без участі ферментів та тканинного дихання і без вироблення АТФ. Це призводить до порушення процесів обміну в тканинах, розвитку ацидозу;

- перехід на дихання високими концентраціями кисню призводить до зниження збудливості дихального центру, гіповентиляції із збільшенням концентрації вуглекислоти в організмі до токсичних величин і розвитку гіперкапнічної коми.

     При додержанні методик кисневої інгаляції, практично дуже рідко виникають ускладнення, пов‘язані з інтоксикацією киснем. В тяжких випадках, коли киснева недостатність ліквідовується повільно кисень подається безперервно і тривалий час.

     Найбільш дієвою і безпечною при тривалому застосуванні вважається киснево-повітряна суміш з концентрацією кисню 40-60%. Киснево-повітряна суміш застосовується з самого початку при кисневій недостатності високого ступеня, а також проводиться тривалий час із зміною оптимальної концентрації кисню в суміші, в залежності від зміни важкості гіпоксії. Сеанси проводяться за відомими методиками.

     Лікувальний ефект кисневої терапії оцінюється за такими даними як покращання загального стану ураженого, відновлення свідомості, підвищення його наповнення, підвищення тиску, поглиблення дихання, уповільнення пульсу і зменшення ціанозу, зникненню суб‘єктивних відчуттів нестачі повітря, задишки.

     При покращанні дихання, зменшенні ознак гіпоксії і її ліквідації оксигенотерапія може бути припинена на більш або менш тривалий час в залежності від стійкості і лікувального ефекту.

Суміш кисню з вуглекислотою (карбоген) містить 3-7% вуглекислого газу.

Роль вуглекислоти при кисневому голодуванні зумовлена його виключним впливом на ЦНС, особливо на дихальний і судинно-руховий центри. При вдиханні вуглекислоти збільшується об‘єм легеневої вентиляції, дихання стає більш глибоким, підвищується дисоціація оксигеноглобіна, що полегшує перехід кисню до життєвоважливих органів — головного мозку і серця, завдяки вибірковому розширенню кровоносних судин. Показання до терапії карбогеном такі: сіра форма гіпоксії; отруєння оксидом вуглецю (інгаляції карбогену прискорюють дисоціацію карбоксигемоглобіну в 2 рази, ніж вдихання одного кисню, тому що вуглекислота в цьому випадку фізіологічним антидотом) отруєння  ціанідами; ослаблення або зупинка дихання, які зумовлені пригніченням дихального центру; гострі судинні розлади, які супроводжуються зниженням АТ, колапс, шок.

     Терапія карбогеном повинна проводитись обережно. Починати необхідно з невеликих концентрацій СО2 (3-4%), поступово підвищуючи її до 5-7%. Вміст вуглекислоти у суміші, яка вдихається, не повинен перевищувати 7%. Продовження сеансу не більше 5-10 хв., (інколи при показаннях і суворому контролі час можна збільшити до 15-20 хв.). Інтервал між інгаляціями 30-40 хв. і більше. В інтервалі рекомендується вдихувати кисень. При перших ознаках інтоксикації вуглекислим газом (задишка, головний біль, серцебиття, в подальшому загальмованість і наркотичний ефект), необхідно припинити вдихання СО2 і перейти на інгаляцію чистого кисню.

     Протипоказаннями до карбогенотерапії є гострі пневмонії, збудження (перезбудження) дихального і судинорухового центрів, гостра лівошлуночкова недостатність, набряк легень з розвитком «синьої форми» гіпоксії і високим вмістом СО2 в крові, коронарна недостатність (стенокардія), хронічний нефрит.

Залежно від важкості гіпоксії і можливості ураженого самостійно дихати оксигенотерапія може проводитись двома способами:

1-й спосіб — оксигенотерапія виконується шляхом інгаляції кисню або його суміші, або гіпербаричної оксигенації (мал. нижче). Цей спосіб використовується у випадку коли самостійне дихання збережене і досить ефективно забезпечується потрібний мінімальний об‘єм легеневої вентиляції при гіпоксіях легкого та середнього ступеня. Гіпербарична оксигенація – це лікування киснем під підвищеним тиском у спеціальних барокамерах. Метод дає значне збільшення дифузії кисню у різні середовища організму. При цьому використовуються камери, в яких можливий контроль основних параметрів хворого організму за допомогою моніторів, що знаходяться поза камерою. Контакт між хворим і обслуговуючим персоналом встановлюється візуально через прозору стінку, а також по телефону.

 

 

 

2-й спосіб — якщо дихання різко ослаблене, або відмічається патологічний ритм дихання, то оксигенотерапія здійснюється шляхом проведення ШВЛ або штучного дихання з використанням кисню або його сумішей.

      Крім клінічних існують фізіологічні показання вибору способу оксигенотерапії за ступенем насичення киснем гемоглобіну, порційним тиском кисню (РО2) і вуглекислоти (РСО2) в крові. В нормі киснева місткість гемоглобіну людини на 1 грам гемоглобіну складає 1,36м3О2. Таким чином, в 1 л крові знаходиться 200 мл О2, а у всьому об‘ємі крові людини ( з розрахунку він становить) – 1000мл О2.

Запаси кисню в організмі людини (в альвеолярному повітрі, крові і в тканинах) дуже обмежені і дорівнюють приблизно 2-2,5 л. Цих запасів кисню, навіть за умови повного їх використання достатньо для життя організму лише протягом декількох годин. Однак порушення функції при гіпоксії і навіть смерть виникають ще при наявності кисню в крові.

      Насичення гемоглобіну артеріальної крові киснем складає до 98%. 1/3 кисню Нв віддає таким чином, що венозна кров насичена О2 на 60%. РО2 в артеріальній крові —40 мм рт.ст., у венозній 45 мм рт.ст. Показання оксигенотерапії: зниження РО2 до 70 мм рт.ст. і насичення Нв киснем до 80%. Показання до ШВЛ — зниження РО2 нижче 60 мм рт.ст., підвищення РСО2 вище 60 мм рт.ст.

     Використання апаратів штучного дихання в армії. Розпочинаючи з медичного пункту полку на етапах медичної евакуації використовують апаратні методи ШВЛ, які забезпечують активний вдих і активний видих (апарати ДП-9, “Лада-МТ”, “Фаза-2”, “Пневмат”). Для проведення оксигенотерапії на оснащенні також є кисневі інгалятори (КІ-4, КІС-2).

Для проведення штучного дихання різними способами також використовуються дихальні трубки (S-подібна та ТД-1).

     Показання і способи проведення штучного дихання. Штучне дихання ручним способом дасть ефект при дотриманні наступних умов:

1. Усунути або ослабити дію ОР, які проникають в організм (введення антидотів, виведення ОР із шлунка тощо).

2. Забезпечити прохідність дихальних шляхів ( усунути западання язика, слиз з ротової порожнини, бронхоспазм).

3. Звільнити потерпілого від тісної одежі, розщепнути комір його гімнастерки, зняти з нього ремінь.

4. Суворо дотримуватись нормального ритму дихання – 14-16 дихальних рухів на хвилину. Починати потрібно з видиху.

5. Штучне дихання продовжувати до повного відновлення нормального за глибиною і частотою самостійного дихання або до настання смерті.

 

Протипоказання до проведення штучного дихання є:

а) набряк легень;

б) проникаюча рана грудної клітки з відкритим пневмотораксом.

в) наявність чужорідного тіла в гортані (до його видалення).

Вибір способу штучного дихання залежить від:

1. Обставин в яких проводиться штучне дихання. Наприклад: в бойових умовах рятуючий, знаходячись під вогнем, і повинен всі маніпуляції виконувати лежачи.

2. Характеру ураження, який визначає найбільш вигідне становище потерпілого. Наприклад: при ураженні ФОР виділяється значна кількість мокроти, тому потерпілого краще класти на живіт, повернувши голову в бік, що забезпечує вільний витік рідини із ротової порожнини; при асфіксії потерпілого кладуть таким чином, щоб голова знаходилась нижче тулуба. У зазначених випадках способи штучного дихання будуть різними.

 

Із багаточисленних ручних способів штучного дихання найбільш часто використовуються наступні:1.     Нільсона, 2. Сільвестра, 3. Шефера, 4. Стрепанського та ін.

Польова киснева апаратура штучного дихання за призначенням класифікується на три групи:

1. Кисневі інгалятори (Кі-4, КІС-2)

2. Апарати штучного дихання (ДП-9.02, Лада-М, Фаза-2)

3. Ручні портативні апарати (ДП-10.02).

Основні методи реанімації

       Реанімація – це сума активних і своєчасних заходів по відновленню життєво важливих функцій організму (органів дихання, діяльності серця...), порушення яких спостерігається під час і після хірургічних операцій і травматичних пошкоджень. Завданням реанімації є вивчення закономірностей вмирання організму і відновлення його функцій, профілактика термінальних станів і розробка найбільш удосконалених методів оживлення організму. Під терміном «термінальний стан» розуміють останній етап життя людини – важку стадію шоку, важкий колапс, агонічні стани і клінічну смерть, тобто короткий період часу після припинення кровообігу, протягом якого ще не розвинулися незворотні зміни життєво важливих органів і, в першу чергу, кори головного мозку.

       Оживлення організму – складний процес, який потребує швидкості в проведенні тих або інших заходів в залежності від стану хворого і причин, які призвели до розвитку термінального стану.

       Достатньо нагадати, що оживити мерця можна не пізніше, ніж через 5-7 хвилин після настання клінічної смерті, це пов’язано з швидкою загибеллю клітин кори головного мозку внаслідок кисневого голодування. В інших випадках вмирання організму може продовжуватись поступово, в більш тривалі строки, які вимірюються годинами.

     Порядок проведення реанімаційних заходів передбачає наступні етапи:

 

       1. Визначення наявності дихання та скорочень серця.

       2. Визначення наявності абсолютних ознак смерті.

       3. Ревізія прохідності дихальних шляхів та її відновлення.

       4. Штучна вентиляція легень.

       5. Масаж серця при його зупинці.

       Далі варто твердо запам’ятати, що перед проведенням штучного дихання потрібно відновити прохідність дихального каналу у потерпілого без свідомості.

       Необхідно зробити таке:

1. Покласти потерпілого горизонтально на спину, при цьому порушення дихання виникає, як правило, внаслідок западання язика. Для запобігання западання язика необхідно висунути вперед нижню щелепу потерпілого, відкрити рот, зігнути голову, як вказано на мал. №1.

2. Звільнити ділянку шиї, грудної клітки, тулуба від стягуючих предметів одягу (краватки, пояса,  бюстгалтера і т. інше). 

3. Відкрити рот і впевнитись у відсутності сторонніх тіл в ротовій порожнині (харчових і блювотних мас, крові, слизу). Голову потерпілого повертають на бік, відкривають рот, очищають порожнину рота пальцем, обгорнутим марлею або хусточкою (мал. №2).

 

 

4. Закинути максимально голову назад і видихнути в рот потерпілого повітря (для нього це вдих).   

       5. Через деякий час знову провести видих повітря в рот потерпілого. Слідкувати за грудною кліткою.

       Реанімаційні заходи не проводять при наявності достовірних ознак смерті: трупні плями, задубіння.

       Ефективними методами штучної вентиляції легень є методи активного вдування повітря в дихальні шляхи потерпілого (дихання «з рота в рот», «з рота в ніс»). Всі інші методи (по Сільвестру, Холгеру-Нільсону, Шефферу, метод стискання грудної клітки), засновані на пасивному попаданні повітря в ні потерпілого, недостатньо ефективні.

     Для проведення штучного дихання «з рота в рот» той, хто надає допомогу, стає на коліна біля голови потерпілого, кладе одну руку під шию, другу на лоб і максимально закладає голову назад, одночасно затискає великим і вказівним пальцями ніс (мал. №3).

       Ця маніпуляція супроводжується розкриванням рота, підтягуванням язика до під’язикової кістки та максимальним вирівнюванням дихального каналу. Зробивши глибокий вдих, той, хто надає допомогу, щільно притиснувшись ротом до рота потерпілого, робить енергійний видих.

       Перших 5-10 вдувань необхідно робити швидко (за 20-30 секунд), наступні – з швидкістю 12-15 вдувань за хвилину.

       Необхідно слідкувати за рухом грудної клітки потерпілого; якщо після вашого видиху в рот або в ніс грудна клітка потерпілого піднялась, це говорить про те, що дихальні шляхи вільні і штучне дихання ви робите правильно.

 

       В тих випадках, коли щелепи потерпілого щільно стиснуті, ефективним є спосіб штучного дихання «з рота в ніс». З цією метою однією рукою закидають голову назад, а другою беруть за підборіддя і піднімають вверх нижню щелепу, закриваючи рот, проводять глибокий вдих і повітря видихають в ніс потерпілого.

       Якщо штучне дихання треба проводити дитині, то краще захопити губами рот і ніс дитини одночасно, вдувати повітря невеликими порціями, об’єм повітря повинен бути невеликим, щоб не пошкодити легені, слідкувати за екскурсією грудної клітки.

     З етичних і гігієнічних міркувань штучне дихання можна проводити через марлю, носову хусточку. З цією ж метою в арсеналі засобів для реанімації є Т-подібна або S-подібна трубка (мал.№4).

 

 Ці засоби використовують тільки медпрацівники.  

 

       Далі треба звернути увагу на такі моменти: суть методу зовнішнього масажу серця заключається в тому, що здавлюючи серце між грудиною і хребтом, вдається виштовхнути невеликий об’єм крові в магістральні судини великого і малого кола кровообігу, цим самим штучно підтримувати кровообіг і функцію життєво важливих органів.

       Для проведення зовнішнього масажу серця необхідно потерпілого чи хворого покласти на тверду поверхню (землю, дерев’яний щит) або (якщо хворий знаходиться в ліжку) підкласти під грудну клітку широку рівну дошку, щоб створити тверду основу. Це перша умова ефективності зовнішнього масажу серця.  

 

Далі той, хто надає допомогу, вибирає позицію зліва або справа від потерпілого, промацує нижній кінець грудини і кладе долоню на два пальці вище мечистого відростка. Друга рука розміщена під кутом (мал.№5).

 

     Дуже важливо, щоб пальці не доторкалися до грудної клітки (профілактика перелому ребер). 

Надають допомогу поштовхами, натискаючи на грудину, зміщуючи при цьому її в напрямі до хребта на 3-5 см, у дорослого кількість поштовхів повинна бути не менше 60 в одну хвилину. Натискати треба не тільки використовуючи силу рук, але й вагу тулуба.

Дітям до 10-12 років зовнішній масаж серця треба проводити кінчиками двох пальців: кількість поштовхів 70-80; 100-120 в одну хвилину (мал.№6).  

 

 

      Критеріями ефективності проведеного масажу є поява пульсу на сонних і стегнових артеріях при кожному натисканні на грудину, звуження зіниць.

 

      Зовнішній масаж серця ізольовано не роблять, а поєднують з штучною вентиляцією легень, і називається це серцево-легеневою реанімацією.

Спочатку роблять 4 вдихи, потім, якщо біля потерпілого знаходиться одна людина, то вдування повітря в легені потерпілого чергуються з 15 натискуваннями на грудину з інтервалом 1 сек. (15 натискувань на грудину, два вдихи) (мал.№7).

 

Спочатку роблять 4 вдохи, потім, якщо є двоє, то одна людина проводить штучне дихання «з рота в рот» або «з рота в ніс», а друга виконує зовнішній масаж серця у співвідношенні (1:4; 1:5) (5 натискувань на грудину, один вдих) (мал.№8).  

 

 

       Треба пам’ятати, що в момент вдування повітря в легені масаж треба припинити, бо повітря не буде потрапляти в легені потерпілого.

      Якщо серцева діяльність відновилася і на сонних артеріях появився пульс, то масаж припиняють, а штучну вентиляцію легень продовжують до появи самостійного дихання, або до прибуття «швидкої допомоги».

 

      Існують ще ручні методи штучного дихання, які застосовуються при неможливості штучної вентиляції легень способом «з рота в рот» чи «з рота в ніс» при небезпеці зараження або отруєння того, хто надає першу допомогу. 

 

 

 

      Метод стискання грудної клітки (мал.№9).  

  

      До цього методу вдаються найчастіше.

 

       Потерпілого кладуть на спину. Під нижню частину грудної клітки підкладають валик із складеної ковдри, одягу або поліно для того, щоб лопатки і потилиця лежали нижче реберних дуг. Якщо штучне дихання роблять дві особи, то вони стають на коліна по обидва боки від потерпілого. Кожний з них бере однією рукою руку потерпілого посередині плеча, а другою трохи вище кисті. Вони піднімають одночасно руки потерпілого і витягують їх за його головою. Це викликає розширення грудної клітки, тобто відбувається ніби вдих. Потім через дві-три секунди руки потерпілого притискають до його грудної клітки і стискають її, тобто роблять  видих. Рух руками треба робити ритмічно, з рівними проміжками. Щоб ці рухи відповідали ритму нормального дихання, їх належить робити приблизно 16-18 разів на хвилину, відповідно до свого власного дихання. Якщо штучне дихання робить одна людина, вона стає на коліна за головою потерпілого, захоплює його руки вище кистей і виконує зазначені вище рухи (мал.№11, а). 

 

 

        Якщо руки потерпілого ушкоджені, то штучне дихання можна робити за методом Шефера (мал.№11, б). Для цього потерпілого кладуть пластом на живіт, повернувши його голову вбік, щоб він міг вільно дихати. Той, хто робить штучне дихання, стає на коліна так, щоб тіло потерпілого було між його ногами, кладе руки на нижню частину грудної клітки, щоб великі пальці розміщалися вздовж хребта, а решта на ребрах. Під час видиху треба нахилятися вперед і стискати грудну клітку, а під час вдиху випрямлятися і припиняти тиснення.

 

     Реанімація та інтенсивна терапія невідкладних станів. Клінічна смерть, серцево-легенева і церебральна реанімація.

1. Що таке реанімація?

2. Термінальні стани.

3. Стадії серцево-легеневої церебральної реанімації.

     Реаніматологія – медична наука, що вивчає закономірності згасання життєвих функцій організму, методи їх активного відновлення та тривалої підтримки, а також заходи щодо запобігання розвитку термінальних станів. 

     Реанімація – комплекс лікувальних заходів з відновленню життєво важливих функцій, який застосовують при зупинці кровообігу та дихання. При успішному проведенні реанімації хворому потрібно провести інтенсивну терапію – комплекс лікувальних заходів з відновлення нормальної функції організму в цілому.

     Вмирання – це процес згасання функцій організму, який являє собою поступове виключення його функцій і систем з можливим їх відновленням.

Існують такі етапи вмирання: передагональний стан, агонія, клінічна смерть.

     Переагональний стан характеризується різким загальмуванням функцій організму або розвитком коми. АТ низький (70-60 мм рт.ст.) або не визначається. Пульс частий, слабкого наповнення і напруження. Дихання поверхове, часте, часом періодичне. Перехідним періодом між перед агонією та агонією є термінальна пауза. Для неї характерне різке прискорення дихання, а потім його раптова і повна зупинка із швидким згасанням рогівкових рефлексів. Триває від кількох секунд до 1-2 хвилин.

     Агонія. Спочатку відзначається коротка серія вдихів або єдиний неглибокий вдих. Поступово зростає амплітуда дихальних рухів. В акті дихання беруть участь не тільки м'язи грудної клітки, але й м'язи шиї, рота. Досягнувши максимуму, дихальні рухи зменшуються і швидко припиняються. Свідомість та очні рефлекси відсутні. Тони серця глухі. АТ не визначається. Пульс на периферичних судинах нитковидний або не пальпується, на сонних артеріях слабкого наповнення. 

 

     Клінічна смерть. Перехідний стан між життям та смертю. Починається з моменту припинення функій ЦНС; кровообігу і дихання. Тривалість клінічної смерті в звичайних умовах 3-4- хв.

Основні ознаки клінічної смерті: відсутність пульсу на сонних артеріях; відсутність самостійного дихання; розширення зіниць (зіниці розширюються через 40-6 с після зупинки серця). 

     Діагноз клінічної смерті повинен бути поставлений протягом 7-10 с. Допоміжні ознаки клінічної смерті: відсутність свідомості, блідість або ціаноз шкірних покривів, арефлексія, адинамія. Життя людини, котра перебуває у стані клінічної смерті, може бути повністю відновлена. Соціально смерть – частково оборотний стан, при якому втрачається функція кори головного мозку при збереженні вегетативних функцій. При загибелі всіх тканин організму настає біологічна смерть. 

Ознаки біологічної смерті: трупні плями, трупне заклякання, пом’якшення очних яблук, сухість рогівки, пігментні плями Лерше. 

Серцево-легеневу та церебральну реанімацію проводять у декілька стадій. 

І стадія – елементарна підтримка життя.

Негайна оксигенація: 

А – забезпечення прохідності дихальних шляхів;

Б – проведення штучної вентиляції легень;

В – підтримка штучного кровообігу. 

ІІ стадія реанімації – подальша підтримка життя. Відновлення кровообігу:

Г – медикаментозна терапія;

Д – електрокардіоскопія чи електрокардіографія;

Є – лікування від фібриляції шлуночків серця.

ІІІ стадія реанімації – тривала підтримка життя. Церебральна (мозкова) реанімація:

Ж – оцінка стану хворого;

З – відновлення нормального мислення;

І – інтенсивна терапія.

І стадія реанімації. 

 

     Контроль і забезпечення прохідності дихальних шляхів. На початку реанімації завжди проводиться підряд 3-5 глибоких вдихів, а потім переходять на ритм: 1 дихання через 5с, тобто 12 дихань за 1 хв. у дітей – 24-30 дихань за 1 хв. При травмах щелепи, обличчя, порожнин рота слід проводити ШВЛ, вдуваючи повітря в ніс потерпілого, закривши рот пальцями руки. Основна ознака ефективності ШВЛ: рухи грудної клітки на вдиху і видиху.

Ознаки ефективності масажу серця: наявність пульсової хвилі на периферичних судинах.

Ознаки ефективності реанімаційних заходів.

1. Звуження зіниць.

2. Зміна кольору шкіри і слизових оболонок оживлюваного (їх порожевіння, зменшення ціанозу).

3. Наявність пульсової хвилі на периферичних і центральних артеріях.

4. Систоличний тиск 70-80 мм рт.ст.

ІІ стадія реанімації.

Її проводить лікар-реаніматолог, використовуючи при цьому спеціальну апаратуру та медикаменти: 0,1% розчину адреналіну гідрохлориду, 4% або 5% розчину натрію гідрокарбонаду та 0,1% атропіну сульфату. Ці ліки вводять негайно всім хворим незалежно від виду зупинки кровообігу.

     Адреналіну гідрохлорид 0,1% застосовують у дозі 0,5-1 мг; спочатку 1 мл препарату розводять у 9 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і вводять 3-5 мл розчину. Повторне введення через 3-5 хв. дози натрію гідрокарбонату становлять 1 ммоль/кг маси в перші 10 хв реанімації та 0,5 ммоль/кг у наступні 10 хв.

     Доза атропіну сульфату для дорослих становить 0,5 мг/70 кг маси тіла, для дітей 0,05-0,1мг/рік. Кальцію хлорид доцільно застосовувати після відновлення серцевої діяльності у таких дозах: для дорослих – 5-10 мл 10% розчину, для дітей до 1 мл 10% розчину на 1 рік життя. 

 

Наступний етап ІІ стадії реанімації – електрокардіографія або електрокардіоскопія) моніторинг. Їх проведення необхідне для діагностики виду зупинки кровообігу.

     Розрізняють три види зупинки кровообігу: асистолія, фібриляція шлуночків, неефективне серце. Для запису ЕКГ масаж серця повинен бути припинений на 3-5 с.

ІІІ стадія реанімації. 

     На першому етапі цього періоду оцінюють стан хворого (визначають причини клінічної смерті, можливість врятування потерпілого, відновлення функцій мозку, доцільність продовження реанімаційних заходів). У після реанімаційний період в організмі хворого відбуваються складні патофізіологічні зміни, що розвиваються внаслідок комплексно-адаптивних процесів, які протікають на тлі порушень інтегруючої функції ЦНС. Такі порушення гемостазі мають назву „післяреанімаційна хвороба”. Розрізняють 4 стадії цієї патології:

І стадія - період нестабільних функцій (перші 10 год.);

ІІ стадія – відносна стабілізація основних функцій організму та покращення загального стану хворого (через 10-12 год.);

ІІІ стадія – повторне погіршення стану хворого (з кінця 1-ї – початку 2-ї доби);

IV стадія - період покращення стану або прогресування ускладнень (через 3 доби – 5 діб). 

     У деяких хворих після оживлення відзначається часткова або повна загибель кори головного мозку, а також „смерть мозку” („прижиттєва смерть мозку”).

     Смерть мозку – нова нозологічна одиниця – є ятрогенним захворюванням, бо розвивається внаслідок переведення хворих з вираженими ушкодженнями головного мозку і метаболічними порушеннями в ньому на ШВО і тривалої інтенсивної терапії.

     Клінічні ознаки діагностування смерті мозку: відсутність свідомості, відсутність самостійного дихання, нестала геодинаміка (гіпотензія, брадикардія, негативна проба з атропіном); гіпотермія (t тіла нижча за 32 0С); негативна холодова проба (вестибулярний рефлекс); відсутність усіх кефальних рефлексів (рогівкових, зіничних, окуло цефалічного, аудіо окулярного, хоботкового, мандибулярного, вестибулярного, кахлевого, глоточного); негативна провокаційна проба з бенегридом. Інтенсивну терапію післяопераційної хвороби проводять у двох напрямках – загальні заходи і заходи, спрямовані на поліпшення метаболізму мозку.

І. Загальні заходи:

1. Відновлення і підтримка кровообігу, відновлення перфузії тканин, контроль за його ефективністю – погодинний діурез;

2. Відновлення газообміну.

3. Корекція метаболічних порушень: усунення наслідків гіпоксії, збільшення постачання кисню тканинам; корекція водно-електролітного балансу та оснолярності.

Методика і техніка реєстрації ЕКГ. Найпростіший аналіз її основних елементів

     Електрокардіографія — метод графічної реєстрації з поверхні тіла електричних явищ, які виникають в серцевому м'язі під час серцевого циклу. Крива, яка відображає електричну активність серця, називається електрокардіограмою (ЕКГ).

     Таким чином, ЕКГ — це запис коливань різниці потенціалів, які виникають в серці під час його збудження.

     ЕКГ є невід’ємною складовою кардіологічного обстеження. Це один із з важливих, доступних, необтяжливих для хворого, інформативних методів діагностики. Хоча вивчення цієї проблеми було розпочато ще Ейнтховеном, проте до цього часу в ній залишилися невирішені питання. Перш за все, слід відмітити, що з допомогою ЕКГ гіпертрофія різних відділів серця виявляється не завжди. Ступінь виявлення залежить як від відділу серця, в якому виникла гіпертрофія, так і від ряду додаткових умов: характеру захворювання, ступеня дистрофічних змін, гіпертрофії інших відділів серця, положення серця і т.д. Хоча на практиці  частіше спостерігаються поєднані гіпертрофії, однак для кращого засвоєння матеріалу гіпертрофії різних відділів серця розглядаються окремо. В більшості випадків ЕКГ-ознаки гіпертрофії передують рентгенологічним даним. Абсолютна нешкідливість методу дозволяє проводити часті динамічні ЕКГ-спостереження для оцінювання розвитку гіпертрофії  або її регресу в процесі лікування.

     Порушення ритму серця зустрічається практично в усіх людей у різні періоди життя. Аритмії відносяться до важких в прогностичному плані порушень серцевої діяльності, особливо у хворих на інфаркт міокарда. За даними ВООЗ у кожного третього-четвертого хворого з патологією серцево-судинної системи діагностується порушення ритму. Тому рання діагностика їх має важливе значення для вибору тактики лікування хворих. Діагностичні труднощі у хворих з аритміями і блокадами можна поділити на три групи: 1) при виявленні порушень ритму під час обстеження; 2) при аналізі ЕКГ; 3) при оцінці клінічного значення аритмії і виборі тактики лікування.

 

     Методика і техніка реєстрації ЕКГ. Електрокардіограму записують за допомогою електрокардіографа. Його складовими частинами є гальванометр для вимірювання величини напруги, система підсилення, перемикач відведень, реєструючий пристрій, який вмикає стрічкопротяжний механізм.

     Електричні потенціали, що виникають в серці сприймаються електродами, підсилюються і приводять в дію гальванометр. Зміни магнітного поля передаються на реєструючий пристрій і фіксуються на електрокардіографічній стрічці, яка рухається із швидкістю 25 мм/с, 50 або 100 мм/с.

 

     Протягом останніх років застосовуються апарати, в яких реєструється ЕКГ на рухомій стрічці. До таких апаратів відносяться чорнильнопишучі прилади, в яких коливання гальванометра реєструється спеціальним пером на папері, і прилади з тепловим записом.

     Для того, щоб отримати якісний запис ЕКГ необхідно дотримуватись деяких правил, зокрема:

             ЕКГ реєструється зранку натще або через 2-3 години після прийому їжі (при необхідності запис може проводитись в будь-який час).

             Хворий повинен бути роздягненим до пояса, гомілки повинні бути також звільнені від одежі. Запис ЕКГ проводиться в лежачому положенні хворого на спині із розслабленими м'язами.

             На внутрішню поверхню гомілок і передпліч, у нижній їх третині, за допомогою гумових стрічок накладають 4 електроди. Для поліпшення якості запису необхідно: попередньо знежирити шкіру спиртом над місцями накладання електродів, під електроди положити марлеві прокладки, змочені сольовим (фізіологічним) розчином.

             Електроди з'єднуються з кабелем електрокардіографа. До електроду на правій руці приєднується кабель, позначений червоним кольором, до лівої руки — жовтим, до лівої ноги — зеленим кольором. Кабель заземлення, маркований чорним кольором приєднується, до електроду, розташованого на правій нозі.              Перед записом встановлюють контрольний вольтаж, що відповідає 10 мм.

            Відповідно до відведення встановлюють перемикач відведень. Спочатку записують ЕКГ в стандартних відведеннях (I, II, III), а потім у підсилених відведеннях від кінцівок (аVR, аVL і аVF) і нарешті в грудних відведеннях (V1 — V6). У кожному відведенні записують не менше 4 серцевих циклів.

     ЕКГ реєструють переважно при швидкості руху стрічки 50 мм. с-1. Меншу швидкість (25 мм. с-1) використовують при необхідності запису ЕКГ за більш тривалий час.

     Вимірювання різниці потенціалів на поверхні тіла, що виникає під час роботи серця, записуються за допомогою різних відведень ЕКГ. Кожне відведення реєструє різницю потенціалів між двома певними точками електричного поля серця, на які встановлені електроди. В даний час у клінічній практиці найширше використовують 12 відведень: 3 стандартних, 3 підсилених і 6 грудних.

Стандартні відведення — I, II, III. Їх запровадив у 1913 році Ейтховен.

I відведення — між правою і лівою рукою;

II відведення — між правою рукою і лівою ногою;

III відведення — між лівою рукою і лівою ногою.

 

 

Рис. Схема формування трьох стандартних відведень від кінцівок

 

     Підсилені однополюсні відведення від кінцівок запропонував Гольдберг у 1942 році. Підсилені відведення реєструють різницю потенціалів між однією з кінцівок, де встановлений активний позитивний електрод, і середнім потенціалом двох інших кінцівок. Позначення підсилених відведень від кінцівок походять від перших букв англійських слів: "а" — augmented (підсилений); "V" — voltage, що означає вольтаж, напруга;"R" — right (правий); "L" — left (лівий); "F" — foot (нога).

Таким чином, є такі підсилені однополюсні відведення:

 

аVR — підсилене відведення від правої руки (активний електрод розміщений на правій руці, електроди лівої руки і лівої ноги об'єднуються і приєднуються до апарату, провід об'єднаного електроду для правої руки залишається вільним);

аVL — підсилене відведення від лівої руки ( активний електрод розміщений на лівій руці, об'єднаний електрод включає електроди правої руки і лівої ноги, провід об'єднаного електроду для лівої руки залишається вільним);

аVF — підсилене відведення від лівої ноги (активний електрод розміщується на лівій нозі, об¢єднаний електрод включає електроди від правої і лівої руки). Це відведення уточнює, доповнює III стандартне відведення.

 

 

Рис. Схема формування трьох підсилених однополюсних відведень від кінцівок

 

Грудні відведення. Грудні однополосні відведення, які запропонував у 1934 році Вільсон, реєструють різницю потенціалів між активним позитивним електродом, встановленим у певних точках на поверхні грудної клітки, і негативним об'єднаним електродом Вільсона, величина його потенціалу практично дорівнює нулю. Грудні відведення позначаються буквою V з додаванням номера позиції активного електрода, позначеної арабськими цифрами.

V1 — активний електрод у четвертому міжребер'ї з правого краю грудини;

V2 — активний електрод у четвертому міжребер'ї з лівого краю грудини;

V3 — активний електрод на рівні четвертого ребра лівої парастернальної лінії;

V4 — активний електрод у п'ятому міжребер¢ї лівої серединно-ключичної лінії;

V5 —активний електрод у п'ятому міжребер'ї зліва по передній паховій лінії;

V6 — активний електрод у п'ятому міжребер'ї по лівій середній паховій лінії.

     Діагностичні можливості електрокардіографічного дослідження можуть бути розширені; застосовують додаткові відведення V7-V9. Ці відведення використовуються для більш точної діагностики вогнищевих змін міокарда в задньобазальних відділах лівого шлуночка. Активний електрод встановлюють по задній пахвовій (V7), лопатковій (V8) і паравертебральній (V9) лініях на рівні п'ятого міжребер'я.

     Відведення за Небом. Двополюсні грудні відведення, запропоновані Небом, фіксують різницю потенціалів між двома точками, що розміщені на поверхні грудної клітки. Для цього використовуються тіж самі електроди, що і для реєстрації трьох стандартних відведень від кінцівок. Але електрод з червоним маркуванням розміщують в другому міжребер'ї по правому краю груднини, електрод з зеленим маркуванням ставлять в позицію грудного відведення V4, а електрод з жовтим маркуванням розміщують на тому ж рівні, що і зелений електрод, тільки по задній пахвовій лінії.

     Якщо перемикач відведень електрокардіографа знаходиться в положенні I стандартного відведення, реєструють відведення "Dorsalis"(D). Переміщуючи перемикач на II і III стандартні відведення, записують відповідно відведення "Anterior" (A) і "Inferior" (I). Відведення за Небом знайшли застосування при діагностиці вогнищевих змін міокарда задньої стінки (відведення D), передньобокової стінки (відведення A) і верхніх відділів передньої стінки (відведення I).

 

 

Рис. Відведення за Небом.

 

 

 

 

Рис. Запис ЕКГ у 12 відведеннях.

 

 

 

 

 

Компоненти нормальної електрокардіограми.

 

 

Рис. ЕКГ, зареєстрована зі швидкістю 50 мм/год і 25 мм/год

 

     Нормальна ЕКГ складається з зубців: P, Q, R, S, T, U. Відрізки ЕКГ, що знаходяться між зубцями, називаються сегментами (P-Q, S-T), а відрізки, що складаються із сегмента і прилягаючого зубця — інтервалами (P-Q (R), S-T, Q-T, T-P, R-R).

     Зубець P відображає процес збудження передсердь. У нормі він, як правило, позитивний у всіх відведеннях (крім aVR). Амплітуда зубця P не перевищує 1,5-2,5 мм, а тривалість — 0,1 с. Перші 0,02-0,03 с відображує збудження правого передсердя, останні 0,02-0,03 с обумовлені тільки лівопередсердним компонентом зубця.

     Зубець Q відповідає збудженню міжшлуночкової перетинки. Він завжди негативний. Тривалість цього зубця становить не більше 0,03 с, а амплітуда не повинна  перевищувати 1/4 амплітуди зубця R у тому ж відведенні.

     Зубець R обумовлений збудженням шлуночків і на ЕКГ він завжди позитивний. Амплітуда його в різних відведеннях залежить від положення електричної осі серця. В нормі найбільша амплітуда зубця R спостерігається в II стандартному відведенні — 5-20 мм. У грудних відведеннях амплітуда зубця поступово збільшується від V1 до V4, а потім дещо зменшується до V5; V6, але вона не повинна перевищувати 25 мм. Для порівняльної характеристики часу розповсюдження хвилі збудження від ендокарда до епікарда правого і лівого шлуночків прийнято визначати інтервал внутрішнього відхилення відповідно в правих (V1, V2) і лівих (V5,V6) грудних відведеннях. Він вимірюється від початку шлуночкового комплексу (зубця Q або R) до верхівки зубця R. У нормі інтервал внутрішнього відхилення у відведенні V1 – 0,03 с, а у відведенні V6 – 0,05 с .

     Зубець S відображає закінчення збудження шлуночків. На ЕКГ він завжди негативний, але зустрічається не постійно. В нормі коливання амплітуди зубця S у різних відведеннях велике, тільки воно не повинно перевищувати 20 мм. У грудних відведеннях зубець S постійно зменшується від V1 до V4, а у відведеннях V5, V6 має малу амплітуду або зовсім відсутній. У відведенні V3 або між V2 і V3, або V3 і V4 зубці R і S рівні — це "перехідна зона". Тривалість зубця S — 0,04 с.

     Зубець T відображає процес швидкої кінцевої реполяризації міокарда шлуночків, тобто — це припинення збудження шлуночків. Як правило, він позитивний (крім відведення aVR). Амплітуда зубця у стандартних відведеннях — 2-6 мм, у грудних — 15-17 мм. Тривалість — від 0,16 до 0,24 с.

     Зубець U зустрічається рідко і особливого  діагностичного значення немає. Він відповідає періоду короткочасного підвищення збудливості міокарда шлуночків, яка наступає після закінчення електричної систоли лівого шлуночка.

     Інтервал P-Q(R) відображає тривалість атріовентрикулярного проведення, тобто час поширення збудження передсердями, атріовентрикулярним вузлом, пучком Гіса та його розгалуженнями (відповідає часу від початку збудження передсердь до початку збудження шлуночків). Він вимірюється від початку зубця P до початку шлуночкового комплексу QRS (зубця Q чи R). Нормальна тривалість інтервалу P-Q(R) – 0,12-0,18 с (до 0,20 с).

     Інтервал Q-T (комплекс QRST) — це електрична систола шлуночків. Вимірюється цей інтервал від початку комплексу QRST (зубця Q чи R) до кінця зубця T. Тривалість інтервалу залежить від частоти серцевих скорочень: чим вище частота ритму, тим коротший інтервал Q-T.

     Інтервал T-P (від кінця зубця T до початку зубця P) відображає електричну діастолу серця. Він розміщується на ізоелектричній лінії. Тривалість його визначається частотою серцевого ритму.

     Інтервал R-R — це тривалість всього серцевого циклу. В нормі всі інтервали R-R однакові і різниця між ними складає не більше ±10% від середньої тривалості інтервалів R-R.

      Сегмент ST — це відрізок від кінця комплексу QRS до початку зубця T. При відсутності зубця S його деколи позначають сегментом RT. Він відповідає повному охопленню збудженням обох шлуночків. Тому в нормі в стандартних і підсилених однополюсних відведеннях від кінцівок, сегмент знаходиться на ізолінії і його зміщення не перевищує 0,5 мм. У грудних V1 — V3 відведеннях може спостерігатися невелике зміщення від ізолінії вверх до 2 мм, а у V4,5,6 — вниз не більше 0,5 мм .

     Комплекс QRS є відображенням процесу деполяризації шлуночків, тобто їх збудження. Ширину комплексу вимірюють від початку зубця Q до кінця зубця . У нормі ця ширина не перевищує 0,1 с

.

 

АЛГОРИТМ ЕКГ-ВИСНОВКУ

         Ознайомлення з паспортною частиною і анамнезом

         Оцінка правильності роботи ЕКГ і якості запису ЕКГ

         Визначення регулярності ритму

         Визначення водія ритму

         Характеристика ритму

         Визначення вольтажу зубців

         Визначення електричної осі серця

         Аналіз параметрів ЕКГ у кожному відведенні

         Формулювання висновку

 

Рис. ЕКГ при синусовому і несинусовому ритмах.

АНАЛІЗ ЕЛЕКТРОКАРДІОГРАМИ

     Електрокардіографія при гіпертрофіях відділів серця. Гіпертрофія серця — це компенсаторна пристосувальна реакція міокарда, яка проявляється збільшенням маси серцевого м'яза.

 

Гіпертрофія відділів серця розвивається у відповідь на підвищене навантаження. Гіпертрофія будь-якого відділу серця супроводжується наступними електрокардіографічними змінами:

1)  збільшенням електричної активності;

2)  сповільненням проведення по ньому електричного імпульсу;

3)  ішемічними, дистрофічними, метаболічними і склеротичними.

     Гіпертрофія правого передсердя. Компенсаторна гіпертрофія правого передсердя розвивається внаслідок патологічних змін у малому колі кровообігу, що пов'язані із захворюванням легень чи судинної системи та супроводжуються підвищенням в ньому тиску.

     На ЕКГ при гіпертрофії правого передсердя у відведеннях II, III, аVL, V1, V2 реєструються високоамплітудні чи помірно збільшені, із загостреною вершиною, позитивні зубці Р, амплітуда яких деколи перевищує 2,5 мм. Така конфігурація зубців Р отримала назву Р-pulmonale, тому що найчастіше вони реєструються на ЕКГ при хронічному легеневому серці. Одночасно у відведеннях I, аVR, V5, V6 фіксується сплощений зубець Р.

     При гіпертрофії правого передсердя помітного розширення зубця Р не буває. Це пояснюється тим, що в нормі збудження правого передсердя починається і закінчується раніше від лівого. Тому збільшення тривалості збудження правого передсердя при його гіпертрофії приводить до того, що деполяризація обох передсердь закінчується майже одночасно, а загальна тривалість зубця Р не змінюється.

     Гіпертрофія лівого передсердя. Причиною гіпертрофії лівого передсердя частіше буває мітральний стеноз, значно рідше — мітральна недостатність та аортальні вади серця.

 

У нормі процес збудження лівого передсердя починається і закінчується на 0,02-0,03 с пізніше від правого. Ця різниця настільки маленька, що на ЕКГ збудження обох передсердь проявляється одним зубцем Р. Гіпертрофія лівого передсердя супроводжується сповільненням його збудження, що викликає значне збільшення тривалості зубця Р. У результаті чого на ЕКГ у відведеннях I, II, аVL, V5, V6 з'являється розширений і двогорбий зубець Р.Така форма зубця Р називається P-mitrale, тому що вона частіше зустрічається при мітральних вадах серця. Одночасно в правих ( III,aVF,V1,V2 ) відведеннях відмічається широкий і негативний зубець Р.

 

 

     Гіпертрофія лівого шлуночка. Гіпертрофія лівого шлуночка розвивається при артеріальній гіпертензії, аортальних вадах серця, недостатності мітрального клапана та інших захворюваннях, які супроводжуються тривалим перевантаженням лівого шлуночка.

Найважливішими діагностичними ознаками гіпертрофії лівого шлуночка є:

а) зміщення електричної осі серця ліворуч;

б) високий зубець R у I стандартному відведенні (RI > RII > RIII) та у відведеннях V5 і V6 (RV6 > RV5 > RV4);

в) глибокий зубець S у III стандартному відведенні (SIII > SII > SI) і в грудних відведеннях —V1, V2; 

г) змішення сегменту ST у відведеннях I , aVL, V5, V6 нижче ізолінії і формування негативного або двофазного зубця Т;

д) розширення комплексу QRS (більше 0,05 с).

 

     Гіпертрофія правого шлуночка. Причиною розвитку гіпертрофії правого шлуночка є захворювання, що супроводжується виникненням хронічної легенево-серцевої неспроможності — "легеневе серце", а також мітральний стеноз та вроджені вади серця, при яких виникає підвищення навантаження на праві його відділи (стеноз легеневої артерії, незарощення міжшлуночкової перетинки тощо ).

     У звичайних умовах маса лівого шлуночка переважає над масою правого, ознаки гіпертрофії правого шлуночка на ЕКГ з'являються тільки тоді, коли маса правого шлуночка переважає над масою лівого. У разі гіпертрофії правого шлуночка на ЕКГ зміщується електрична вісь серця праворуч; реєструється високий зубець R у III стандартному відведенні (RIII > RII > RI) та грудних — V1, V2, найбільш глибокий зубець S в грудних відведеннях — V5 і V6, у відведеннях III, аVR негативний зубець T, а сегмент ST, у цих відведеннях нижче ізолінії.