Основні етапи розвитку тимчасових і постійних зубів. Строки закладки, мінералізації, прорізування і формування тимчасових і постійних зубів у дітей.

Зуби розвиваються в тісному зв'язку із загальним розвитком і ростом дитини. У період формування і росту вони перебувають під впливом різноманітних чинників навколишнього і внутрішнього се­редовища, які відбиваються на швидкості росту, ступені мінералізації і термінах прорізування зубів.

Розвиток тимчасових зубів

У розвитку тимчасових (випадних, молочних) зубів розрізня­ють п'ять періодів: 1-й — закладення і внутрішньощелепного форму­вання; 2-й — прорізування; 3-й — формування кореня і періодонта;

4-й — стабілізації; 5-й — розсмоктування коренів.

 

 

У період закладення зачатків і внутрішньощелепного фор­мування зубів відбувається утворення зачатків зубів, їх диференці­ювання, гістогенез та звапнування твердих тканин зуба.

Перші ознаки розвитку зубів з'являються на 6-7- му тижнях ем­бріогенезу. Багатошаровий плоский епітелій ротової ямки в ділян­ках майбутніх зубних дуг верхньої та нижньої щелеп стовщується і занурюється в мезенхіму. Унаслідок цього процесу утворюються при-сінкова (вестибулярна) та язикова зубні пластинки. Епітеліальні клітини присінкової зубної пластинки швидко збільшуються, а потім дегенерують, формуючи щілину, яка відокремлює щоки і губи від ділянки, на якій згодом з'являються зуби. Таким чином виникає при-сінок ротової порожнини.

На вільному краї язикової зубної пластинки проліферація клітин сприяє виникненню епітеліальних виростів — зубних сосочків у місцях, які відповідають майбутнім тимчасовим зубам. Для тимчасо­вих зубів зверху і знизу з'являється по 10 таких утворень, з яких зго­дом формуються емалеві органи. На 10-му тижні ембріогенезу в кожний емалевий орган починає вростати мезенхіма, що формує зубний сосочок. Навколо епітеліального зубного органа і зубного сосочка відбувається ущільнення мезенхіми, яка охоплює зачаток зуба і на­зивається зубним мішечком. Таким чином, емалевий орган, зубний сосочок і зубний мішечок разом формують зубний зачаток (мал.1 -див.кольорову вклейку), з якого утворюються всі тканинні елементи зуба (схема 1).

Схема 1. Джерела розвитку тканин зуба в ембріогенезі (за В. Л. Виковим, 1996)

 

Досягнувши певного ступеня розвитку, зачаток зуба починає відділятися від зубної пластинки, зберігаючи з нею зв'язок у вигляді тонких епітеліальних тяжів - шийки епітеліального зубного органа, яка потім розсмоктується, а зубні зачатки стають відокремленими. На цьому перший етап розвитку зуба закінчується. За ним іде етап диференціювання зубних зачатків. Протягом цього періоду розвит­ку зубів відбуваються важливі зміни як в зубних зачатках, так і в тка­нинах , що їх оточують. Спочатку емалевий орган має однорідну бу­дову — всі клітини однакові і розташовані шарами. Згодом між кліти­нами центральної частини емалевого органа починає накопичуватись білкова рідина, яка розшаровує і відсуває їх одна від одної. Між ними залишається зв'язок за допомогою відростків. Завдяки цьому кліти­ни центральної частини емалевого органа набувають зірчастої фор­ми і нагадують клітини ретикулярної тканини. Ця ділянка називаєть­ся пульпою емалевого органа, або зірчастим ретикулумом. Клітини, що прилягають до поверхні зубного сосочка, утворюють шар внутрішніх емалевих клітин. Це високі клітини циліндричної фор­ми, з яких згодом утворюються амелобласти (енамелобласти, адаман­тобласти), тобто клітини, які утворюють емаль.

По краю емалевого органа внутрішні емалеві клітини перехо­дять у зовнішні емалеві клітини, які лежать на поверхні емалевого органа і мають плоску форму. Клітини емалевого органа зовні вкриті базальною мембраною, яка називається емалевою базальною плас­тинкою і відмежовує емалевий епітелій від оточуючої мезенхіми.

Майже одночасно починається процес диференціації зубного сосочка. Він збільшується і ще глибше вростає в емалевий органу, нього проникають кровоносні судини. На поверхні зубного сосочка з клітин мезенхіми утворюється декілька рядів тісно розташованих клітин з темною базофільною цитоплазмою, що отримали назву ден-тинобластів (одонтобластів). Шар дентинобластів безпосередньо при­лягає до внутрішніх емалевих клітин і відокремлюється від них лише за допомогою тонкої базальної мембрани. Навколо зубних зачатків у мезенхімі продовжують формуватися балки кісткової тканини для стінки альвеол.

Важливим моментом на етапі диференціювання зубних зачатків є вигинання внутрішнього емалевого епітелію, що визначає форму майбутньої коронки зуба. Саме на цій стадії вплив різноманітних не­сприятливих чинників призводить до вад розвитку коронки.

Диференціювання клітин емалевого органа регулюється факто­рами росту, зокрема, інсуліноподібним фактором росту -1, трансформуючим фактором росту - р (ТФР-р) і епідермальним фактором рос­ту (ЕФР).

Наприкінці 4-го місяця внутрішньоутробного розвитку плоду розпочинається період гістогенезу зубних тканин, протягом якого виникають тканини зуба — дентин, емаль і пульпа. Цемент утворюєть­ся пізніше, на 4-5-му місяці постембріонального періоду, коли відбу­вається розвиток коренів, а за ним — прорізування зубів (мал. 2 — див.кольорову вклейку).

Утворення дентину. Гістогенез зубних тканин починається з ут­ворення дентину. Активну участь у цьому процесі беруть дентино-бласти. Ці клітини утворюють тонкі преколагенові волокна, які пізніше перетворюються на колагенові і утворюють органічну осно­ву предентину.

Дентинобласти синтезують і виділяють колаген І типу (основ­ний органічний компонент дентину), глікопротеїни, фосфопротеїни, протеоглікани, глікозаміноглікани. Специфічними продуктами одон-тобластів є так звані фосфорини — фосфорильовані білки, що є тільки в дентині. Вважають, що вони відіграють важливу роль, контролюю­чи ділянки і швидкість мінералізації дентину. Одонтобласти вироб­ляють також кальційзв'язуючі білки — остеокальцин і остеонектин, які зустрічаються і в дентині, і в кістці. Одонтобласти володіють не тільки секреторною, а й літичною активністю. Близько 15% синтезо­ваного ними колагену руйнується самими одонтобластами за допо­могою лізосомального апарату.

Відкладення перших колагенових волокон відбувається беспосередньо в аморфну міжклітинну речовину зубного сосочка. Коли шар предентину досягає товщини 40-80 мкм, він відтісняється на пери­ферію новоутвореними шарами предентину, в якому волокна мають інший напрямок — вони розташо­вані паралельно поверхні зубного сосочка. У подальшому ці внутрішні шари дентину, багаті на тангенціальні волокна, утворюють припульпарний дентин у сформо­ваному зубі, а радіальні волокна, що лежать у зовнішніх шарах дентину, що утворився першим, — плащо­вий дентин (мал. 1).

У міру стовщення шару денти­ну Одонтобласти поступово відтісняються всередину сосочка, залишаючи в дентині тонкі відрос­тки - дентинні відростки одонто-бластів, що оточені тонкою цито­плазматичною мембраною. Самі дентинобласти в склад утвореної ними речовини не входять, а залишаються у ЗОВНІШНІХ відділах зубного сосочка, а у сформованому зубі у зовнішніх шарах пульпи.

Мал. 1. Розташування колагенових волокон у дентині:

а—радіальне; б—тангенціальне

         Це характерна особливість розвитку і будови дентину, який упродовж свого існування є безклітинною тка­ниною. Дентинобласти відіграють важливу роль і в процесі звапну-вання дентину. За допомогою своїх відростків вони сприяють дос­тавці мінеральних солей із крові в основну речовину дентину, що розвивається.

Електронно-мікроскопічні дослідження показали, що навколо одонтобластів у міжклітинній речовині містяться невеликі пухирці, які відокремлюються від плазматичної мембрани цих клітин. Пухирці містять кальцієзв'язуючі ліпіди та лужну фосфатазу. Вважають, що вони створюють мікрооточення, в якому можливе виникнення пер­ших голкоподібних кристалів гідроксіапатиту. Так починається міне­ралізація міжклітинної речовини. Перші кристали гідроксіапатиту, що з'явилися в пухирцях, розривають їх мембрану, ростуть і відкла­даються на колагенових волокнах у ділянці емалево-дентинного спо­лучення.

Звапнування дентину тимчасових зубів починається наприкінці 5-го місяця ембріогенезу. Цей процес відстає від утворення основної речовини дентину і тому між одонтобластами і шаром дентину завж­ди є шар незвапнованого дентину (предентину), який зберігається і у сформованому зубі.

Насамперед відкладення солей вапна спостерігається в дентині, який покриває верхівку зубного сосочка, тобто в ділянці майбутньо­го різального краю зуба або його жувальних горбків. У подальшому острівці звапнування збільшуються і зливаються між собою. Почав-шися на верхівці зубного сосочка, процес звапнування поширюється на бічні поверхні коронки, шийку та корінь зуба.

Мінералізація дентину відбувається таким чином, що в ньому утворюються дискретні ділянки звапнування сферичної форми (ден­тинні кульки), які повністю не зливаються. Між цими кульками мо­жуть залишатися ділянки мало або зовсім незвапнованого дентину, які отримали назву інтерглобулярного дентину. Навколо відростків одонтобластів, навпаки, утворюється комірець високомінералізова-ного дентину, який називається перитубулярним.

Тривалисть періоду активності дентинобластів, що здійснюють відкладення та мінералізацію дентину, становить у тимчасових зу­бах приблизно 350 діб, а в постійних — близько 700 діб.

Утворення емалі. Невдовзі після початку діяльності дентиноб-ластів і відкладення дентину на верхівці зубного сосочка починають функціонувати енамелобласти, які диференціюють із внутрішніх клітин епітеліального зубного органа. Розпочинається утворення емалі — амелогенез.

Утворення дентину передує початку амелогенезу, але ці проце­си тісно пов'язані між собою і неможливі один без одного. Вони є проявом так званого взаємного (реципрокного) індукуючого впли­ву. Проліферація та відокремлення внутрішніх емалевих клітин да­ють поштовх до диференціації шару одонтобластів на верхівці сосоч­ка, а відкладення тонкого шару дентину у свою чергу є необхідною умовою для початку утворення емалі. У процесі розвитку емалі ви­діляють дві фази: утворення органічної основи емалевих призм (так званої матриці емалі), їх первинне звапнування, а також дозрівання емалі, яке полягає в остаточному звапнуванні емалевих призм.

Процесу формування емалі передує зміна морфологічної та фізіологічної полярності амелобластів. Вона полягає у переміщенні ядра зовні, а клітинних органел, навпаки, досередини, в бік дентину. Зміна фізіологічної полярності амелобластів, коли ядро та органели міняються місцями, пояснюється тим, що на цей час у зубний міше­чок вростає достатня кількість судин (кровоносних капілярів), і по­живні речовини надходять в амелобласт не з боку зубного сосочка, а ззовні — з боку зубного мішечка. Крім того, погіршуються умови жив­лення (трофіки) амелобластів з боку зубного сосочка внаслідок відкладень на його верхівці дентину.

У першій фазі розвитку емалі амелобласт унаслідок складних перетворень формує емалеву призму, що є основним структурним елементом емалі. Цей процес розпочинається з утворення в апікаль­ному відділі амелобласта, що звернений до дентину, короткого ци­топлазматичного відростка.

Синтез білків емалі — амелогенінів та енамелінів відбувається на елементах гранулярної ендоплазматичної сітки. У комплексі Гольджі білки емалі дозрівають і формують секреторні гранули, що надходять у цитоплазматичний відросток. Коли довжина цих відростків досягає 20 мкм, починається звапнування і утворення ема­левих призм. Поверхня прилеглого дентину при цьому стає нерівною, що забезпечує щільне сполучення емалі з дентином.

Вважають, що кристали дентину ініціюють утворення в емалі перших центрів кристалізації. Із подовшанням емалевих призм аме­лобласти зменшуються і перед початком прорізування зуба редуку­ються, майже повністю перетворившись у призми. У міру утворення емалі і формування коронки зуба епітеліальний зубний орган змен­шується, його клітини редукуються і зникають.

Ріст і розвиток емалі відбуваються від емалево-дентинного спо­лучення до периферії коронки зуба. Поверхня емалі зуба, який щой­но прорізався, вкрита тонкою безструктурною оболонкою (кутикула емалі), яка тісно пов'язана з мембраною емалевих призм і є залиш­ком зовнішнього емалевого епітелію. Після прорізування зуба вона швидко стирається, залишаючись лише на контактних поверхнях зубів.

Друга фаза розвитку емалі — дозрівання — триває приблизно З міс. Вона полягає у зменшенні вмісту води і органічних речовин, на­копиченні та кристалізації мінеральних солей.

Незріла емаль, яка утворена секреторними енамелобластами і піддалася первинній мінералізації, на 65% складається з води, ор­ганічних речовин — 20%, мінеральних — лише 15%. Кристали гідро-ксіапатиту мають розміри 29XЗ нм, а щільність їх розташування —1240 на 1 мкм2. Така емаль має консистенцію хряща і не здатна виконува­ти свою функцію. Дозрівання емалі супроводжується збьільшенням вмісту мінеральних речовин (до 96%), розміру кристалів гідроксіа-патиту до UO^O нм, відповідно щільність їх розташування змен­шується до 560 на 1 мкм2, процес дозрівання емалі продовжується і після прорізування зуба.

Зріла емаль на 95-96% складається з мінеральних солей і на 1-2% — з органічних речовин. Майже вся вона складається з щільно розташованих кристалів гідроксіапатиту. Унаслідок процесу дозрі­вання найвищий рівень мінералізації емалі спостерігається в її по­верхневому шарі, а в напрямку емалево-дентиного сполучення він знижується.

Особливістю емалі, що суттєво відрізняє її від дентину, цемен­ту й кістки, є та, що її мінералізація відбувається надзвичайно швид­ко після секреції — період часу, що розділяє ці процеси, складає лише хвилини. Тому при відкладенні емалі у неї практично відсутній не-мінералізований попередник (передемаль).

Важливу роль у мінералізіції емалі відіграють білки, що їх ви­робляють енамелобласти. Вони виконують низку функцій, а саме:

1) беруть участь у зв'язуванні іонів кальцію і регулюють їх транс­порт секреторними енамелобластами;

2) створюють первинні ділянки нуклеації (ініціації) при форму­ванні кристалів гідроксіапатиту;

3) сприяють орієнтації кристалів гідроксіапатиту, які ростуть;

4) формують середовище, яке забезпечує утворення великих кри­сталів гідроксіапатиту та їх щільне укладення в емалі. Білки емалі не є колагеновими, що також відрізняє емаль від інших звапнованих тканин організму людини. Основними білками емалі в період її секреції є амелогеніни, які складають 90% білків, що їх виділяють енамелобласти. Друга група білків емалі — це енамелі-ни, які зв'язуються з кристалами гідроксіапатиту.

У міру дозрівання емалі найбільша концентрація білків у ній зберігається в периферійному шарі емалевих призм, що традиційно називають їх оболонкою.

Звапнування емалі тимчасових зубів починається на 4 — 5-му місяці ембріонального розвитку. На 18 — 19-му тижні (4,5 міс) вагіт­ності звапновується різальний край та 1/3 коронки різців, різальний край іклів і медіально-щічний горбок перших тимчасових великих кутніх зубів.

У 20-25 тиж (6 міс) вагітності триває мінералізація різців, май­же повністю завершується звапнування різального краю іклів, при­скорюється мінералізація щічних горбків перших тимчасових вели­ких кутніх зубів, виникають ділянки звапнування язиково-медіадь-них горбків, починається мінералізація щічно-медіальних горбків других тимчасових великих кутніх зубів.

У 26 тиж (7 міс) вагітності триває мінералізація тимчасових різців та іклів, щічні горбки перших тимчасових великих кутніх зубів майже зливаються, виникають перші ознаки мінералізації дисталь­но-щічних горбків других тимчасових великих кутніх зубів.

У 32 тиж (8 міс) вагітності продовжується мінералізація тимча­сових різців та іклів. Зливаються щічні горбки перших тимчасових великих кутніх зубів. Формується верхівка медіально-язикових горбків других тимчасових молярів.

У 36 тиж (9 міс) вагітності звапнування охоплює всі поверхні тимчасових різців (крім пришийкової ділянки), повністю зливають­ся щічні горбки перших тимчасових великих кутніх зубів, чіткіше ви­являються їхні язикові горбки, процес мінералізації поширюється на апроксимальні поверхні перших тимчасових молярів. Інтенсивніше відбувається мінералізація дистально-язикових горбків других тим­часових великих кутніх зубів.

На момент народження у дитини майже повністю сформовані коронки центральних тимчасових різців, меншою мірою - бічних різців, половина коронки тимчасових іклів, жувальні поверхні тим­часових молярів і медіально-щічні горбки перших постійних моля­рів. Пришийкова ділянка різців, присінкова, пришийкова та апрок-симальна поверхні іклів, язикова поверхня перших тимчасових мо­лярів, а також борозни всіх тимчасових зубів мінералізовані не по­вністю.

Остаточне дозрівання емалі відбувається вже після прорізуван­ня зуба, особливо інтенсивно упродовж 1-го року після прорізуван­ня. Основним джерелом надходження неорганічних речовин до емалі є слина, проте деяка кількість може надходити і з боку дентину. З огляду на це особливе значення для повноцінної мінералізації в цей період мас мінеральний склад слини і, зокрема, наявність у ній необ­хідної кількості іонів кальцію, фосфору, фтору. Упродовж усього жит­тя емаль бере участь в обміні іонів, піддаючись процесам демінералі-зації (видалення мінеральних речовин) і ремінералізації (повторне надходження мінеральних речовин), збалансованим у фізіологічних умовах.

Під час свого розвитку зуби реагують на всі зміни, які відбува­ються в організмі дитини. Усе, що порушує і затримує ріст дитини, затримує також ріст, розвиток і прорізування зубів.

На процеси повноцінного формування і первинної мінералізації твердих тканин зуба у період внутрішньощелепного розвитку впли­вають гострі та хронічні хвороби матері (ревматизм, гіпертонічна хво­роба, нефропатія, ендокринна патологія, вади серця, психічні трав­ми, вірусні хвороби, токсикоз вагітності тощо). Чинниками високого ризику розвитку вад твердих тканин і карієсу тимчасових зубів є па­ління і зловживання матір'ю алкогольними напоями.

Насичення емалі мінеральними компонентами порушується у недоношених дітей за умов патологічних пологів, у дітей, котрі перенесли різні хвороби у період новонародженості та грудному віці (рахіт, гіповітаміноз, хвороби шлунка і кишок, туберкульозна інтоксикація, хронічне голодування тощо).

Розвиток пульпи зуба. Пульпа розвивається із мезенхіми зуб­ного сосочка Цей процес розпочинається з його верхівки, де вже ут­ворився дентин. Одночасно відбувається диференціація мезенхімних клітин у центральній частині зубного сосочка. Більша частина клітин мезенхіми перетворюється на фібробласти, яю починають виділяти компоненти міжклітинної речовини. У ній накопичується колаген спочатку у вигляді ізольованих фібрил, які згодом утворюють волок­на. У міру дозрівання пульпи в ній зменшується кількість глікозаміногліканів.

         З розвитком зубного зачатка процес диференціації мезенхіми зубного сосочка і перетворення її на пухку сполучну тканину поши рюється від його верхівки до основи, оодночас ця сполучна тканина проростає кровоносними судинами та нервами.

 

Мал. 2. Розвиток і прорізування тимчасових і постійних зубів та формування їх альвеол:

а — формування кореня тимчасового нижнього різця та його альвеоли у ди­тини віком 7 міс;

б — закінчення формування кореня та його альвеоли тимчасового зуба 2,5 років; зачаток постійного зуба знаходиться в окремій альвеолі;

в — прорізування постійного зуба, руйнування кісткової перегородки між аль­веолами і початок резорбції кореня тимчасового зуба у дитини 7 років. 1 — тимчасовий зуб; 2 — зачаток постійного зуба; 3 — ясна

 

Прорізування зубів

Прорізування — це процес вертикального переміщення зуба з місця його закладення й розвитку в середині щелепи до появи корон­ки в ротовій порожнині (мал. 2). Прорізування тимчасових зубів по­чинається на 5-б-му місяці життя і закінчується до 2,5-3 років (табл.1,2).

Ознаками фізіологічного прорізування зубів є: своєчасність, по­слідовність щодо певних груп зубів і парність.

Першими прорізуються нижні центральні різці, потім — їхні ан­тагоністи, наступними — нижні бічні різці, за якими — верхні бічні різці.

 

Таблиця 1. Терміни розвитку тимчасових зубів Сза W. Kunzel, 1988)

Зуб

Перші рентгенологічні ознаки мінералізації коронки зуба, місяць ембріонального розвитку

Терміни прорізу­вання, місяць життя

Завершення формування кореня, роки

Початок резорбції кореня, роки

1

5

6-8

1,5-2

4

11

5

8-12

2

5

III

6

16-20

4,5-5,0

8

IV

5

12-16

3,5-4,0

6,5-7,0

V

6

20-30

4.5-5,0

7,5-8,0

 

Таблиця 2. Середній вік прорізування тимчасових зубів (за Р. Іллінгворт, 1997)

Зуб

Терміни прорізування (місяць життя)

Нижня щелепа

Верхня щелепа

1

6

7,5

11

7

9

IV

12

14

III

16

18

V

20-30

22-32

 

 

 

Середні терміни прорізування і випадіння тимчасових зубів

(по Боровському Є.В. і співавт, 1989 і Carlson B.M., 1994).

 

Назва зуба

Термін прорізування

місяцях)

Терміни випадіння

(в роках)

Центральні різці

Бокові різці

Ікла

Перші моляри

Другі моляри

6-8

8-12

14-20

12-16

20-30

6-7

7-8

10-12

9-11

10-12

 

Терміни прорізування тимчасових зубів

Молочні зуби

Терміни прорізування

Терміни формування коренів

Початок розсмоктування

Терміни розсмоктування коренів

I

6 - 8

+2 роки

з 5-го року

на протязі. 2-х років

II

 

8 - 12

 

+2 роки

 

з 6-го року

 

на протязі. 2-х

років

III

 

16 - 20

 

+3 роки

 

з 8-го року

 

на протязі. 3-х

років

IV

 

14 - 16

 

+3 роки

 

з 7-го року

 

на протязі. 3-х років

 

V

 

20 - 30

 

+3 роки

 

з 7-го року

 

на протязі. 3-х років

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         До 10-12 міс життя прорізуються всі 8 різців. Після невеликої пе­рерви (2-3 міс) з'являються перші тимчасові моляри, за ними — ікла (нижні й верхні), останніми прорізуються другі великі кутні зуби. Наве­дені терміни прорізування зубів можуть варіювати від 4 міс до 2 років (раннє прорізування) або від 8-10 міс до 3-3,5 року (пізнє прорізуван­ня).

Під час прорізувати коронка зуба вкрита залишками амеяо-бластів та інших клітин емалевого органа, які утворюють кілька шарів кубічно­го епітелію. Кісткова тканина над коронкою резорбується. Залишки еп­ітелію емалевого органа зливаються з епітелієм ротової порожнини, ут­ворюючи щільний епітеліальний вузол. Його центральні клітини деге­нерують, унаслідок чого формується канал проростання, через який про­ходить коронка. Таким чином, під час прорізування зуб практично не контактує зі сполучною тканиною власної пластинки слизової оболон­ки, не руйнує її структурних елементів, зокрема кровоносних судин. Саме тому цей процес не супроводжується кровотечею.

У процесі прорізування за рахунок залишків епітелію емалевого органа та епітелію ротової порожнини утворюється кутикула, яка вкри­ває емаль, а також забезпечує сполучення між емаллю та яснами. Від щільності зубо-ясенного сполучення залежить нормальний стан і ясен, і періодонту. У разі проникнення через цей бар'єр хвороботворних бак­терій може виникати гінгівіт або пародонтит.

Запропонована значна кількість теорій щодо механізму прорізуван­ня зубів. Найпоширенішими з них є такі:

теорія росту кореня (Хантер, 1870);

теорія підвищення гідростатичного тиску в періапікальній зоні і пульпі зуба (Ясвоїн, 1929,1936);

теорія перебудови кісткової тканини (Кац, 1940);

теорія тяги періодонту.

Теорія росту коренязуба пояснює прорізування зуба тим, що корінь, який росте, впирається в нерухоме дно кісткової альвеоли і ніби виш­товхує зуб із неї. Проте ця теорія має низку недоліків. Вона не може по­яснити складні переміщення зачатків деяких зубів у щелепі до початку їх прорізування, а також прорізування зубів із несформованим коренем.

Теорія гідростатичного тиску. Згідно з цією теорією не ріст кореня сприяє прорізуванню зубів, а навпаки, корінь розвивається у зв'язку з прорізуванням зуба. Причина прорізування закладена в самій тканині зубного сосочка, яка диференціюється. При цьому фібро-бласти вироб­ляють велику кількість основної речовини, об'єм тканини на верхівці сосочка збільшується, створюється тиск всередині зубного зачатка, що примушує зуб рухатись до вільного краю ясен.

Теорія перебудови кістковоїтканини. Згідно з цією теорією прорізу­вання зубів зумовлене поєднанням процесів відкладення і резорбції кісткової тканини в стінці альвеоли. Вважають, що новоутворена кісткова тканина на дні зубної альвеоли здатна виштовхувати зуб у бік ротової порожнини. Проте більшість дослідників вважають, що утворення та резорбція кістки навколо кореня зуба є наслідком, а не причиною його

прорізування.

Теорія тяги періодонту останнім часом набула значного поширен­ня. Згідно з цією теорією основним механізмом, що забезпечує прорізу­вання зубів, є формування періодонту. Фібробласти, що входять до скла­ду періодонту, розташовуються ланцюжками, сполучаючись між собою за допомогою десмосом. Щ клітини характеризуються розвиненим ци-тоскелетом із вираженою сіткою активних філаментів. Останні зв'язу­ються з певними ділянками цитолеми, до яких також приєднуються фібронекгин (адгезивний глікопротевд позаклітинного матриксу) і ко­лагенові волокна. Така будова свідчить про те, що фібробласти можуть скорочуватися, а сила, що при цьому розвивається, передається на ділян­ки прикріплення колагенових волокон. Унаслідок цього зуб рухається відносно стінок зубної комірки (альвеоли). Підтвердженням цього ме­ханізму прорізування є експерименти, в яких навмисно порушували синтез колагенових волокон. Наприклад, у тварин з гіповітамінозом С прорізування зубів уповільнювалося, а іноді припинялося. Проте навряд чи описаний механізм єдиний. Слід погодитися з думкою тих авторів, які вважають, що прорізування зубів — це складний процес, який по­єднує дію кількох механізмів.

Прорізування тимчасових зубів є одним із фізіологічних показників загального стану здоров'я дитини, її розвитку і росту. Якість харчуван­ня, санітарно-гігієнічні умови, патологічні стани у дитини (рахіт, гіпові­таміноз, диспепсія, інтоксикація та ін.) істотно впливають на процес про­різування зубів. Так, безладне прорізування зубів з порушенням проміжків між появою певних груп зубів може бути ознакою рахіту у дитини.

 

Формування кореня і періодонту

Формування кореня зуба починається перед його прорізуван­ням, тобто в постембріональний період. Він починається до прорізу­вання зуба і триває деякий час після нього. На цей час коронки тим­часових зубів в основному сформовані. У ділянці країв емалевого орга­на клітини внутрішнього та зовнішнього емалевого епітелію зберіга­ються, інтенсивно розмножуються і перетворюються на так звану еп­ітеліальну кореневу піхву Гертвіга, яка відіграє важливу роль в утво­ренні кореня зуба (мал. 3).

Клітини епітеліальної піхви глибоко вростають у прилеглу ме­зенхіму, відокремлюючи ту ділянку, з якої згодом утворюється корінь зуба. Таким чином, емалевий орган, який в основному відповідає за утворення емалі, відіграє важливу роль і у визначенні зовнішньої форми коронки та коренів майбутнього зуба.

Мезенхімні клітини зубного сосочка, які зсередини прилягають до піхви Гертвіга, перетворюються на дентинобласти, що беруть участь в утворенні дентину кореня. Після виникнення дентину шар епітеліальних клітин піхви Гертвіга втрачає свою безперервність, роз­падається на окремі епітеліальні острівці, зв'язані між собою пере­тинками. Більшість острівців розсмоктується і зникає, деякі залиша­ються і з них утворюються так звані острівці Малассе (епітеліальні перлини) — епітеліальні залишки на поверхні кореня в періодонті. Вони можуть бути джерелом розвитку кіст.

Складніший розвиток кореня відбувається в багатокореневих зубах. Спочатку утворюється єдиний широкий кореневий канал, який у процесі розвитку розділяється на два або три рукави залежно від виду зуба.

Дентин кореня відрізняється за хімічним складом від коронко­вого дентину, він менше мінералізований, колагенові фібрили не ма­ють чіткої орієнтації, швидкість його утворення дещо нижча.

Під час формування кореня край епітеліальної кореневої піхви, що росте, може зустріти на своєму шляху кровоносну судину або нерв У такому разі він обростає по краях ці структури і в цій ділянці коре­ня згодом виникне дефект дентину — додатковий (латеральний) ка­нал кореня зуба, що поєднує пульпу з перюдонтом. Такі канали мо­жуть стати шляхами поширення інфекції.

Мал. 3. Схематичне зображення апікальної частини кореня, що формується:

1 — одонтобласти; 2 — дентин; 3 — предентин; 4 — цемент; 5 — цементобласти;

6 — епітеліальна діафрагма; 7 — одонтобласти, що диференціюються; 8 — епі­теліальні острівці Малассе; 9 — зубний сосочок; 10— кровоносна судина; 11— зубний мішечок; 12— зубна (кісткова) альвеола, що розвивається; 13— періо-донт, що розвивається; 14 — фібробласт

Розвиток цементу. Після розпаду піхви Гертвіга мезенхімні клітини зубного мішечка стикаються з дентином кореня. При цьому вони перетворюються на цементобласти (клітини, аналогічні осте­областам), які починають відкладати цемент на поверхню кореня зуба. Утворення цементу відбувається в постембріональний період беспо-середньо перед прорізуванням зуба за типом перюстального остеоге-незу. Цемент за своєю структурою подібний до грубоволокнистої кістки. Цементобласти за своєю будовою не відрізняються від остеобластів. Вони утворюють колагенові волокна та основну речовину, що мінералізується з утворенням кристалів гідроксіапатиту. З роз­витком міжклітинної речовини цементобласти перетворюються на цементоцити.

Спочатку утворюється цемент, який не містить клітин (без-клітинний, або первинний); він повільно відкладається у міру про­різування зуба, покриваючи 2/3 поверхні кореня, що розташована ближче до коронки.

Після прорізування зуба утворюється цемент, який містить клітини (клітинний, або вторинний). Клітинний цемент розташова­ний в апікальній третині кореня. Він утворюється швидше, ніж без-клітинний, але за ступенем мінералізації поступається йому. Утво­рення вторинного цементу є безперервним процесом, унаслідок чого його шар з віком стовщується.

Розвиток періодонту і кісткової альвеоли. Періодонт утво­рюється з мезенхіми зубного мішечка паралельно з утворенням ко­реня. Після утворення цементу з мезенхімних клітин внутрішнього шару зубного мішечка решта клітин його зовнішнього шару диференціюється у фібробласти і дає початок утворенню щільної сполуч­ної тканини періодонту. Пучки колагенових волокон періодонту од­ним кінцем замуровуються в основну речовину цементу, другим — переходять до основної речовини альвеолярної кістки. Завдяки цьо­му корінь щільно прикріплюється до стінки кісткової альвеоли.

Товщина пучків волокон періодонту зростає тільки після про­різування зуба і початку його функціонування. Упродовж усього життя відбувається постійна перебудова періодонту відповідно до умов навантаження, що змінюються.

Формування кореня і періодонту в тимчасових зубах триває від 1,5-2 років (різці) до 2-2,5 років (ікла, великі кутні зуби) після про­різування.

Наступним етапом розвитку тимчасових зубів є період стабіл­ізації.

Період стабілізації — це період розвитку функціонально повно­цінного тимчасового прикусу. Він характеризується тим, що всі тка­нини зуба та його корінь повністю сформовані і перебувають у ста­більному стані. Цей період триває у середньому 2,5-3 роки. Водно­час на процеси росту і формування жувального апарату дитини істотно впливають функціональні подразники, саме тому в цей період до­цільно давати жувальні навантаження для забезпечення повноцін­ного розвитку жувальних і мімічних м'язів, щелеп, тканин пародонту.

Починаючи з 5-6 років відбувається заміна тимчасового прику­су на постійний. Цьому передує ріст зачатків постійних зубів і фізіо­логічне розсмоктування коренів тимчасових зубів.

Унаслідок вертикального просування постійного зуба в щелепі він починає тиснути на кісткову пластинку,що відокремлює його від комірки тимчасового зуба. У сполучній тканині, розташованій у цьо­му місці, диференціюються остеокласти, які активно резорбують кісткову тканину.

У процесі подальшого росту постійний зуб тисне на корінь тим­часового зуба. У сполучній тканині навколо кореня також диферен­ціюються остеокласти (точніше — одонтокласти), які починають ре-зорбувати корінь тимчасового зуба. Ці гігантські багатоядерні кліти­ни виникають швидше за все внаслідок злиття мононуклеарних клітин макрофагальної лінії. Вони розташовуються на поверхні ко­реня зуба, в лакунах, мають значні розміри, їх цитоплазма містить численні мітохондрії та лізосоми. Початковий етап руйнування тка­нин кореня зуба (цементу і дентину) одонтокластами полягає в їх де-мінералізації; в подальшому відбувається позаклітинне руйнування і внутрішньоклітинне перетравлювання продуктів розпаду їхнього органічного матриксу. Під час резорбції дентину процес його руйну­вання прискорюється внаслідок того, що відростки одонтобластів глибоко проникають у дентинні канальці.

Розсмоктування коренів тимчасових зубів починається з тієї ділянки кореня, до якої ближче розташований зачаток постійного зуба. Тому потрібно знати розташування зачатків постійних зубів щодо коренів відповідних тимчасових зубів. Зачатки постійних фрон­тальних зубів розташовуються біля язикової поверхні коренів тим­часових зубів, причому ікла значно далі від коміркового краю щеле­пи, ніж різці. Зачатки малих кутніх зубів розташовані між коренями тимчасових великих кутніх, на нижній шелепі — ближче до заднього кореня, на верхній — до дистально-щічного і далі від піднебінного кореня.

В однокореневих тимчасових зубах ділянка розсмоктування спочатку виникає на язиковій поверхні кореня, а потім охоплює корінь з усіх боків і поширюється в напрямку від верхівки кореня до коронки зуба. Язикова поверхня розсмоктується більше, ніж губна, тому на рентгенограмі на цьому місці виявляється коса лінія.

У тимчасових великих кутніх зубах процес розсмоктування по­чинається з внутрішньої поверхні коренів, тобто з тієї, що повернута до міжкореневого проміжку, де розташований зачаток постійного зуба. Іноді розсмоктування повернутої до зачатка поверхні кореня настільки виражене, що резорбція досягає кореневого каналу. Корінь зуба стоншується, проте має нормальну довжину. Дистальна поверх­ня кореня резорбується пізніше.

Якщо зачаток постійного зуба відсутній, то розсмоктування ко­реня відповідного тимчасового зуба відбувається не завжди або не на всю довжину і з меншою інтенсивністю. Такі тимчасові зуби можуть довго перебувати у щелепі.

Пульпа тимчасового зуба в період його резорбції бере активну участь у процесах руйнування зуба. У ній диференціюються остеокластоподібні клітини, що здійснюють резорбцію предентину і ден­тину з боку пульпи зуба. Процес розпочинається в корені, а потім охоплює коронкову пульпу. Тимчасові великі кутні зуби з ураженою пульпою змінюються раніше, ніж такі самі зуби зі здоровою пульпою.

Процеси резорбції кореня тимчасового зуба призводять до втра­ти його зв'язку зі стінкою альвеоли і виштовхування його коронки в ротову порожнину. Видалення коронки найчастіше відбувається під дією жувальних сил. При цьому може виникнути слабка кровотеча з пошкоджених дрібних судин. Грануляційна тканина, що утворюєть­ся на місці розташування коронки, швидко епітелізується.

Випадіння тимчасових зубів відбувається, як правило, симетрич­но на правій і лівій половинах щелеп; у дівчаток цей процес відбу­вається швидше, ніж у хлопчиків. На нижній щелепі всі зуби, за ви­нятком других тимчасових молярів, випадають швидше. Процес ви­падіння зубів — генетичне зумовлений.

Резорбція коренів тимчасових зубів йде нерівномірно і визначається співвідношенням їх із зачатком постійних зубів. За даними Виноградової Т.Ф., 1985, при відсутності зубо-щелепових аномалій у дітей спостерігається три типи резорбції коренів тимчасових зубів (фізіологічна резорбція):

·        Перший тип

 рівномірна резорбція усіх коренів, яка починається в ділянці верхівок, поширюється по вертикалі, зменшуючи корінь в довжину.

·        Другий тип

 поряд з частковою резорбцією коренів і ділянки біфуркації переважає резорбція одного кореня, яка повернута до зачатку постійного зуба.

·        Третій тип

 переважає резорбція ділянки біфуркації. При цьому може зберігатись морфологічна повноцінність апікальної частини.

 

Резорбція однокореневих зубів частіше здійснюється по першому типу, багатокореневих – по другому та третьому типах. На пізніх стадіях у фізіологічній резорбції бере участь пульпа зуба, яка здійснює резорбцію дентину зі сторони порожнини зуба. Джерелом остеокластів при цьому є клітини пульпи. Поряд з фізіологічною під впливом ряду причин (хронічне запалення, ідіопатична резорбція, наявність новоутворень) може розвиватись патологічна резорбція коренів.

 

Розвиток постійних зубів

У процесі розвитку і формування постійних зубів виділяють чотири періоди: 1-й — внутрішньощелепного розвитку; 2-й — про­різування; 3-й — формування і росту коренів та періодонту; 4-й — ста­білізації.

 

Період внутрішньощелепного розвитку.Джерелом, утворення постійних зубів є та сама зубна пластинка, з якої розвиваються зачат­ки тимчасових зубів. Починаючи з 5-го місяця ембріогенезу, вздовж нижнього краю зубної пластинки, позаду кожного зачатка тимчасо­вого зуба утворюються емалеві органи постійних зубів. Ці зуби ще називають замінними, оскільки вони замінюють відповідні тимчасові зуби. Необхідно пам'ятати, що у дітей немає премолярів, тому мо­лочні моляри в подальшому змінюються на постійні премоляри. Як і під час розвитку молочних зубів, в емалеві органи постійних зубів вростає мезенхіма і утворюється зубний сосочок. Навколо нього ви­никає зубний мішечок. Раніше за інші зуби закладаються різці та ікла. Усього є 20 зачатків замінних постійних зубів. Спочатку зачатки цих зубів лежать у кісткових альвеолах, спільних із зачатками молочних зубів. Але згодом між ними виростає кісткова перегородка. Таким чином, утворюються окремі комірки для молочного і постійного зуба.

Одночасно зубна пластинка продовжує рости в обох щелепах дозаду. По її краю утворюються емалеві органи молярів. У них немає попередників серед молочних зубів, тому їх ще називають додатко­вими емалевими органами.

На 24-25-му тижні вагітності починає формуватися зачаток першого постійного великого кутнього зуба. Дещо пізніше, на 8-му місяці внутрішньоутробного розвитку, відбувається закладення за­чатків постійних різців та іклів. Таким чином, 16 постійних зубів зак­ладаються в ембріональний період.

Процеси звапнування твердих тканин постійних зубів почина­ються переважно після народження дитини. Найпершим мінералі­зується 6-й зуб, або перший великий кутній. На 9-му місяці внутріш­ньоутробного розвитку звапновується медіально-щічний горбок цьо­го зуба. На 2-му місяці життя дитини мінералізації піддаються всі горбки жувальної поверхні, на 9-му місяці — вся жувальна поверхня, в 3 роки — коронка зуба, в 4 роки відбувається звапнування біфур­кації коренів і починається їх формування, яке закінчується в 10 років.

Мінералізація постійних центральних різців верхньої і нижньої щелеп починається на 3-4-му місяці життя дитини. До 9 міс звапно-вується 1/3 коронок, до 2 років — половина коронок. До 3 років ко­ронки різців сформовані на 3/4, а в 4 роки виникають ознаки утво­рення шийок зубів, а потім і коренів. Закінчується формування ко­ренів у 9-10 років.

Звапнування постійних бічних різців нижньої шелепи почи­нається на 3-4-му місяці життя, а верхньої шелепи — на 9-12-му місяці. У 2 роки розмір бічних різців на верхній і нижній щелепах стає однаковим і становить 7 мм. У 4 роки закінчується мінералізація коронки зубів і виникають ознаки утворення шийок, наприкінці 5-го року життя починається формування коренів зубів, яке завершуєть­ся в 10-11 років.

Звапнування постійних іклів починається на 4-5-му місяці жит­тя. У 9 міс у них мінералізована верхівка коронки. З віком розвиток іклів уповільнюється. У 1,5 року висота коронки становить 4,5 мм, у 2 роки — 7 мм, у 3 роки сформованими є 2/3 коронок, у 6 років утво­рюються шийки зубів, на 8-му році починається формування коренів, яке завершується в 13—15 років.

У перших малих кутніх зубах вогнища мінералізації виникають у 1,5-2 роки, у 4 роки мінералізовано 1/2 коронок, у 6 років сформо­вано 3/4 коронок, у 7 років починається ріст коренів, а у 12-13 років цей процес закінчується.

Зачаток другого малого кутнього зуба виникає у 2 роки, у 2,5 року виявляються два вогнища мінералізації, у 5 років сформована 1/4 коронки, у 6 років — 1/2, в 7 років — уся коронка, у 9 років почи­нається звапнування кореня зуба, а у 12-14 років завершується фор­мування кореня.

Зачаток другого постійного великого кутнього зуба виникає у 2,5 року, в 3 роки піддаються звапнуванню горбки, а в 4 роки — вся жувальна поверхня, в 6 років половина коронки, у 8 років — уся ко­ронка, у 9 років формується біфуркація і починає рости корінь, фор­мування якого завершується в 15-16 років.

Зачаток третього постійного великого кутнього зуба формуєть­ся в 5 років, у 8 років починається звапнування його жувальної поверхні, у 12 років закінчується внутрішньощелепне формування ко­ронки.

Терміни мінералізації усіх постійних зубів можуть дещо варію­вати.

Таким чином, розвиток постійних і тимчасових зубів відбуваєть­ся однотипне, проте в різний час. У період, коли в тимчасових зубах відбуваються останні стадії розвитку, в щелепах є зачатки постійних зубів, що перебувають на більш ранніх стадіях.Тому в період від 3 до 6-7 років в обох щелепах можна виявити від 48 до 52 зубів.

Розвиток постійних зубів у цілому відбувається повільніше, ніж тимчасових. Так, наприклад, період формування тимчасових різців становить 2 роки, а постійних — близькою років.

Заміна тимчасових зубів на постійні починається у віці 5-6 років, після прорізування перших постійних великих кутніх зубів, які не мають тимчасових попередників. Цей період триває до 12 років і дістав назву періоду змінного прикусу. Заміна тимчасових зубів відбувається у тій самій послідовності, що їх прорізування.

Період прорізування постійних зубів у разі правильного роз­витку дитини збігається з часом випадання тимчасових зубів (табл.3).

Після прорізування постійних зубів настає період формування та росту коренів і періодонту. Він триває близько 3,5-5 років залеж­но від групової належності зуба.

У процесі формування кореня як постійного, так і тимчасового зуба на рентгенограмі розрізняють 5 стадій: 1-ша — незавершеного росту кореня в довжину; 2-га — несформованої верхівки кореня;

3-тя — незакритої верхівки кореня; 4-та — несформованого періодон­ту; 5-та — сформованого кореня і періодонту.

           На стадії незавершеного росту корінь зуба в різному віці має різну довжину. На рентгенограмі ця стадія характеризується наявністю двох паралельно розташованих світлих смужок, що починаються від коронки зуба, поступово звужуються і закінчуються двома вістрями. Така будова кореня зумовлює хід кореневого каналу, який у цей пе­ріод поступово розширюється в напрямку верхівки кореня, що фор­мується, і на рентгенограмі має вигляд лійки. У нижньому відділі канал зливається з ділянкою округлої форми, що має чіткі контури. Ця ділянка має назву зони росту і за зовнішнім виглядом нагадує гра­нульому. З формуванням кореня вона зменшується і в стадії незак ритої верхівки зникає, а замість неї певний час помітно розширену періодонтальну щілину. Тільки-но корінь досягає нормальної дов­жини, починається формування його верхівки.

 

Середні терміни прорізування постійних зубів

(по Боровському Є.В. і співавт, 1989 і Carlson B.M., 1994).

 

Назва зуба

Терміни прорізування, роки

Терміни закінчення формування коренів, роки

Центральні різці

Бокові різці

Ікла

Перші премоляри

Другі премоляри

Перші моляри

Другі моляри

7-8

8-9

12-13

9-11

11-12

6-7

12-13

10-11

11-12

15

12-13

13-14

10

15


ТаблицяЗ. Терміни розвитку постійних зубів (за W.Kunzel, 1988)

Зуб

Перші рентгенологічні ознаки мінералізації коронки

Закінчення внутрішньо-щелепного формування коронки, роки

Терміни прорізу­вання зубів, роки

Закін­чення росту коренів, роки

місяці

роки

нижня щелепа

1

3-4

 

 

4-5

6-7

9

2

3-4

 

 

4-5

7-8

10

3

4-5

 

 

6-7

10-12

12-14

4

 

 

13/4-2

5-6

10-11

12-13

5

 

 

21/4-21/2

6-7

11-12

13-14

6

При народженні

21/2-3

5-6

9-Ю

7

 

 

21/2-3

7-8

12-13

14-15

верхня щелепа

1

3-4

1

4-5

7-8

10

2

 

 

 

 

4-5

8-9

11

3

4-5

 

 

6-7

11-13

13-15

4

 

 

1 1/2- 1 3/4

5-6

9-Ю

12-13

5

 

 

2-21/2

6-7

10-11

12-14

6

При народженні

21/2-3

6-7

9-Ю

7

 

 

21/2-3

7-8

12-14

14-16

 

Рентгенологічна картина стадії несформовано їверхівки кореня і тканин, що її оточують, має такий вигляд: стінки кореня розташо­вані паралельно, товщина їх поступово зменшується, закінчуючись вістрями. Кореневий канал вужчий у ділянці, що прилягає до порож­нини зуба, і ширший біля верхівкового отвору, який формується. Це надає йому лійкоподібного вигляду. Періодонтальна щілина має од­накову товщину по всій довжині кореня. Біля верхівки кореня вона зливається із зоною росту. Верхівковий отвір дуже широкий.

У стадії незакритої верхівки кореня стінки його мають таку саму будову, як і в стадії несформованої верхівки. Проте стінки його товщі і в ділянці верхівки кореня не повністю зімкнуті. Тому на рентгено­грамі чітко виявляється проекція верхівкового отвору, якої у сфор­мованому корені немає. Кореневий канал широкий, але з меншим діаметром біля верхівки кореня, а не біля шийки зуба. Періодонталь­на щілина стає видимою також у ділянці верхівки кореня, де вона ширша, ніж в інших відділах кореня.

Ширшою періодонтальна щілина залишається ще певний час після того, як верхівка кореня зуба завершить увесь розвиток. Ця ста­дія формування кореня дістала назву стадії реформованого перю-донту. Згідно з даними літератури, розширена періодонтальна щіли­на виявляється у ділянці 111 зубів у віці від 7 до 11 років, 62|26 — від 8 до 1 Іроків, у 3|3 зубах - від 11 до 16 років, у 54|45 зубах - від 13 до

17 років.

У стадії сформованого кореня і періодонту (стабілізації) періо­донтальна щілина має рівномірну товщину на всьому протязі кореня — від шийки зуба до його верхівки. Верхівковий отвір на рентгено­грамі не виявляється. Зміни ширини періодонтальної щілини в бік її зменшення або збільшення в стадії стабілізації свідчать про наявність патологічного процесу в періодонті.

Резорбція кореневих каналів

 

 

 

 

АНАТОМІЧНІ ВІДМІННОСТІ

ТИМЧАСОВИХ ТА ПОСТІЙНИХ ЗУБІВ

1.     Зубів в тимчасовому прикусі 20, в постійному — 32.

2.     В постійному прикусі є різці, ікла, премоляри і моляри, в тимчасовому - різці, ікла, моляри, а премолярів немає.

3.     Молочні зуби мають голубувато-білий відтінок, а постійні жовтуватий.

4.     По величині коронка і коріння молочного зуба завжди менше, ніж однойменного постійного.

5.     Ширина коронок молочних зубів більш виражена в порівнянні з їхньою висотою.

6.     Форма коронки тимчасових зубів більш опукла, чим постійного, через що коронка молочного зуба різкіше відмежовується від кореня.

7.     В ділянці шийки молочного зуба є потовщення емалі - емалевий валик.  За рахунок цього найбільший діаметр коронка молочного зуба має в ділянці шийки, а постійного — в ділянці екватора.

8.     Товщина твердих тканин молочного зуба менше, ніж постійного.

9.     Тверді тканини молочних зубів менше мінералізовані в порівнянні з постійними, тому менш тверді.

10. Порожнина молочних зубів обширніша порожнини зуба постійних зубів.

11. Кореневі канали і апікальні отвори тимчасових  зубів більш широкі і вільно прохідні, чим постійних, особливо в період формування коренів.

12. Коренів молочних зубів менш округле в порівнянні з постійними, коротші і прямі.

13.  Широко розходяться в сторони, оскільки між ними розташовується зачаток постійного зуба.

Анатомічні особливості будови постійних зубів.

Зуби – тверді органи, що забезпечують пережовування їжі. Вони неохідні також для процесу мовлення і виконують певну естетичну функцію. Зуби роташовуютья в порожнині рота і займають близько 20% її поверхні. В зубі розрізняють коронку, корінь, частину яка розміщена у лунці (альвеолі) щелепи і шийку зуба ісце переходу коронки в корінь. Усередині зуба є порожнина, яка ділиться на коронкову частину і кореневі канали, а в ділянці верхівки закінчуються верхівковим (апікальним) отвором. Місце переходу коронкової частини в канали називається гирлом кореневого каналу. В порожнині зуба розміщена пульпа зуба.

Коронки зубів мають 5 поверхонь:

1.                      Вестибулярну, яка повернута до передстінку порожнини рота. У фронтальних зубів вона ще називається губною, в бічних зубів - щічною.

2.                      Оральну, яка звернута до власне порожнини рота. В зубів нижньої щелепи вона ще називається язиковою, в зубів верхньої щелепи - піднебінною.

3.                      Апроксимальні або контактні - це бокові поверхні зубів. При цьому передня поверхня, звернута до серединної лінії, називається медіальною, а задня — дистальною або латеральною.

4.                      Жувальна.

У людини розвиваються дві генерації зубів – тимчасові і постійні. Це явище очевидно пов’язане з адаптацією розміру і числа зубів до розміру щелеп. Завдяки тому, що в маленьких щелепах розвиваються спочатку дрібні зуби у зменшеному числі, і тільки у подальшому, в міру росту щелеп, в них утворюються більш великі у більшій кількості зуби, розміри і функція зубів перебувають у відповідності з розмірами щелеп. Молочних або тимчасових зубів налічується 20, а постійних – 32.

 

За формою і функцією розрізняють 4 групи зубів:

                                 1.         Різці — передні зуби, по 4 на кожній щелепі. Функція їх полягає у відкусуванні їжі.

                                 2.          Ікла — по 2 на кожній щелепі, служать для відриву їжі.

                                 3.          Премоляри — по 4 на кожній щелепі в постійному прикусі, в молочному їх немає. Служать для роздавлювання, грубого перемолювання їжі.

                                 4.          Моляри — по 6 зубів на кожній щелепі в постійному прикусі і по 4— в  молочному. Призначені для подрібнення і розтирання їжі.

Тканини зуба є похідними слизової оболонки порожнини рота (СОПР), що розвивається у ембріона. Зуби розвиваються із зубних зачатків, кожен з яких включає три компоненти: (рис-)

1)     Емалевий орган, який утворюється із багатошарового епітелію вистилки порожнини рота (ПР);

2)     Зубний сосочок, утворений мезенхімою, що заповнює порожнину емалевого органу;

3)     Зубний мішечок – похідне мезенхімне утворення, яке конденсується навколо емалевого органу.

Емалевий орган бере участь в утворенні емалі зуба, зубний сосочок дає початок дентину та пульпі, а зубний мішечок – цементу та періодонту.

Розвиток зуба є безперервним процесом, хоча умовно його можна розділити на 3 основні періоди:

1)     Період закладки зубних зачатків. У цей період епітеліальна вистилка ПР ембріона утворює виріст в нижчележачу мезенхіму, що має вигляд зубної пластинки, на якій з’являються вирости у вигляді зубних бруньок, які в подальшому перетворюються в емалевий орган, а взаємодіюча з ними мезенхіма – в зубний сосочок і зубний мішечок.

2)     Період формування і диференціації зубних зачатків включає стадії “шапочки” і “дзвіночка”, названі так по формі емалевого органу, характерних для цих стадій. Даний період завершується для тимчасових зубів до кінця 4-го місяця внутрішньоутробного розвитку. В ході подальшого розвитку і росту зубних зачатків відбувається їх диференціювання і підготовка до утворення твердих тканин зуба – дентину та емалі.

3)     Гістогенез тканин зуба є найбільш тривалим: починаючись у внутрішньоутробному періоді, він закінчується після народження. Із твердих тканин першим утворюється дентин (дентиногенез). Після відкладання перших шарів дентину по периферії зубного сосочка в епітеліальному емалевому органі розпочинає продукуватись емаль (амелогенез), поверх формуючогося дентину.

В кінці 5-го місяця внутрішньоутробного розвитку розпочинається процес первинної мінералізації дентину. Він здійснюється одонтобластами за допомогою їх відростків. Утворення органічної матриці дентину випереджає його мінералізацію, тому його внутрішній шар (предентин) завжди залишається немінералізованим.

Зуби утворені досить твердими і міцними тканинами, які дозволяють їм повноцінно виконувати свою функцію. Основ­ну масу зуба складає дентин, у ділянці коронки він зовні вкритий емаллю, на корені — цементом (мал. 14). Ці тверді тканини зуба значно відрізняються одна від одної за будо­вою і хімічним складом. Кожний зуб має всередині порож­нину, що заповнена м'якоттю зуба — пульпою. Порожнина зуба поступово переходить у канал кореня зуба, який за­кінчується верхівковим (апікальним) отвором. Через нього у пульпу проникають кровоносні судини і нерви. Корінь зуба за допомогою особливої зв'язки — періодонта — при­кріплюється до кісткової стінки зубної альвеоли щелепної кістки. У ділянці шийки зуба його щільно охоплюють ясна, які поступово переходять на альвеолярний відросток щелепи.

Емальтверда мінералізована тканина білого чи злегка жовтуватого кольору, що покриває зовні коронку зуба і захищає дентин і пульпу від дії зовнішніх подразників. емалі варіює за­лежно від форми зуба та її локалізації на коронці. Товщина шару емалі максимальна в ділянці горбиків жувальних зубів, де вона досягає 2,3-3,5 мм і мінімальна в ділянці шийки (0,01 мм). На апроксимальних поверхнях постійних зубів вона звичайно дорівнює 1-1,3 мм. Тимчасові зуби мають шар емалі, що не перевищує 1 мм. Звичайно емаль напівпрозо­ра, що легко виявляється на ріжучих краях різців. Там, де вона вкриває дентин, її колір варіює від жовто-білого до сіpoгo. Інтенсивність кольору емалі збільшується у напрямку до шийки зуба, де вона найтонша.

Вона є найтвердішою тканиною організму людини. Вона містить 95% мінеральних речовин (переважно гідроксиапатит, фторапатит, карбонатапатит і ін.), 1,2% органічних, 3,8% води, зв’язаної з кристалами й органічними компонентами та вільну. Емаль проникна в обох напрямках. Найменшою проникністю володіють її зовнішні, звернені в порожнину рота ділянки. Ступінь проникності неоднаковий у різні періоди розвитку зуба. В емалі постійно відбувається обмін речовин (іонів), що поступають як із дентину та пульпи, так і зі слини. Одночасно з надходженням іонів (ремінералізація) відбувається їхнє вимивання (демінералізація). Ці процеси знаходяться в стані динамічної рівноваги. Емаль не містить клітин і не здатна до регенерації при ушкодженні.

Емаль утворена емалевими призмами і міжпризматичною речовиною. Основні структурно-функціональні одиниці емалі — емалеві призми. Вони проходять через товщу емалі радіально, переважно перпендикулярно емалево-дентинній границі, зігнуті у вигляді букви S. S-подібний хід пучків емалевих призм обумовлює появу на подовжніх шліфах темних (діазони) і світлих (паразони) смуг, перпендикулярних поверхні емалі. Вони називаються смугами Гунтера — Шрегера.

Емалеві призми розташовуються пучками, по 10—20 призм. В ділянці шийки призми розташовуються горизонтально. Форма призм на поперечному перетині овальна, полігональна, частіше — арочна. Емалеві призми складаються з щільно укладених і впорядкованих кристалів гідроксиапатита. Кристали в зрілій емалі приблизно в 10 разів крупніші кристалів дентину, цементу і кістки: їхня товщина складає 25—40 ним, ширина—40-90 нм і довжина— 100-1000 нм. Кожен кристал покритий гідратною оболонкою товщиною близько 1 нм. Між кристалами є мікропростори, заповнені водою (емалевою рідиною), що служить перенощиком молекул ряду речовин і іонів. В центральній частині призми кристали розташовані паралельно осі призми, при віддаленні від центру — відхиляються від її напрямку.

На подовжніх шліфах визначаються також лінії Ретціуса. Вони коричнево-жовтого кольору, мають вид арок, що йдуть криво від поверхні емалі до емалево-дентинної межі. На поперечних шліфах — це концентричні круги. Лінії Ретціуса —  лінії росту емалі, з'являються у зв'язку з періодичністю процесу звапнення.

Якщо простежити лінії Ретциуса до їхнього виходу на поверхню зуба, то вони будуть відповідати циркулярним борозенкам, тобто ділянкам емалі, де вона має меншу товщину. По краях борозенок і на їхньому дні виявляються численні дрібні вдавлення на поверхні емалі діаметром 4-6 мкм і глибиною 0,5-3 мкм — ямки. Вони з'являються в ході розвитку і відповідають розташуванню відростків Томса знамелобластов у період завершення секреції матрикса емалі.

Між цими борозенками розташовуються валики висотою 2-4,5 мкм і шириною 30—160 мкм, називані перикиматіоми. Перикиматії оперізує коронку у виді горизонтальних рівнобіжних ліній. Вони розташовані рівномірно в 70 % випадків і неоднаково  помітні в зубах різних людей. Особливо чітко перикиматії помітні в пришийковій ділянці. У напрямку до ріжучого краю, вони згладжуються. Перикиматії зникають з віком внаслідок стирання поверхні емалі.

Міжпризмова речовина по будові ідентична емалевим призмам, але кристали гідроксиапатиту орієнтовані під прямим кутом до кристалів призм.  Міжпризмова речовина оточує призми округлої і полігональної форми і розмежовує їх. При арковій структурі призм їхні частини знаходяться в безпосередньому контакті одна з одною, а міжпризмова речовина, як така практично відсутня. Міжпризмова речовина в емалі людини на шліфах має дуже малу товщину (менш 1 мкм). Ступінь мінералізації міжпризмової речовини нижча, ніж емалевих призм, але вища, ніж оболонок емалевих призм. У зв'язку з цим при декальцинації в процесі виготовлення гістологічного чи препарату в природних умовах (під впливом карієсу) розчинення емалі відбувається в наступній послідовності: спочатку в ділянці оболонок призм, потім міжпризмової речовини і лише після цього самих призм. Міжпризмова речовина має меншу міцність, ніж емалеві призми, тому при виникненні тріщин в емалі вони звичайно проходять по ній, не торкаючись призми

Структурні елементи — емалеві пучки, пластинки і веретена — ділянки емалі, що містять недостатньо звапнені емалеві призми і міжпризмову речовину, містять білки (типу енамеліну) у високій концентрації. Емалеві пластинки тягнуться від поверхні емалі до ємалево-дентинного з'єднання. Вони можуть служити шляхами розповсюдження мікроорганізмів з поверхні емалі в глибину. Емалеві пучки — проникають в емаль на невелику відстань. Емалеві веретена — короткі веретеноподібні структури, розташовані у внутрішній третині емалі перпендикулярні емалево-дентинній межі. Припускають, що це замуровані відростки одонтобластів або енамелобласти, замуровані в емалі.

Поверхню емалі покриває тонка оболонка — кутикула, яка складається з двох шарів:

                           1.         первинної кутикули (оболонки Насміта) — внутрішнього тонкого (близько 0,5-1,5 мкм) гомогенного шару гликопротеинов, що є кінцевим секреторним продуктом енамелобластів;

                           2.          вторинної кутикули,  утвореної зовнішнім  більш товстим (близько   10 мкм) шаром скороченого епітелію емалевого органа.

Після прорізування зубів кутикула стирається на їхніх жувальних поверхнях, частково зберігаючи на бічних.

Функції емалі — захисна, трофічна.

Твердість емалі досягає 397,6 кг на 1 мм2 зразка емалі. Найбільшу твердість мають поверхневі шари емалі, у напрямку до емалево-дентинного з'єднання її твердість знижується. Одночасно емаль є до­сить крихкою структурою. Крихкість емалі компенсуєть­ся пружними властивостями розміщеного під нею дентину, що дозволяє зубові витримувати великий жувальний тиск. Твердість емалі обумовлена високим (до 96-97 %) вмістом у ній мінеральних солей. Органічних речовин в емалі дуже мало/аа^даними різних авторів, — від 1 до 3 %. Загалом хі­мічний склад емалі такий: вода -^3,8 % (близько 1 % віль­ної води); органічні речовини — 1,2 %; неорганічні речови­ни — 95 %, з них кальцію — 37 %, фосфору — 17 %.

Мінеральні компоненти емалі. Серед мінеральних солей в емалі найбільша кількість фосфорнокислого (фосфат) кальцію (до 90 %), менше — вуглекислого (карбонат) каль­цію (близько 4 %), фториду кальцію і фосфату магнію. У значно менших кількостях, часто у вигляді мікродомішок, в емалі виявлено до 20 різних мікроелементів. Найголовні­ші серед них фтор, олово, цинк, залізо тощо. Мінеральні солі нерівномірно розподіляються в товщі емалі: на повер­хні їх концентрація найбільша, у напрямку до емалево-ден-тинного з'єднання (межі) вона поступово зменшується. Від­повідно у глибших шарах емалі збільшується концентрація органічних речовин. Мінеральні речовини в емалі наявні у вигляді кристалів апатитів, яких утворюється декілька видів. Основним компонентом емалі є гідроксоапатит, що складає 75,4 % усіх її апатитів. Зустрічаються також кар-бонатапатит — 12,06 %, хлорапатит — 4,4 %, фторапатит — 0,66 %, а також карбонат кальцію — 1,33 % і карбонат маг­нію — 1,62 %. Гідроксоапатит рівномірніше розподілений по товщі емалі, ніж інші апатити, у зовнішніх її шарах у відносно більшій кількості зустрічається фторапатит, а в глибоких — карбонат апатит.

Склад апатитів емалі як у нормі, так і, особливо, в разі патології може змінюватися в досить широких (значних) межах. Склад "ідеального" — найпоширенішого — гідро-ксоапатиту відповідає формулі Са10(РО4)6(ОН)2, тобто він десятикальцієвий з молярним відношенням Са/Р, що дорів­нює 1,67. Однак можуть зустрічатися гідроксоапатити і з іншим співвідношенням елементів, наприклад, восьмикаль-цієвий — Са8Н2(Р04)6 -5Н20. Варіації формул апатитів можуть обумовлюватися різними причинами, одна з них — заміщення в молекулі гідроксоапатиту Са на Сг, Ва, Mg, гідроксоній (Н30 + ) або інший елемент з близькими влас­тивостями (ізоморфне заміщення). Таким чином, загальну формулу апатитоподібної речовини зуба можна представи­ти у вигляді: А10(ВО4)бХ2, де: А — Са, Сг, Ва, СсІ; В — Р, Аб, Зі; X — Б, ОН-, СІСО2ДУ практичній стоматології ва­жливе значення має реакція ізоморфного заміщення в гід-роксоапатитах з фтором, у результаті якої утворюється гід-роксифторапатит:

Са10(РО4 )6(ОН)2 + Р -> СаІ0(РО4 )6Р(ОН) + (ОН)".

Ця сполука малорозчинна у кислотах і тому з нею пов'я­зують більшу карієсрезистентність зубів та профілактичну дію фторуй Спеціальними дослідженнями було встановлено, що у разі заміщення фтором хоча б однієї з 50 гідроксиль­них груп розчинність емалі різко знижується. Однак треба мати на увазі, що/під час дії високих концентрацій фтору на гідроксоапатит реакція відбувається з утворенням фто­риду кальцію:

Са10(РО4)(ОН)2 + 2Р->10СаР2 + 6РО^ + 2(ОН)_.

Він практично нерозчинний, але швидко зникає з поверх­ні зубів унаслідок дії лугів слини, тому не має практичного карієспрофілактичного значення. Таким чином, ця реакція небажана, і тому для профілактики карієсу і ремінералізу­ючої терапії не рекомендується застосовувати високі кон­центрації фторидів.

Мінеральну основу емалі складають кристали апатитів. Вважають, що під час мінералізації емалі з аморфного каль­цію фосфату утворюються гідроксоапатити, які формують кристали./Елементарна чарунка гідроксоапатиту має молеку­лярну масу близько 1000, а до складу кристалу гідроксоапа­титу входить приблизно 2500 таких чарунок, отже, молеку­лярна маса "типового" кристалу складає близько 2 500 000. Унаслідок приєднання нових молекул кристали ростуть у товщину і ширину, нагадуючи за формою довгі стрічки. Кристали можуть мати довжину від ЗО до 1000 нм і ширину 40-120 нм. Крис­тали емалі найдовші серед мінеральних тканин і майже в 10 разів більші, ніж кристали дентину і кістки. (На поверхні кристалів гідроксоапатиту є досить великий гідратний шар зв'язаних іонів ОН", який має певну обмінну активність, що дозволяє відбуватися в кристалах гетерогенному іонно­му обміну. Наявність такої гідратної оболонки дозволяє зро­зуміти механізм ізоіонного і гетероіонного (ізоморфного) заміщення в кристалах. Цей механізм відіграє важливу роль у забезпеченні стабільного стану емалі, зміні її складу і власти­востей, у процесах проникності емалі і її ремінералізації. Гідратна оболонка (зв'язана вода) і вільна вода в мікропо­рах емалі заг

Емалево-дентинне та емалево-цементне з'єднання. На по­здовжніх розрізах зубів видно, що лінія з'єднання емалі та дентину загалом повторює зовнішні контури коронки зуба. Однак унаслідок різної товщини емалі контури емалево-ден­тинного з'єднання дещо відрізняються від її зовнішніх кон­турів. За умови значного збільшення емалево-дентинне з'єд­нання має зубчастий вигляд із зубцями, спрямованими до емалі (мал. 27). Кожна впадина і зубець мають приблизно 70 мкм у діаметрі. На ультраструктурному рівні видно, що емаль і дентин взаємопроникають, так що кристали апатитів кожної тканини переміщуються і, можливо, бар'єру між дво­ма тканинами не існує.

Взаємовідношення цементу й емалі в ділянці шийки зуба може бути трьох типів: цемент перекриває емаль (60-65 % випадків), краї емалі і цементу щільно прилягають один до одного (ЗО % випадків), емаль і цемент відділені певним проміжком (5-10 % випадків). В останньому випадку з тка­нинами періодонтальної щілини межує дентин. У клініці це може проявлятися підвищеною чутливістю цих ділянок. На­ведені взаємовідношення можуть зустрічатися не лише на окремих зубах, а й на різних боках навколо шийки одного і того самого зуба.

Зовнішня поверхня емалі і поверхневі утворення на ній. Електронна мікроскопія зубів, які не прорізалися, показує: на більшості ділянок поверхні емалі є призматична струк­тура, що особливо чітко виявляється у разі протравлюван­ня поверхні емалі кислотою. З віком під час дозрівання емалі її поверхня все більше набуває безпризматичної струк­тури внаслідок підвищеної мінералізації її поверхневого шару. Таким чином, ділянки з призматичною структурою поверхні емалі частіше зустрічаються на зубах у молодих людей, ніж у людей похилого віку. У безпризматичних ді­лянках кристали апатитів розміщені перпендикулярно до поверхні емалі, що надає їй однорідного дрібнозернистого вигляду.

На поверхні емалі можуть бути тісно зв'язані з емал­лю поверхневі утворення, наприклад кутикула і пелікула.

Кутикула (насмітова оболонка) являє собою редукова­ний епітелій емалевого органа. Після утворення емалі ена-мелобласти утворюють на поверхні емалі тонку мембрану, тісно пов'язану з міжпризматичною речовиною. Емалевий орган редукується, а залишки клітин його внутрішнього ша­ру перетворюються на емалевий епітелій. Він вкриває всю емаль зуба перед прорізуванням, а після прорізування досить швидко (протягом кількох годин або діб) стирається, збері­гаючись лише на бокових поверхнях коронки. У деяких міс­цях кутикула у вигляді тонких трубочок проникає в товщу емалі майже до емалево-дентинного з'єднання.

Пелікула (набута кутикула) утворюється на поверхні зуба після його прорізування. У вигляді тонкої (2-4 мкм) досить прозорої плівки вона вкриває коронку зуба, і тому виявити пелікулу можна лише за допомогою барвників, на­приклад еритрозину. Вважають, що вона є похідним білково-вуглеводних комплексів слини, які адсорбуються на поверх­ні емалі: глікопротеїнів, муцину, сіалопротеїнів. Пелікула є відносно безструктурним утворенням, що прикріплюється до ламел, хоча під час електронно-мікроскопічного вивчення.

 

Склерозорований (прозорий) дентин. Утворюється в результаті відкладення перитубулярного дентину в дентинних трубочках, що викликає їхнє звуження і облітерацію.

Функції дентину: трофічна, сенсорна, захисна.

Між високомінералізованим дозрілим дентином і дис­тальною поверхнею одонтобластів розміщується шар менш мінералізованого дентинного матриксу, який називається предентином. Таким чином, тканинні компоненти дентину складаються з дентинних трубочок з відростками одонто­бластів, кальцифікованого матриксу (власне основна речо­вина дентину) і маломінералізованого або немінералізова-ного предентину.

Своєрідність тканини дентину полягає в тому, що його основна речовина пронизана дуже великою кількістю тон­ких дентинних трубочок (канальців). Вони відходять від порожнини зуба (пульпарної) і, радіально розходячись, ідуть до емалево-дентинного з'єднання. Канальці мають ви­гляд трубочок різного діаметра — від 1 до 3-4 мкм, причо­му від трубочок більшого діаметра можуть відходити менші відгалуження — каналікули. Вони ширші у внутрішніх шарах дентину і поступово звужуються у зовнішньому на­прямку. На поздовжніх зрізах (шліфах) зубів можна спосте­рігати, що шлях трубочок не прямий, а має сигмоїдальну (S-подібну) вигнутість. Вигнутий шлях трубочок вираженіший у коронковій і пришийковій ділянках зуба. У кореневому дентині ці вигини значно менші або навіть від­сутні. У разі значного збільшення виявляється, що трубочки мають невелику хвилястість, яка відома під назвою "вто­ринні вигини". Вони спостерігаються по всій довжині тру­бочки і, як вважають, репрезентують спіральний шлях, який проходять відростки одонтобластів.

Від більших за розмірами дентинних трубочок (каналь-ців) відходять їх відгалуження меншого діаметра (менше ніж 1 мкм). їх інколи називають каналікулюмами . Незважаючи на значну кількість відгалужень за ходом тру­бочки від пульпи до емалі, у зовнішньому шарі дентину вони виявляються в меншій кількості, ніж у глибших його шарах. Кількість трубочок поблизу емалево-дентинного з'єднання дорівнює приблизно 1500 на 1 мм2, ближче до пульпи їх кількість збільшується, коливаючись від ЗО 000 до 75 000 на 1 мм2. У коронці зуба їх, як правило, більше, ніж у ко­реневому дентині, і в різцях більше, ніж у молярах.

Подібне розподілення трубочок пояснюється такими чин­никами:

1)            різним їх діаметром біля пульпи і поблизу ема­лево-дентинного з'єднання;

2)            збільшенням кількості тру­бочок унаслідок утворення відгалужень від них;

3)             різною площею поверхні, на якій розміщені трубочки: унаслідок радіального напрямку трубочок їх менше на одиницю по­верхні біля емалі, ніж поблизу пульпи. Ці чинники призво­дять до тенденції збільшення кількості трубочок і, відпо­відно, зменшення кількості основної речовини (матриксу) дентину в напрямку від емалево-дентинного з'єднання до пульпи. Іншим чинником, який також впливає на цю тенден­цію, є збільшення кількості анастомозів між відростками одонтобластів і власне трубочками у навколопульпарному дентині.

У дентинних трубочках розміщуються відростки одонто­бластів (дентинобластів), так звані волокна Томса. Кожний одонтобласт, який розміщений у поверхневому шарі пуль­пи, звичайно утворює один великий відросток. Від нього може відходити різна кількість менших або філаментозних відростків. Донедавна вважа­лося, що відростки одонтобластів простягаються від тіла клітини через всю товщину дентину до емалево-дентинного з'єднання. Недавні дослідження свідчать, що відростки одон-тобластів обмежуються третиною або половиною дентинних трубочок, які прилягають до пульпи. Дистальні дві третини або навіть половина канальців зайняті органічною речови­ною або тканинною рідиною.


в ній виділяють три шари. З них два розміщені на поверхні емалі, вони забарвлюються і не зв'язані з третім, поверхне­вим, фібрилярним шаром.

Пелікула є мембраною, що надає емалі вибіркової про­никності. Також вважають, що вона може бути основою для утворення мікробної бляшки на поверхні зуба. Однак мік­робів у пелікулі не виявлено (Frank, Brendel).

Дентин зуба

Дентин зуба (dentinum, substantia eburnea — від лат. ebur — слонова кістка) складає найбільшу частину маси зуба. Він являє собою своєрідну тверду сполучну тканину, розміщену між пульпою і тканинами, що розташовані на зовнішній поверхні зуба. У ділянці коронки — це емаль, у ділянці кореня — цемент, які відокремлюють дентин від зовнішнього середовища і тканин організму. За своїми влас­тивостями, структурою дентин нагадує грубоволокнисту кісткову тканину, проте відрізняється від неї більшою твер­дістю та відсутністю клітин і кровоносних судин. Клітини, що утворюють дентин (одонтобласти або дентинобласти), у повністю сформованому зубі містяться на периферії пульпи і посилають у нього лише свої цитоплазматичні дентинні відростки. Подібно до кістки, дентин також має мезенхімне походження.

 Звапнена тканина зуба, що становить його основну масу і форму. В ділянці коронки він покритий емаллю, а в ділянці кореня — цементом. Містить 70% неорганічних речовин (гідроксиапатит), 20% органічних (колаген типу І), 10% воды. Дентин складається з звапненої міжклітинної речовини, пронизаної дентинними трубочками. Міжклітинна речовина утворена колагеновими волокнами, пов'язаними з кристалами гідроксиапатиту. Кристали відкладаються у вигляді зерен і глибок, які потім зливаються в кулясті утворення — глобули і калькосферити.

Дентин постійних зубів частково прозорий, блідо-жов­того кольору (у молочних зубах — світліший) і має досить значну, хоча меншу, ніж емаль, твердість. Водночас він має більшу еластичність, ніж емаль, що забезпечує певну амор­тизацію і стабільність емалі та зуба загалом під час дії знач­ного жувального тиску.

Дентин складається приблизно з 70-72 % неорганічних і 28-30 % органічних речовин і води. Основними неорганіч­ними сполуками дентину, як і емалі, є гідроксоапатит і в невеликій кількості — фторид кальцію (фторапатит), кар­бонат кальцію, магній і натрій. Кристали гідроксоапатиту побудовані з тисяч одиниць (молекул) гідроксоапатиту з формулою Са10(РО4)6(ОН)2. Ці кристали мають форму голок і значно менші, ніж такі самі кристали в емалі. Вони звичайно мають товщину 3,5 нм, довжину — до 20 нм і на­віть більше. Крім апатитів, у дентині в різній кількості на­явні такі солі, як карбонати, сульфати і фосфати кальцію, кальцію гідроксид. Серед залишкових елементів зустрічаю­ться мідь, фтор, залізо і цинк. Як і в кістці, більше полови­ни мінеральних кристалів дентину зв'язані з колагеновими елементами. Органічна частина дентину на 82 % складається з колагену І типу і 18 % неколагенів, включаючи глікопро-теїни і глікозаміноглікани. Серед глікозаміногліканів пере­важає хондроітинсульфат, основним неколагеновим білком дентину є фосфопротеїн.

Тверду мінералізовану основну речовину дентину, що складається з пучків колагенових волокон і кристалів неор­ганічних речовин, в радіальному напрямку пронизує безліч тонких дентинних трубочок (tubuli dentinales), або дентин-них канальців (canaliculi dentales). Незважаючи на вели­ку їх кількість, все ж таки в масі дентину переважає його основна речовина, або матрикс.

Зони гіпомінералізованого дентину включають:

1)  інтерглобулярний дентин —- розміщується в зовнішній третині коронки паралель емалево-дентинній межі. Він представлений незвапненними фібрилами, між якими розміщуються глобули  звапненого дентину.

зернистий шар Томса — розміщується на периферії

кореневого дентину. Складається з дрібних слабозвапнених ділянок (зерен) вздовж дентино-цементної межі.

2)  Предентин — внутрішня (незвапненна) частина дентину, що прилягає до шару одонтобластів. Предентин — зона росту дентину.

Виявляють 2 шари дентину з різним ходом колагенових волокон:

                           1.          Біляпульпарний дентин — внутрішній шар. Переважають волокна, що йдуть тангенціально до емалево-дентинної межі (тангенціальні волокна, або волокна Ебнера).

                           2.          Плащовий дентин — зовнішній, який  покриває біляпульпарний. Переважають волокна радіального напряму (радіальні волокна, або волокна Корфа.

Дентинні трубочки — тонкі канальці, які пронизують дентин від пульпи до периферії. Вони забезпечують трофіку дентину. В дентинних трубочках знаходяться відростки одонтобластів. При карієсі дентинні трубочки із загиблими відростками одонтобластів служать шляхами розповсюдження мікроорганізмів і називаються “мертвими шляхами”.

Стінку дентинної трубочки утворює перитубулярний дентин. Між дентинними трубочками розміщується інтертубулярний дентин.

Дентин поділяють на:

·        первинний — утворюється до прорізування зуба;

·        вторинний (регулярний, фізіологічний)— утворюється після прорізування. Характеризується меншою кількістю трубочок, менш впорядкованим розташуванням трубочок і волокон. Але ці відмінності незначні. В результаті відкладення вторинного дентину порожнина зуба зменшується в розмірах;

·        третинний (іррегулярний, замісний, репаративний) дентин утворюється у відповідь на подразнення. Утворюється локально, в місці подразнення, він нерівномірний і слабомінералізований. Трубочки мають неправильний хід або відсутні.

Навколопульпарний (припульпарний) дентин розміщу­ється між плащовим дентином і предентином. Волокнистий компонент основної речовини складається майже винятко­во з менших волокон (бета-фібрили). Колагенові волокна (Ебнера), які подібні до волокон Корфа плащового денти­ну, тут розміщуються паралельно до стінок дентинних тру­бочок, тобто тангенціально, і зустрічаються досить рідко. Інші волокна не виявляють певної орієнтації, і всі вони ра­зом утворюють щільну міжтканинну масу, орієнтовану де­що перпендикулярно, а більше у косому напрямку, до ден­тинних трубочок.

Міжтубулярний дентин являє собою найбільшу частину дентину і складає приблизно половину його обсягу. Мат-рикс його основної речовини складається здебільшого з тонких (бета) колагенових волокон завтовшки від 0,05 до 0,2 мкм. Більші волокна можуть мати періодичність, хара­ктерну для колагенових волокон, — 64 нм, але тонші вияв­ляють меншу періодичність. Кристали апатитів цього виду дентину менші, ніж в емалі, і мають довжину близько 40 нм. Ці голкоподібної форми кристали розміщуються таким чи­ном, що їх довга вісь орієнтована паралельно до осі волокон. Можливе також і безладне атипове розміщення кристалів, наприклад радіальне.

Перитубулярний дентин найбільш мінералізований, з не­значною кількістю органічних речовин і в разі виготовлення декальцинових препаратів (зрізів) він майже повністю роз­чиняється в кислотах. Тонка мережа органічного матеріалу при цьому зморщується, і тому дентинні трубочки на таких препаратах мають більший діаметр, ніж він є насправді.

На шліфах перитубулярний дентин під час оптичної мікро­скопії має вигляд прозорої тонкої смужки навколо дентин-них трубочок. Мікрорентгенографія цих ділянок свідчить, що перитубулярний дентин менш рентгенопроникний, ніж інтертубулярний, внаслідок вищої його мінералізації. Орга­нічний матрикс перитубулярного дентину дуже незначний, у ньому фактично відсутні колагенові компоненти (колагено­ві волокна). Коли ж вони виявляються, то це є, як правило, закінчення колагенових волокон міжтубулярного дентину. Серед неорганічних компонентів перитубулярного дентину переважають мінерали аморфного кальцію фосфату, а не гідроксоапатиту. Ці мінерали мають вигляд аморфних крап­линок розмірами від 25 до ЗО нм.

Предентин. Між одонтобластами пульпи і мінерлізова­ним дентином розміщується тонкий шар сформованого орга­нічного матриксу дентину. Через нього проходять дентинні трубочки і волокна Томса перед входженням у мінералізо­ваний дентин. Цей шар являє собою власне дентин, але він майже повністю позбавлений мінеральних компонентів і то­му називається предентином. На забарвлених препаратах нормальних сформованих зубів він має вигляд рожевої вузь­кої смужки. З віком або у разі яких-небудь ушкоджень твер­дих тканин зубів у предентині осідають мінеральні солі і він перетворюється на мінералізований дентин. Шар власне предентину є найбільш мобільною зоною, за рахунок якої відбувається постійне збільшення дентину протягом життя людини і у відповідь на різні травмівні подразники.

За нормальних фізіологічних умов мінералізація так зва­ного первинного дентину (вважають, що це дентин, який утворюється до прорізування зуба) і предентину відбуваєть­ся певним чином. Звичайно мінеральні солі відкладаються в аморфній речовині матриксу дентину поміж колагенови­ми волокнами. Субмікроскопічні кристали трикальційфос­фату або гідроксоапатиту орієнтовані вздовж колагенових волокон, вони мовби нанизані на волокно, як зерна на стеб­лину в колосках. Мінералізації власне колагенових волокон у нормі не відбувається. Водночас з таким орієнтованим роз­міщенням кристалів мінеральних речовин у дентині зустрі­чаються й інші варіанти його мінералізації. Спостерігається форма відкладання кристалів мінеральних речовин у ви­гляді кульок або калькосферитів. Вони являють собою ком­плекс кристалів, довгі осі яких розміщені радіально щодо центру калькосфериту. Така форма мінералізації є досить характерною для дентину.

Інтерглобулярний дентин. Електронно-мікроскопічні до­слідження виявили, що мінералізація дентину відбувається як ультрамікроскопічне нагромадження кристалів мінера­лів на волокнах та інших органічних компонентах матриксу дентину. Ці ініціальні місця, або ядра мінералізації, збіль­шуються за рахунок периферійного приєднання нових кри­сталів, набуваючи характерної кулястої форми. Такі групи кристалів приєднуються до інших збільшених кристалічних тілець, утворюючи значніші мінеральні накопичення на во­локнах і між ними. Цей прогресивний ріст ультрамікроско­пічних відкладень продовжується з приєднанням інших кристалів до значніших (видимих у світловому мікроскопі) утворень, які називаються калькосферитами. У подальшому вони утворюють смужки, які поступово гомогенізуються, і ці ділянки втрачають смугастий вигляд. Інколи, однак, ви­никають вади в мінералізації, що затримують відкладання і взаємопроникнення калькосферитів. У результаті в дентині утворюються ділянки мало або майже зовсім не кальцинова­ної (немінералізованої) основної речовини дентину, обмежені характерними кулястими поверхнями. Ці ділянки отримали назву інтерглобулярного дентину (мал. 33). Через них про­ходять дентинні трубочки, у цих ділянках добре виражений органічний матрикс, і, таким чином, вони відрізняються від звичайного дентину лише меншим ступенем мінералізації.

Зернистий шар кореневого дентину (гранулярний шар Томса). Зони, подібні до інтерглобулярного дентину, утво­рюються і в кореневому дентині. Наприклад, під час фор­мування дентину кореня перший сформований радикуляр-ний дентин пришийкової ділянки містить грубу гранулярну тканину.

Волокна основної речовини в цій ділянці є особли­во грубими і погано кальцифікованими. Внаслідок меншої мінералізації цей шар на шліфах зубів нагадує інтерглобу­лярний дентин і називається зернистим шаром кореневого дентину, або гранулярним шаром Томса. Він є до­сить постійним проявом кореневого дентину, особливо за умови недостатньої мінералізації. Утворення гранулярного шару Томса, як інколи вважають, є подібним до утворення інтерглобулярного дентину. Але, як було сказано вище, він має дещо інше походження. Також припускають, що цей шар може бути утворений внаслідок різних місцевих пору­шень і зменшення мінералізації матриксу, утворення петель закінчень відростків одонтобластів. В останньому випадку за рахунок утворення петель значно збільшуються дентин-ні трубочки, що робить матрикс дентину в цих ділянках по розним. На шліфах зернистий шар кореневого дентину має вигляд тісно розміщених одне біля одного зерен чорного кольору. Вони широкою смугою тягнуться вздовж дентинно-цементного з'єднання.

 

 

Вторинний дентин. Протягом існування зубних тканин дентиногенез у зубі продовжується, звичайно з різною швид­кістю відповідно до дії функціональних або патологічних подразників. Унаслідок цього у дентині і в пульпі утворю­ються різні види дентину, що є реакцією на ті чи інші по­дразники. Дентин, який продукується під час дентиногене-зу до прорізування зубів, відомий як дентин розвитку, або первинний дентин.

Після прорізування зубів у порожнині зуба з боку пульпи починає відкладатися дентин з дещо відмінною будовою, ним дентином. Він відрізняється повільнішими темпами утворення і не такою правильною структурою.

 

 

 

Після прорізування зуба на ньо­го починає діяти низка нових подразників, що спричинює зміни в одонтобластах і відхилення у їх діяльності. Це відо­бражено певною відмінністю утворення вторинного дентину і його з'єднання з первинним, що на шліфах виявляється у вигляді демаркаційної лінії. Новоутворений вторинний ден­тин має досить строкату структуру: поряд з ділянками, що містять дентинні трубочки, в ньому виявляють ділянки, повністю позбавлені трубочок і побудовані лише з основ­ної речовини дентину. Внаслідок цих відмінностей виділя­ють два види вторинного дентину: регулярний та іррегуляр­ний.

Цемент

Цемент Зовнішня поверхня кореня зуба, починаючи від шийки і до вершини кореня, вкрита кальцифікованою, подібною до кістки тканиною, яка називається цементом (cementum, substantia ossea).. Покриває корені і шийку зуба. Найбільша його товщина в апикальній ділянці. Містить 50—60 % неорганічних речовин (гідроксиапатит), 30—40 % — органічних (колаген). За своєю органічною волокнистою осно­вою, основною речовиною, типом кристалів, внутрішніми клітинами, проростами і хімічним складом вона нагадує кі­стку. Однак на відміну від кістки цемент не містить гавер-сових каналів і кровоносних судин. На основі відсутності або наявності клітин у кальцифікованому матриксі розріз­няють два типи цементу: безклітинний і клітинний (мал. 40). З усіх твердих тканин зуба цемент є найменш мінералізова­ною тканиною. Безклітин­ний цемент містить менше органічних речовин, і оскільки саме він відкладається протягом усього життя зуба, це і є основною причиною того, що з віком мінералізація цементу збільшується. Основним неорганічним компонентом цементу є апатити (зокрема, гідроксоапатит), а також кальцій і фосфор. Крім того, містяться слідові кількості міді, фтору, заліза, свинцю тощо. Кола­ген є принциповим органічним компонентом матриксу, його волокна фіксовані в аморфній цементуючій субстанції і глікозаміногліканах, як і в кістці.

Поділяється на:

                           1.         Безклітинний (первинний) цемент — покриває середню третину кореня і шийку. Не містить клітин, складається зі звапненої  міжклітинної речовини, що включає щільно розташовані колагенові волокна і основну речовину. Частина волокон розташовується подовжньо, паралельно поверхні цементу. Інша частина більш тонких волокон (шарпієвих) проходить радіально. Вони направляються в пучки колагенових волокон періодонту. З іншого боку шарпієві волокна спаяні з радіальними волокнами дентину.

                           2.         Клітинний (вторинний) цемент — покриває апікальну третину коренів і ділянці біфуркації коренів багатокореневих зубів. Складається з клітин і міжклітинної речовини. Міжклітинна речовина включає волокна і основну речовину. Відбувається  постійне, але циклічне відкладення цементу.

Гіперцементоз — надмірне відкладення цементу.

Функції цементу: захисна, утримуюча, репаративна, пасивне прорізування.

Цемент повністю вкриває корінь від емалі до верхівки. Проникаючи через апікальний отвір у канал кореня, його внутрішня поверхня прилягає до дентину і з'єднується з ним дентинно-цементним з'єднанням, а зовнішня — до періодонта. Цемент, який під час розвитку кореня зуба утво­рюється першим і вкриває пришийкову третину або по­ловину кореня, не містить клітин у своєму матриксі, тому його називають безклітинним. Цемент, розміщений біля верхівки кореня, а в багатокореневих зубах — і в ділян­ці біфуркації, містить велику кількість відросткових клі­тин — цементоцитів; це так званий клітинний цемент. Це­мент, що безпосередньо прилягає до періодонта, менш мінералізований і відомий під назвою цементоїду, або пре-цементу.

Товщина клітинного цементу дещо більша, ніж безклі-тинного, і клітини — цементобласти — розміщені в ньому досить нерівномірно. На деяких ділянках вони є у великій кількості, досить тісно скупчені, на інших їх набагато менше. Відкладання цементу відбувається шарами, ширина яких досить різна. Вони відділені один від одного лініями, які називаються ламелами. У клітинному цементі ламели шир­ші; їх ширина і кількість цементоцитів у них залежать від сили і тривалості подразника, у відповідь на який вони утворилися. У лакунах цього виду цементу розміщуються цементоцити — в основному круглі клітини з численними відростками (мал. 42). Вони розміщені в прилеглих до ла­куни канальцях, що часто з'єднані з канальцями сусідніх клітин. Відростки ж цих клітин у з'єднаних канальцях зали­шаються відокремленими один від одного. Здебільшого від ростки орієнтовані у напрямку джерел живлення, яке від­бувається шляхом дифузії, оскільки цемент не містить гаверсових каналів та кровоносних судин.

Основна речовина цементу пронизана колагеновими во­локнами, які йдуть у різних напрямках. Вони зібрані у товщі і впорядкованіші пучки, ніж у дентині. Одні із цих пучків розташовані паралельно поверхні цементу, інші, товщі, пере­тинають товщу цементу в радіальному напрямку. Вони про­довжуються в пучки колагенових волокон періодонта і далі — у шарпеєвські волокна альвеолярної кістки. З іншого боку колагенові волокна, не перериваючись, переходять у волок­на основної речовини дентину. На волокнах і між ними від­кладаються кристали апатитів, їх осі орієнтовані паралельно до довжини волокон. Зустрічаються голкоподібні і плитко-подібні кристали, вони менші, ніж кристали емалі, і більш подібні до таких кристалів кістки та дентину. Безклітинний цемент подібний до клітинного, але відрізняється від нього відсутністю клітин, канальців і більшою мінералізацією.

Між кальцифікованим матриксом цементу і шаром це-ментобластів розміщується маломінералізований матрикс це­менту, який називається прецементом. Ширина цього шару коливається від 3 до 5 мкм, він вкриває клітинний і безклі-тинний цемент. Вважають, що він забезпечує оточення для цементобластів і виконує запобіжну функцію, протидіючи резорбції цементу. У кістці зміни напруження стимулюють зміни її резорбції та апозиції, аналогічні зміни спостерігають­ся і в цементі. В основному цемент відповідає на адаптаційні зміни апозицією, рідше — резорбцією. Постійне зростання кількості цементу протягом життя стимулюється жуваль­ною і психологічною активністю. Внаслідок зміни функції зубів, хронічних запальних процесів інтенсивність утворен­ня цементу збільшується, що може призвести до гіперцемен-тозу і навіть зрощення цементу з кісткою альвеоли. Інколи у періодонті можуть утворюватися кальцифіковані тіла, які мають будову цементу, — цементикли.

Принциповою функцією цементу є співучасть у закріп­ленні зубів в альвеолі групами колагенових волокон, які проходять від цементу до зубної поверхні альвеолярної плас­тинки. Іншою його функцією є апікальний цементогенез для підтримання оклюзійних функціональних взаємовідношень зубів, що є намаганням компенсувати їх стирання тощо. Це-ментогенна активність забезпечує перекріплення і перемі­щення волокон внаслідок мезіального зміщення зубів, а та­кож допомагає у підтриманні ширини періодонта.

Пульпа

Пульпа — рихла волоконна сполучна тканина, що заповнює порожнину зуба. Складається з клітин і міжклітинної речовин. Клітини - одонтобласти, фібробласти, в меншій кількості — макрофаги, дендритні клітини, лімфоцити, плазматичні і тучні клітини, еозинофільні гранулоцити. Одонтобласти — клітини грушовидної форми в коронковій пульпі, кубічні — в кореневій. Вони продукують дентин. Відростки — волокна Томса — прямують в дентин. Фібробласти — найбільш численні клітини. Міжклітинна речовина — власне колагенові і ретикулярні волокна, занурені в основну речовину. В тимчасових зубах пульпа має приблизно однакову гістологічну будову на всьому протязі, тоді як у постійних вона поділяється на коронкову та кореневу. Загальні обриси пульпи певною мірою повторюють форму і зовнішній рельєф зуба. Пульпа, що міститься у порожнині коронки зуба, обмеженій дентином і емаллю, називається коронковою, пульпа кореневих кана­лів — кореневою. Коронкова й коренева пульпа має певні відмінності залежно від розміщення, форми, структури та функції.

                               1.         Коронкова пульпа — рихла, багато васкуляризована і інервована сполучна тканина, з великою кількістю клітин. Одонтобласти розташовуються в декілька рядів.

                                 2.         Коренева — містить більше волокон, більш щільна, слабше васкуляризована і інервована, її клітинний склад менш різноманітний.

В пульпі розрізняють 3 клітинних шари:

1)                       периферичний — компактний шар одонтобластів в 1— 8 рядів;

2)                       проміжний (субодонтобластичний) має 2 зони:

·         зовнішню (зона Вейля) — бесклітинний шар, бідний клітинами. Містить відростки клітин внутрішньої зони, нервове сплетення Рашкова, кровоносні капіляри;

·         внутрішня (клітинна, багата клітинами), містить фібробласти, малодиференційовані клітиники, преодонтобласти, капіляри, мієлінові і безмієлінові волокна;

3)                       центральний шар утворений рихлою волокнистою тканиною, що містить фібробласти, макрофаги, більш крупні судини, пучки нервових волокон.

Кровоносні судини і нерви входять в пульпу через апікальний отвір. Артеріоли в каналі віддають бічні розгалуження до шару одонтобластів, калібр їх зменшується. В коронці артеріоли утворюють аркади, з яких беруть початок більш дрібні судини. В коронковій пульпі виявлені всі елементи мікроциркуляторного русла та анастомози.

В пульпі містяться є лімфатичні судини (відтік лімфи на верхній щелепі через нижньощелепний отвір до підщелепних вузлів, на нижній щелепі — в глибокі лімфатичні вузли внутрішньої яремної вени).

Пучки нервових волокон входять в судинно-нервовий пучок. Субодонтобластичнє нервове сплетення (Рашкова) розташовується досередини від шару одонтобластів. Волокна пульпи міелинові і безмієлінові.

В пульпі можуть формуватись дентиклі і петрифікати. Петрифікати — дифузні ділянки звапнення. Дентиклі — локальне звапнення, утворення круглої або неправильної форми, що складаються з дентину (високоорганізовані) або дентиноподібної тканини (низькоорганізовані). Перші утворюються одонтобластами, другі — малодиференційованими клітинами. Бувають вільні (з усіх боків оточені пульпою), пристінкові (стикаються із стіною), інтерстиціальні (замуровані в дентині).

Функції пульпи: пластична, трофічна, сенсорна, захисна і репаративна.

Не дивлячись на те, що  розвиток тимчасових і постійних зубів перебігає однотипно, вони мають ряд особливостей, як на окремих етапах їх розвитку, так і по завершенні останніх. Відмінності між повністю сформованим тимчасовими і постійними зубами стосуються, як

За своєю морфологічною будовою пульпа складається з пухкої сполучної тканини, яка містить багато клітин, міжклітинної речовини, кровоносних судин і нервових волокон. її своєрідність полягає в тому, що поряд з клітинними елементами вона містить велику кіль­кість драглистої міжклітинної речовини. Волокна представ­лені колагеновими і ретикулярними (аргірофільними), елас­тичні волокна в пульпі не виявлені. Основними клітинами пульпи є одонтобласти (дентинобласти), фібробласти, ма-лодиференційовані клітини, макрофаги тощо. Ці клітини розміщуються у пульпі нерівномірно, що дозволяє виділи­ти в ній три шари:

1)                       шар одонтобластів, або периферійний;

2)                       субодонтобластний (або камбіальний) шар;

3)                       централь­ний шар

У периферійному відділі пульпи, який безпосередньо при­лягає до дентину, в один або кілька рядів розміщуються ви­тягнуті клітини з темною, базофільною протоплазмою — одонтобласти (дентинобласти). Кожна з цих клітин має ден-тинний відросток (волокно Томса), який проникає у ден-тинну трубочку (дентинний каналець) і пронизує всю тов­щу дентину. На внутрішніх полюсах більшість одонтоблас­тів з'єднуються між собою та іншими клітинами пульпи за допомогою коротких відростків. Величина і кількість одон­тобластів у периферійному шарі кореневої пульпи зменшу­ється. Тіло клітин багате на клітинні органели: добре розви­нутий апарат Гольджі, численні мітохондрії, ядро містить багато хроматину і декілька ядерець. У міру віддалення від тіла клітини кількість органел у дентинних відростках (во­локна Томса) зменшується. Основною функцією одонтоб-ластів є утворення дентину і живлення твердих тканин зуба.

Під шаром одонтобластів розміщується відносно вільна від клітин зона завтовшки близько 40 мкм, яку називають зоною Вейля. Вона спостерігається не у всіх зубах, може бути відсутньою у деяких ділянках коронкової пульпи од­ного і того самого зуба і мати різну товщину. Це пов'язано зі ступенем активності одонтобластів, наприклад, у тих ді­лянках, де вони активно продукують дентин, зона Вейля практично відсутня. Зона складається переважно з міжклі­тинної речовини, у якій розміщені ретикулярні (аргірофіль-ні) волокна і поодинокі фібробласти, макрофаги. У цьому самому шарі міститься нервове субодонтобластичне спле­тення, яке складається з безм'якушевих нервових волокон.

Субодонтобластний шар містить дрібні малодиференці-йовані зірчасті клітини, від тіла яких відходять численні відростки, що тісно переплітаються між собою. Клітини розміщені безпосередньо біля одонтобластів, з'єднуються своїм подовженим тілом і відростками з одонтобластами та проникають у проміжки між ними. Клітини цього шару ма­ють здатність у разі необхідності трансформуватися в одон-тобласти.

Центральний шар пульпи також містить клітини зі знач­ною кількістю відростків типу фібробластів. Вони розміще­ні не так щільно, як у проміжному шарі. Крім фібробластів у цьому шарі є велика кількість осілих макрофагоцитів (гіс-тіоцитів). Наявність цих ретикулоендотеліальних клітин у пульпі свідчить про те, що вона виконує важливу захисну, або бар'єрну, роль. До малодиференційованих елементів пух­кої сполучної тканини пульпи відносять періцити — кліти­ни, які здатні трансформуватися у макрофагоцити і фібро­бласти. Крім клітинних елементів у цьому шарі є тонкі ретикулярні (аргірофільні) та колагенові волокна, які роз­міщуються без певної орієнтації.

Пульпа має добре розвинуту систему кровопостачання. Основна артеріальна судина у супроводі 1-2 вен і декількох нервових стовбурців проникає у пульпу через апікальний отвір і, доходячи до коронкової пульпи, розга­Особливо густе сплетення дрібних кровоносних судин і ка­пілярів утворюється в субодонтобластному шарі, звідки ка­піляри проникають до одонтобластів, обплітаючи їх тіла. Вени проходять по основному ходу артерій і виходять через верхівковий отвір кореня. Між артеріальними судинами як кореневої, так і коронкової пульпи є численні анастомози, а в ділянці верхівки — дельтоподібні розгалуження. Власне й діаметр верхівкового отвору також більший, ніж діаметр кровоносних судин, тому за наявності набряку пульпи здав­лений судин на верхівці зуба не відбувається, як гадали ра­ніше. Лімфатичні судини пульпи за ходом і положенням цілком відповідають кровоносним судинам, вони також утво­рюють сплетення навколо них як у поверхневих, так і в глибоких шарах пульпи. Лімфатичні судини пульпи вихо­дять через верхівковий отвір, впадають у більші лімфатичні судини і далі у глибокі лімфатичні вузли.

Пульпа зуба багато іннервована і являє собою високочут­ливу тканину. Пучки м'якушевих нервових волокон входять через апікальний отвір кореня, утворюючи разом з кровоносними судинами судинно-нервовий пучок. Воно має велику кількість нервових волокон і найбільш виражене у ділянці рогів коронкової пульпи. Значна частина нерво­вих волокон з центрального шару пульпи спрямовується через шар одонтобластів до предентину і дентину. Над ша­ром одонтобластів, на межі пульпи і дентину, частина нер­вових волокон утворює надодонтобластне нервове сплетення, волокна якого розміщуються в різних напрямках в основ­ній речовині предентину. По дентинних відростках одонто­бластів нервові волокна можуть, але дуже рідко, проникати приблизно на третину товщини дентину. У пульпі містяться різні рецептори: у вигляді розгалужених кущиків, китичок, ґудзиків тощо. Таким чином, пульпа має виражену чутливу іннервацію, яка сприймає відчуття не тільки з пульпи, але й з твердих тканин зуба.

Пульпа є важливим органом зуба, який виконує ряд функцій, найважливішою серед яких є утворення дентину. Цю функцію забезпечують високодиференційовані клітини пульпи — одонтобласти (дентинобласти), які постійно по­повнюються за рахунок малодиференційованих клітин про­міжного і центрального шарів. Пластична функція пульпи особливо проявляється під час формування зуба і не при­пиняється після,його прорізування. У разі виникнення па­тологічних змін твердих тканин зубів, наприклад карієсу, пульпа відповідає на них утворенням вторинного дентину.

Використана література:

1. Боровский Е.В. Терапевтическая стоматология / Е.В. Боровский, В.С. Иванов, Ю.М. Максимовский, Л.Н. Максимовская. - 2001. - 736 с.

2.  Борисенко А.В. Терапевтична стоматологія: У 4 т. — Т. 1: Пропедевтика терапевтичної стоматології. – 2011. – 360 с.