СЛОВНИК ЛІНГВІСТИЧНИХ ТЕРМІНІВ

 

 

 

 

 

 

 

ББК 81.Укр

        З-47

 

 

 

Укладач:          Зевако В.І., кандидат філологічних наук, доцент кафедри іноземних  мов і зарубіжної літератури ТЕІПО

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

При укладанні словника використано матеріали наступних видань:

1.       Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Р. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я. Єрмоленко. – К., 2001.

2.       Левицький В.В., Іваницька М.Л., Іваницький Р.В. Основи мовознавства. – Чернівці, 2000.

3.       Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н. Ярцева. – М., 1990.

4.       Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. – М., 1976.

5.       Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. – К. – Одеса, 1991.

6.       Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. – К., 2000.

7.       Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К., 1988.

8.       Ющук І.П. Вступ до мовознавства. – К., 2000.

9.       Доленко М.Т. Вступ до мовознавства. Збірник вправ і завдань. – К., 1975.

10.    Донець Л.С., Мацько Л.І. Вступ до мовознавства. Практикум. – К., 1989.

11.    Зиндер Л.Р. Введение в языкознание. Сборник задач. – М., 1987.

12.    Кондрашов Н.А., Копосов Л.Ф., Рупосова Л.П. Сборник задач и упражнений по введению в языкознание. – М., 1985.

13.    Норман Б.Ю. Сборник задач по введению в языкознание. – Минск, 1989.


Умовні скорочення

У словнику після визначення термінів подаються скорочені назви джерел, з яких наводиться тлумачення, а також номер сторінки цього видання. В основному це термінологічні словники; якщо потрібний термін у словнику відсутній, ми зверталися до матеріалів підручників.

 

Карпенко – Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. – К. – Одеса, 1991.

Кочерган Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. – К., 2000.

ЛЭС Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. – М., 1980.

ОМ – Левицький В.В., Іваницька М.Л., Іваницький Р.В. Основи мовознавства. – Чернівці, 2000.

Розенталь – Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. – М., 1976.

Семчинський – Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К., 1988.

УМ – Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я. Єрмоленко. – К., 2001.

Шайкевич – Шайкевич А.Я. Введение в лингвистику. – М., 1995.

Ющук – Ющук І.П. Вступ до мовознавства. – К., 2000.


 Тема. Мовознавство як наука про мову

 

Основні поняття і терміни теми

Мова, мовознавство, прикладна лінгвістика, методологія, метод, синхронія, діахронія, мовні універсалії.

 

Мова – основний обєкт вивчення мовознавства. Під мовою насамперед розуміють природну людську мову (в опозиції до штучної мови і мови тварин), виникнення та існування якої нерозривно пов’язане з виникненням та існуванням людини – homo sapiens. Термін має як мінімум два взаємопов’язаних значення: 1) мова взагалі, мова як певний клас знакових систем; 2) конкретна, т.зв. етнічна мова.

Мова взагалі – це семіотична (знакова) система, яка виникла природнім шляхом (на певній стадії розвитку людського суспільства) і закономірно розвивається, характеризуючись соціальним призначенням, – це система, яка існує насамперед не для окремого індивіда, а для певного соціуму.

Конкретна мова – певна реально існуюча знакова система, яка використовується в певному соціумі в певний час і в певному просторі.

Мова в першому значенні – це абстрактне уявлення про єдину людську мову, що зосереджує всі універсальні властивості всіх конкретних мов. Мова в другому значенні – це численні реалізації властивостей мови взагалі (ЛЭС, 604).

Мова – складне суспільне явище, в якому розрізняють такі ознаки: а) найважливіший засіб людського спілкування та об’єднання людей у спільноту; засіб самоідентифікації й вираження ментальності нації (етносу); в) засіб формування й розвитку думки, здійснення пізнавальної діяльності, реалізації духовної культури народу (УМ, 90).

Мова – це динамічна система створюваних і відтворюваних мовними органами членороздільних звукових знаків для предметів і явищ фізичної і психічної дійсності та їх відображень у свідомості, а також правил сполучуваності цих знаків, – система, здатна виразити всю повноту людських знань та уявлень про світ. Мова виникла в людському суспільстві для потреб спілкування, тому її називають природною. Але люди поруч з природною мовою користуються в спілкуванні ще й іншими знаковими системами – штучними мовами та різними сигналізаційними системами, можливості яких значно обмежені порівняно із можливостями природної мови (Семчинський, 9).

Мовознавство – наука про природну людську мову взагалі та про всі мови світу як її індивідуальних представників (ЛЭС, 618).

Мовознавство – наука про природну людську мову в усіх її вимірах: будову, функції і розвиток мови; про походження мови як такої і про різноманітність мов світу. Як суспільна наука, мовознавство пов’язане з філософією, психологією, логікою, а також з історією, соціологією тощо. Залежно від того, на чому наголошується у визначенні мови, мовознавство застосовує різні методи її дослідження. Питання, що стосуються однаковою мірою всіх мов, будови мови в цілому, належать до мовознавства загального, або теоретичного. Практичним вивченням мови займається прикладне мовознавство (УМ, 95).

Прикладна лінгвістика – напрям у мовознавстві, пов’язаний із прак-тичним розв’язанням питань застосування мови: створення систем транскрипції усної мови, транслітерації іншомовних слів, систем стенографії; стандартизація термінології; створення штучних мов, автоматизованих систем інформаційного пошуку; розроблення методів автоматичного анотування, реферування, машинного перекладу; створення синтезаторів мови (УМ,137 – 138).

Методологія (від метод і гр. logos – слово, вчення) у мовознавстві – вчення про принципи дослідження в науці про мову. Методологія визначає підхід до об’єкта мовознавства, взаємовідношення між суб’єктом і об’єктом дослідження, спосіб побудови наукового знання, загальну орієнтацію і характер лінгвістичного знання. Будучи тісно пов’язаною з лінгвістичною теорією, вона значною мірою обумовлює результати дослідження (ЛЭС, 604).

Метод (від гр. methodos – шлях дослідження ) – cпосіб, прийом, методика дослідження мовних явищ. Експериментально-фонетичний метод застосовується для вивчення звукової системи мови з допомогою апаратури, яка записує й аналізує звукову, інтонаційну будову висловлювань. Порів-няльно-історичний метод використовується для вивчення споріднених мов. Метод компонентного аналізу лексичної семантики застосовується для вивчення словникового складу мови та встановлення диференційних ознак лексем. Метод трансформаційного аналізу слугує для пізнання синтаксичного рівня мови, для визначення синтаксично-стилістичних відмінностей у функціонуванні конструкцій. (УМ, 88-89).

Відповідно до методів дослідження мови (чи мов) є такі види мовознавства:

1.       описове мовознавство – опис однієї мови в синхронії;

2.       історичне – опис однієї мови в діахронії;

3.       типологічне – опис кількох мов у синхронії;

4.       порівняльно-історичне – опис кількох мов у діахронії (Ющук, 7).

Метод – це спосіб пізнання предмета чи явища. За визначенням В.М. Русанівського, метод – це процедура виявлення й опису специфічних особливостей предмета чи явища або певної його сторони, що дозволяє одержати нові знання про будову предмета, його властивості, особливості їх виявів і под. Не слід змішувати поняття метод і прийом. Прийом є частиною методу: кожен метод становить собою сукупність певної кількості науково-дослідних прийомів, які при використанні методу (чітко, суворо послідовно!) застосовуються до досліджуваного матеріалу (Карпенко, 11, 13).

Синхронія (від гр. sýnchronos – одночасний) – стан мови в певну добу, на одному часовому зрізі як предмет лінгвістичного дослідження. Синхро-нічний опис мови передбачає виявлення тенденцій в одночасному функціонуванні фонетичних, лексичних, граматичних та інших мовних одиниць, що утворюють цілісну систему. Синхронічна система динамічна, рухлива, тому аналіз мовних фактів із статичного погляду не виключає врахування варіантності мовних одиниць, які відображають і часові зміни в мові (УМ, 156).

Мета синхронного вивчення мови – встановити принципи її організації як системи, якій властива певна рівновага рухомого й сталого, динамічного й статичного. З точки зору синхронії можна вивчати не тільки сучасний стан, але й окремі періоди в історії мов (у тому числі мертвих), що визначаються за принципом відносної стабільності системи мови в даний період, який може бути і дуже коротким, і довготривалим (наприклад, коли у якості синхронного зрізу описується праіндоєвропейський або прагерманський стан) (ЛЭС, 451).

Діахронія (від гр. diá – через, chrónos – час) – історично-часова змінюваність мовних одиниць; зміна мовної системи у зв’язку з її еволюцією. Діа-хронічне мовознавство вивчає історію мовних змін. Мовні одиниці впорядковуються за хронологічним принципом – від найдавніших до найновіших (УМ, 50).

Мовні універсалії (від лат. universalis – загальний) – це явища,              характерні для всіх мов або для більшості з них (ЛЭС, 535).

До мовних універсалій належать:

а). В області фонетики:

·           у всіх мовах світу присутні щонайменше 3 голосних звуки (і, у, а ), більшість мов має 5 голосних: і, е, а, о, у. Максимальна кількість голосних – 12;

·           довгі голосні та дифтонги зустрічаються, як правило, тільки в наголошених складах;

·           дифтонги існують тільки в тих мовах, у яких є або були довгі го-лосні;

·           кількість приголосних у мовах світу коливається від 7 до 67 – 70. У більшості мов ця кількість коливається у межах від 20 до 30.

б). В області лексикології та семантики:

·           у всіх мовах світу є слова з метафоричним значенням;

·           у всіх мовах світу присутня полісемія;

·           близько 60% значень слів є переносними;

·           існує тільки 4 базових позначення смакових відчуттів: солодкий, гіркий, кислий, солоний. Інші позначення смаку є метафорами;

·           слова гіркий, кислий, солоний вживаються метафорично для позначення неприємного, а солодкий – приємного;

·           у кожній мові є запозичення.

в). В області морфології і синтаксису:

·           категорія роду завжди взаємодіє з категорією числа;

·           якщо у мові є двоїна, то множина даного слова означає більше двох”, а не “більше одного”;

·           кількість відмінків у різних мовах варіює від двох до 24;

·           складносурядні речення (паратаксис) виникли раніше, ніж складнопідрядні (гіпотаксис);

·           найбільш давня обставина – обставина місця (ОМ, 108 – 111).

 


 

Тема. Сутність мови, її природа і функції

 

Основні поняття і терміни теми

Система мови, структура мови, мовний знак, знакові теорії мови, функції мови, мова і мислення, співвідношення мовних і смислових категорій, історичний розвиток мови і мислення, мова і мовлення, мовна        діяльність, мовленнєвий акт.

 

Система мови (від гр. systēma – ціле, те, що складається з частин, поєднання) – сукупність мовних елементів будь-якої природної мови, що знаходяться у відношеннях і зв’язках один з одним і утворюють певну єдність і цілісність. Кожен компонент системи існує не ізольовано, а лише у протиставленні до інших компонентів системи. Тому він розглядається, виходячи з його ролі у складі мовної системи, тобто у світлі його значимості.

Термін система мови може вживатися у частковому (локальному) або загальному (глобальному) значеннях. У першому значенні система мови розглядається як закономірно організована сукупність мовних елементів одного мовного рівня, пов’язаних стійкими відношеннями (система відмінків, фонологічна система), у другому – як закономірно організована сукупність локальних систем (підсистем) (ЛЭС, 452).

Система мови – сукупність взаємопов’язаних елементів одного рівня (фонем, морфем, лексем, фразем, речень), які перебувають між собою у відповідних опозиційних відношеннях, а також відношення між мовними рівнями (УМ,156).

Структура мови – взаєморозташування і зв’язок компонентів, складників, що забезпечують цілісність тієї чи іншої мовної одиниці (УМ, 176).

Структура – це спосіб організації системи, її внутрішня будова (Кочерган, 34).

Структура – 1) те ж, що будова: структура слова, структура речення. 2) лексико-граматична єдність, що має специфічну схему будови: синтаксична структура (Розенталь, 470).

Знак мовний – матеріально-ідеальне утворення (двостороння одиниця мови), яке представляє предмет, властивість, відношення дійсності; у своїй сукупності мовні знаки утворюють особливу знакову систему – мову. Мовний знак являє собою єдність певного змісту (значення) і ланцюжка розчленованих звуків (форма).

Обидві сторони знака взаємно обумовлюють і передбачають одна одну. Найбільш типовим знаком є слово, оскільки людське пізнання в цілому і пізнавальний образ предмета зокрема визначені практикою і результатами мислення попередніх поколінь як такі, що закріплені у слові. Зміст словесних знаків має, таким чином, кумулятивний характер, тобто складається з накопиченої раніше інформації (ЛЭС, 167).

Знак, мовний знак – двостороннє утворення, що становить єдність мисленнєвого змісту (означуваного) і звукової (або графічної) форми – означника. Ідеальне й матеріальне поєднуються в мовному знаку, який відображає, певним чином членує дійсність. Семантика мовних знаків соціально зумовлена. Між означуваним, тобто поняттями, уявленнями і означником, тобто матеріальною звуковою стороною мовного знака, існують асиметричні відношення: один звуковий комплекс може співвідноситися з двома поняттями, і навпаки – одне поняття може передбачати існування двох звукових комплексів. Найтиповіший мовний знак – слово. Повнозначні слова нагромаджують і передають інформацію про навколишній світ. Службові слова містять інформацію про відношення між предметами і явищами дійсності. На відміну від інших знаків – сигналів, символів – мовний знак виконує стрижневу роль у смислотворенні, формуванні думки (УМ, 65).

Знакова теорія мови – одна з лінгвістичних теорій, що розглядає мову як систему знаків, описує способи організації цих знаків і їхню здатність узагальнено відбивати реальну дійсність. Знакову теорію мови насамперед повязують з іменем Ф. де Соссюра, ідеї якого розвивали структуралісти різних наукових шкіл. У Празькій лінгвістичній школі, зокрема, центральним питанням стало розуміння соціальної природи мовного знака і відповідно – об’єднання в одну систему мовця, слухача і реальної дійсності, відображеної у мовних знаках. Знакова теорія мови привертає увагу до таких проблем, як мислення і мова, можливості застосування методів логічної формалізації, математичного моделювання до вивчення і опису природної мови (УМ, 65).

Функції мови – роль (уживання, призначення) мови у людському суспільстві.

Функції мови являють собою прояви її сутності, її призначення і дії у суспільстві, її природи, тобто вони є тими характеристиками, без яких мова не може бути сама собою. Двома найважливішими, базовими, функціями мови виступають: комунікативна (спілкування) і когнітивна (пізнавальна, гносеологічна). До них (також у якості базових) додають емоційну функцію – бути одним із засобів вираження почуттів і емоцій і метамовну – бути засобом дослідження і опису мови у термінах самої мови. Базові функції мови взаємно обумовлюють одна одну при використанні мови, але в окремих актах мовлення і у текстах виявляються по-різному. З базовими, як первинними, співвідносяться похідні функції мови. До комунікативної функції належать контактовстановлювальна (фатична), конативна (засвоєння), волюнтативна (впливу), а також функція збереження і передачі національної самосвідомості, традицій культури та історії народу. З когнітивною співіснують функції: пізнання і оволодіння суспільно-історичним досвідом і знаннями, оцінки (аксеологічна), а також номінації (денотації). З емоційною функцією пов’язані модальна і поетична функції (ЛЭС, 564).

Функції мови – роль мови, її призначення, використання у суспільстві. Апелятивна (лат. appelare – воля) – функція впливу на адресата. Волюнтативна (лат. voluntas – воля) – функція вираження волі мовця. Емотивна (лат. emotum – збуджувати, хвилювати) – функція вираження почуттів, емоцій, переживань тощо. Вона передає суб’єктивну оцінку мовця щодо відповідної ситуації. Її ще називають експресивною. Когнітивна функція (лат. cognition – пізнання) відбиває зв’язок мови з мисленням, одна з основних функцій мови. Її ще називають акумулятивною (лат. accumulare – нагромаджувати), оскільки мова виступає не тільки засобом пізнання дійсності, а й засобом нагромадження знань і передавання їх нащадкам. Комунікативна функція – функція спілкування, обміну інформацією. Це найважливіша функція мови. Номінативна функція – функція позначення (номінації) об’єктів дійсності, їхніх властивостей та відношень між ними. Поетична (естетична) функція повязана з емотивною і полягає у використанні образних можливостей мови для впливу на читача (слухача). Фатична (лат. fatus sum – говорити) контактовстановлювальна, яка привертає увагу слухача, готує його до сприймання інформації. Функції мови, крім когнітивної, повязані з комунікативною. Реалізація названих функцій залежить від використання мови в різних сферах людської діяльності. Суспільні функції мови пов’язані зі статусом національної мови в державі, з використанням її як державної. Взаємозв’язок функцій мови із соціальними структурами вивчає соціолінгвістика (УМ, 195).

Мова і мислення – два невідривно пов’язаних види суспільної діяльності, які відрізняються один від одного за своєю сутністю і специфічними ознаками. “Мислення – вища форма активного відображення об’єктивної реальності, цілеспрямоване, опосередковане та узагальнене пізнання суттєвих зв’язків і відношень предметів і явищ. Воно відбувається в різних формах і структурах (поняттях, категоріях, теоріях), у яких закріплений і узагальнений пізнавальний і соціально-історичний досвід людства” (Философский энциклопедический словарь, 1983). Процеси мислення проявляються у трьох основних видах, що виступають у складній взаємодії: практично-дієвому, наглядно-образному і словесно-логічному. Знаряддям мислення виступають мова, а також інші системи знаків (як абстрактних, наприклад, математичних, так і конкретно-образних, наприклад, мова мистецтва). Мова – це знакова (у своїй початковій формі – звукова) діяльність, яка забезпечує матеріальне оформлення мислення і обмін інформацією між членами суспільства. Мислення, за виключенням його практично-дієвого виду, має психічну, ідеальну природу, між тим як мова – це явище за своєю первинною природою фізичне, матеріальне (ЛЭС, 606).

Співвідношення мовних і смислових категорій. Багатовіковий процес оформлення і вираження думок за посередництвом мови обумовив розвиток у граматичній будові мов ряду формальних категорій, частково співвідносних з деякими загальними категоріями мислення, наприклад, підмет, присудок, додаток і означення приблизно відповідають смисловим категоріям суб’єкта, предиката, об’єкта і атрибута; формальні категорії іменника, дієслова, прикметника, числівника і граматичної категорії числа приблизно відповідають смисловим категоріям предмета чи явища, процесу (в т.ч. дії і стану), якості і кількості; формальні категорії сполучників, прийменників, відмінків і граматичних часів приблизно відповідають смисловим категоріям зв’язку, відношення, часу і т. п. Разом з тим у граматичній будові мов розвиваються обов’язкові для певних частин мови і конструкцій речень формальні категорії, що не відповідають категоріям мислення або відповідають будь-яким його факультативним категоріям. Наприклад, категорії граматичного роду, означеності / неозначеності, виду дієслова виникають у результаті обумовленого системним характером мови поширення на всі слова певної частини мови формальних ознак, властивих в історії мов лише певним словам і не завжди актуальних для мислення. Інші категорії, як, наприклад, категорія модальності, відображають суб’єктивне відношення мовця до змісту мовлення, треті, як, наприклад, категорія особи, означають типові умови усного мовного спілкування і характеризують мову не з боку її мисленнєвої, а з боку комунікативної функції (ЛЭС, 607).

Історичний розвиток мови і мислення. Характер взаємодії мови і мислення у ході історичного розвитку не залишається незмінним. На початкових етапах розвитку суспільства мова, будучи в першу чергу засобом спілкування, разом з тим включається у процеси мислення, доповнюючи два початкових його види – практично-дієвий та наглядно-образний – новим, якісно вищим видом словесно-логічного мислення і тим самим активно стимулюючи розвиток мислення взагалі. Розвиток писемності посилює вплив мови і на саму інтенсивність мовного спілкування, що значно збільшило можливості мови як засобу оформлення думки. В цілому ж по мірі історичного розвитку мислення у всіх його видах поступово посилюється його вплив на мову, що проявляється головним чином у розширенні значень слів, у кількісному зростанні лексичного і фразеологічного складу мови, в уточненні й диференціації синтаксичних засобів вираження смислових відношень (ЛЭС, 607).

Мовлення – 1) мова в її конкретному виявленні як засіб спілкування. Розрізнення мови і мовлення припадає на час утвердження в мовознавстві структуралізму, який чітко розмежовував мову як систему знаків і правил послугування ним і мовлення як форму існування мови. Мова як система – явище загальне, абстрактне. Мовлення – явище часткове, окреме, індивідуальне, що втілюється в конкретні тексти; 2) говоріння, процес здійснення мовної діяльності (УМ, 92).

Мовлення – реалізація мови у різних ситуаціях спілкування, конкретне говоріння, що протікає у часі і має звукове (чи письмове) вираження (ОМ, 56).

Мовлення – конкретне говоріння, що протікає у часі, має звукову (включаючи внутрішнє промовляння) або письмову форму. Під мовленням розуміють як сам процес говоріння (мовна діяльність), так і його результат (мовленнєві витвори, що фіксуються пам’яттю або письмом) (ЛЭС, 414).

Мова і мовлення. Характеристика мовлення звичайно дається через протиставлення його мові (коду), яку розуміють як систему об’єктивно існуючих, соціально закріплених знаків, що співвідносять понятійний зміст і типове звучання, а також як систему правил їх вживання та сполучуваності.

Мовлення і мова (код) утворюють єдиний феномен людської мови і кожної конкретної мови, взятої у її певному стані. Протиставлення мови й мовлення проявляється в наступному:

·           мовлення – це реалізація мови, яка виявляє себе в мовленні і тільки через нього виконує своє комунікативне призначення. Якщо мова – це знаряддя (засіб) спілкування, то мовлення – це утворений даним засобом вид спілкування. Мовлення вводить мову у контекст вживання;

·           мовлення конкретне і неповторне на протилежність абстрактності і відтворюваності мови;

·           мовлення актуальне, а мова потенційна;

·           будучи актом, дією, мовлення розгортається у часі і реалізується у просторі; мова ж безвідносна до цих параметрів світу;

·           мовлення безкінечне, система мови конечна;

·           мовлення матеріальне, воно складається з артикульованих звуків, які сприймаються органами чуття (слухом, зором, дотиком), мова (система мови) включає в себе абстрактні аналоги одиниць мовлення, утворених їх розрізнювальними і спільними (інтегральними) ознаками, інакше кажучи, мовлення субстанціональне, а мова формальна;

·           мовлення активне і динамічне, система мови більшою мірою пасивна і статична;

·           мовлення рухливе, мова відносно стабільна;

·           мовлення лінійне, мова ж має рівневу організацію;

·           мовлення прагне до об’єднання слів у мовленнєвому потоці, завдання мови – зберегти їхню окремість;

·           мовлення – це послідовність слів, мова вносить в неї ієрархічні стосунки;

·           мовлення суб’єктивне, оскільки є видом вільної творчої діяльності індивіда, мова – здобуток суспільства, що ним користується, тому вона об’єктивна по відношенню до мовців;

·           мовлення довільне, мова обов’язкова (імперативна);

·           мовлення відображає досвід індивідуума, мова ж у системі відображених нею значень фіксує досвід колективу, “картину світу” народу, що нею говорить;

·           мовлення навмисне і звернене до певної мети, на відміну від нецілеспрямованості мови;

·           мовлення контекстуально і ситуативно обумовлене, мова не залежить від обставин спілкування;

·           мовлення варіативне, мова ж (якщо відволіктися від проблеми діалектів) у кожен період свого існування інваріантна;

·           мовлення припускає елементи випадкового і невпорядкованого, на відміну від мови, утвореної регулярними рисами своїх одиниць і відношень між ними;

·           мовлення належить до об’єктів дійсності і може розглядатися з точки зору істинності або неправдивості, до мови така оцінка не застосовується.

За перерахованими розрізненнями мови і мовлення, що відіграють у різних концепціях більшу чи меншу роль, інколи бачать протиставлення сутності і явища, загального і часткового

Мовленню властиві також ознаки, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови і не стосуються способу реалізації мовленнєвої діяльності. Процес мовлення характеризується певним темпом, тривалістю, тембровими особливостями, ступенем гучності, артикуляційної чіткості, акцентом і т.п. Мовлення можна характеризувати через вказівку на психічний стан мовця, його комунікативне завдання, відношення до співбесідника, щирість; за ознаками своєї формальної та смислової структури. До мовлення можуть застосовуватись естетичні (стилістичні) та етичні (нормативні) оцінки. Індивідуальний характер – найважливіша ознака мовлення. “Кожен індивід вживає мову для вираження саме своєї неповторної самобутності” (В. фон Гумбольдт); мова ж, за Гумбольдтом, “це засіб перетворення суб’єктивного в об’єктивне”. Суб’єктивність мовлення проявляється в тому, що мовлення має автора, який передає свої думки й почуття, для вираження яких він обирає слова і речення; співвідносить мовні номінації з певними об’єктами дійсності, надаючи їм мовленнєвого значення. Той, хто говорить (або пише), віддає перевагу тому чи іншому стилю спілкування і повідомлення (фамільярному, офіційному і т.п.), використовує повідомлення з потрібним для власної мети комунікативним завданням. “Тільки у мовленні індивіда мова досягає своєї кінцевої визначеності” (В..фон Гумбольдт). Мовленнєва поведінка є суттєвою складовою особистості (ЛЭС, 414).

Мовна діяльність – мовне спілкування в конкретних ситуаціях, які реалізують необмежену можливість створення нових змістів, нових текстів із обмеженої кількості одиниць мовної структури. У мовній діяльності виявляється єдність розмежованих у теорії мовознавства понять мова – як системаімовлення – як реалізація мовної системи (УМ, 92 – 93).

Мовленнєвий акт – мовленнєва дія, що відбувається у відповідності до правил і норм, прийнятих в даному мовному товаристві. У мовленнєвому акті беруть участь мовець і слухач (відправник і одержувач мовленнєвого висловлювання). Розрізнять такі основні види мовленнєвих актів: а) репрезентативи (повідомлення): Заняття розпочалися; б) директиви (спонукання, накази, прохання): Закрийте книги; в) комісиви (прийняття зобов’язання): Обіцяю виконати цю роботу; г) експресиви (вираження емоційного стану): Ой!; декларації (заяви і т.п.): Оголошую подяку (ОМ,56). Послідовність мовленнєвих актів утворює дискурс (ЛЭС, 412).




 

Тема. Мови світу. Генеалогічна класифікація мов

 

Основні поняття і терміни теми

Класифікація мов, типологічна класифікація, генеалогічна класифікація, прамова, архетип, споріднені мови, сім’я мов, індоєвропейські мови, ностратичні мови, порівняльно-історичний метод, порівняльно-історичне мовознавство, міжнародні мови, штучні мови, есперанто, інтерлінгвістика, мертві мови.

 

Класифікація мов – розподіл мов світу за певними таксономічними    рубриками у відповідності з принципами, що витікають із загальної мети дослідження, і на основі певних ознак. Проблема класифікації мов виникає при їх порівняльному вивченні. В основу класифікації кладуться найбільш суттєві характеристики порівнюваних мов (параметри). Існує два основних види класифікацій мов – генеалогічна і типологічна. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перша базується на понятті мовної спорідненості, друга – на понятті схожості (формальної та/або семантичної).

Існує також третій вид класифікації мов – ареальна, яка займає хоч і автономне, але проміжне положення між двома вказаними класифікаціями. Ареальна класифікація можлива і для мов всередині генеалогічної класифікації (наприклад, поліський ареал охоплює білорусько-українські діалекти), і для мов різної генетичної приналежності (наприклад, карпатський ареал включає угорсько-слов’янські діалекти). В ареальній класифікації важливу роль відіграють ознаки, повязані з контактними явищами. Вона можлива і всередині однієї мови стосовно її діалектів. Ареальна класифікація лежить в основі лінгвістичної географії.

При генетичному підході класифікація оперує такими таксономічними категоріями: сімя, група, підгрупа; при типологічному – тип, клас; при ареальному – ареал, зона, наприклад, зона перехідних говірок). Особливу категорію ареальної класифікації утворюють мовні союзи. Лише генеалогічна класифікація мов має абсолютний характер (кожна мова належить лише до одного певного генеалогічного угрупування і не може змінити цієї приналежності). Типологічна класифікація завжди відносна, історично змінна, оскільки змінна сама структура мови та її теоретичне осмислення. Ареальна класифікація характеризується більшою чи меншою стійкістю, тільки для неї є суттєвою територіальна локалізація мов; генеалогічна і типологічна класифікації будуються незалежно від просторового розміщення мов (ЛЭС, 228).

Типологічна класифікація мов ґрунтується на подібності структурних особливостей мов, а не на їх генетичній спорідненості. Найвідомішою є морфологічна класифікація, згідно з якою мови поділяються на чотири типи:

·           ізолюючі, або аморфні (наприклад, китайська мова). Для них характерні відсутність словозміни, граматична значимість порядку слів, слабке протиставлення службових і самостійних слів;

·           аглютинативні (наприклад, тюркські або банту мови). Їм властиві розвинута система словотворчої і словозмінної афіксації, єдиний тип відмінювання і дієвідмінювання, граматична однозначність афіксів, відсутність чергувань;

·           інкорпоруючі, або полісинтетичні (наприклад., чукотсько-камчатські, мови індіанців Північної Америки). Для них характерна можливість включення до складу дієслова-присудка інших членів речення, найчастіше прямого додатка;

·           флективні (наприклад, слов’янські, балтійські). Вони характеризуються багатофункціональністю граматичних морфем, наявністю фузії, великою кількістю типів відмінювання і дієвідмінювання.

Багато мов займають проміжне положення на шкалі морфологічної класифікації мов, поєднуючи у собі ознаки різних типів, наприклад, мови Океанії можуть бути охарактеризовані як аморфно-аглютинативні (ЛЭС, 511).

Генеалогічна класифікація мов – вивчення і групування мов світу на основі визначення споріднених зв’язків між ними (віднесення їх до однієї сім’ї, групи), тобто на основі загального походження з гіпотетичної прамови. Кожна сім’я походить з діалектів однієї мови (прамови), що розійшлися один з одним, наприклад, всі романські мови походять з діалектів народної (вульгарної) латині, на якій розмовляла більша частина населення Римської імперії перед її розпадом. Для визначення місця мови у генеалогічній класифікації її порівнюють з іншими спорідненими мовами тієї ж сім’ї і з їхньою спільною прамовою Виділяють такі сім’ї мов: індоєвропейська, фінно-угорська, тюркська, кавказька, китайсько-тибетська, тунгусо-манчжурська, семіто-хамітська, малайсько-полінезійська, дравідійська, банту та ін. (ЛЭС, 93 – 94).

Прамова (мова-основа) – мова, з діалектів якої походить група споріднених мов (ЛЭС, 391).

Архетип (від гр. archétypon – прообраз), інакше праформа, прототип – у порівняльно-історичному мовознавстві вихідна для наступних утворень мовна форма, реконструйована на основі закономірних відповідників у споріднених мовах. Архетип являє собою теоретично ймовірну форму, яка виводиться шляхом співставлення реально засвідчених структурних елементів ряду мов, і представляє прамовний стан сім’ї або групи споріднених мов (ЛЭС,47).

Споріднені мови – ті, що мають спільні ознаки у фонетичній, граматичній, лексичній будові завдяки спільному походженню (УМ, 92).

Сім’я мов – сукупність споріднених мов, яка поділяється на групи й підгрупи залежно від ступеня їхньої спорідненості. Індоєвропейська сім’я об’єднує понад 10 мовних груп (УМ,156).

Індоєвропейські мови – мови, що належать до однієї з найбільших і науково вивчених мовних сімей. Мови цієї сім’ї на початку ІІ тисячоліття до н.е. займали територію від Індії до Європи. Індоєвропейські мови, об’єднуючи живі й мертві мови, поділяються на такі групи:

·           індійська, або арійська: гінді, урду, бенгальська, маратхі, сингальська, гуджаратська, непалі, орія, кашмірська, циганська, мертві мови санскрит, палі, пракрити;

·           іранська: перська (фарсі), таджицька, афганська (пушту), курдська, белуджська (балучі), осетинська, татська, ягнобська, талиська, памірські, мертві мови авестійська, лідійська, парфянська, согдійська, хорезмійська, скіфська;

·           слов’янська, яка включає три підгрупи: 1) східна (українська, російська, білоруська); 2) західна (польська, чеська, словацька, серболужицька, мертва полабська); південна ( болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська, мертва старослов’янська);

·           балтійська : литовська, латиська, мертва прусська;

·           германська, яка поділяється на три підгрупи: 1) північногерманська, або скандинавська (датська, шведська, норвезька, ісландська, фарерська ); західногерманська (англійська, німецька, голландська, фламандська, їдиш); східногерманська (мертві готська, бургундська, вандальська);

·           романська включає три підгрупи: 1) центральна (французька, італійська, ретороманська, сардинська); західна (іспанська, португальська, каталонська, провансальська); східна, або балкано-романська (румунська, молдовська, мертва латинь);

·           кельтська, що поділяється на три підгрупи: гойдельська (ірландська, шотландська, мертва менська); бриттська (бретонська, валлійська, мертва корнська); галльська ( мертва галльська);

·           грецька: новогрецька, мертві середньогрецька, або візантійська, давньогрецька;

·           албанська: албанська мова;

·           вірменська: вірменська мова;

·           анатолійська, або хетто-лувійська: мертві хетська, лівійська, карійська, лідійська, лікійська;

·           тохарська: мертва тохарська (УМ, 69; Кочерган, 65 – 81).

Ностратичні мови – макросім’я мов, яка об’єднує афразійські (семіто- хамітські), індоєвропейські, картвельські (південна група кавказьких мов), уральські (генетичне об’єднання мов двох сімей: фінно-угорської та самодійської), дравідійські та алтайські мови (ЛЭС, 338).

Порівняльно-історичний метод – сукупність прийомів і принципів історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення історичних закономірностей їхнього розвитку. За допомогою даного методу простежується еволюція генетично близьких мов на основі доказів їх спільного походження. Основна мета порівняльно-історичного методу – відновлення прамов окремих сімей і груп споріднених мов, їх подальшого розвитку і членування на самостійні мови, а також створення порівняльно-історичних описів (граматик і словників) мов даної генетичної спільності. Головні завдання методу:

·           визначення генетичної приналежності мовних даних;

·           встановлення системи відповідників на різних рівнях порівнюваних мов;

·           моделювання вихідних прамовних форм (архетипів);

·           хронологічна і просторова локалізація мовних явищ і створення на цій базі генеалогічної класифікації мов.

Універсальним і домінуючим прийомом дослідження даного методу є порівняння (ЛЭС, 485).

Порівняльно-історичне мовознавство – галузь мовознавства, що займається встановленням спорідненості між мовами, описом їхніх змін у часі і просторі.

Порівняльно-історичне мовознавство вивчає граматичні, фонетичні системи споріднених мов, етимологію, орієнтується на встановлення архетипів у мові-основі, з якої розвинулись генетично споріднені мови. Вивчення істо- ричних етапів однієї мови так само належить до порівняльно-історичного мовознавства: на кожному історичному зрізі виявляються явища, які порівнюються з подібними явищами іншого історичного періоду. Застосовувані в порівняльно-історичному мовознавстві методи зіставлення, реконструкції історичних форм дають змогу здобувати факти, яким послуговуються суміжні науки: палеонтологія, діалектологія, історична етнологія та ін. (УМ, 132 -133).

Міжнародні мови – мови, які служать засобом спілкування народів різних держав. Поділяються на природні (для яких функція міжнародної мови є реальною, але вторинною по відношенню до їхнього основного використання в ролі національної або етнічної мови) і штучні (для яких функція міжнародної мови є первинною, але не завжди реалізованою, оскільки не всі такі мови отримали застосування у практиці міжмовного спілкування).

Міжнародні природні мови в давнину і середньовіччя були регіональними (виступали засобами спілкування лише у певному регіоні), їх використання супроводжувалося обмеженнями: соціальними (ними володіли відносно невеликі соціальні групи) або функціональними (часто міжнародні мови використовувалися в даній ролі лише у писемній формі). Так, засобом спілкування народів Далекого Сходу була китайська мова, давньогрецька мова була спільною мовою елліністичного світу, латинська – різномовної Римської імперії. У період середньовіччя роль міжнародних виконували арабська, перська мови на Близькому Сході, старослов’янська мова – у слов’янських країнах, грецька і латинська – в Європі.

У нові часи, поруч з регіональними міжнародними мовами, виникає група мов глобального використання (т.зв. світові мови). Це було викликано зростанням міжнародних контактів (торгових, економічних), розвитком засобів масової комунікації, інтернаціоналізацією наукової термінології тощо. Кількість світових мов має тенденцію до зростання. Після 18 ст., яке часто називають епохою панування французької мови, у сферу глобального використання поступово включаються англійська та німецька мови, з 20 ст. – російська та деякі інші мови. Міжнародне спілкування забезпечує група найбільш розвинутих міжнародних мов (т.зв. клуб світових мов). Міжнародні мови виступають офіційними (робочими) мовами ООН ( англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька), їх включено до програм вивчення загальноосвітніх та вищих навчальних закладів у якості іноземних (ЛЭС, 291).

Штучні мови – це комунікативні системи, спеціально сконструйовані для міжнародного спілкування. Спроби створення таких мов робилися ще в античну епоху. У великій кількості проекти штучних мов почали зявлятися з 17 ст., що було пов’язано із скороченням міжнародних функцій латині. У 1629 р. Р.Декарт заклав основи лінгвопроектування. У 17 – 19 ст. деякі до-  слідники вважали штучні мови універсальними засобами спілкування, призначеними для заміни природних мов, які, на їхню думку, були недостатньо довершеними засобами мислення і спілкування. У середині 19 ст. формується уявлення про допоміжний характер штучних мов як спеціалізованих засобів міжнародного спілкування, функціонуючих поруч з природними мовами.

Першою штучною мовою, яка отримала комунікативну реалізацію, стала мова волапюк (створена І.Шлейєром у 1879). Найбільше розповсюдження і кількість мовців має мова есперанто. Вузьке комунікативне використання мають штучні мови ідо (1907), окциденталь (1921 – 1922) та інтерлінгва (1951 ) (ЛЭС, 291).

Есперанто – найпоширеніша з міжнародних штучних мов. Створена у 1887 році варшавським лікарем Л.Л. Замменгофом, псевдонім якого Esperanto – той, що надіється – став назвою мови. Функціонувала у Польщі та Росії, але вже на початку ХХ ст. знайшла багато прихильників у Франції, Англії та інших державах, завдяки чому рух есперантистів набув міжнародного характеру.

Есперанто побудована на базі інтернаціональної лексики (переважно романського походження з германськими та словянськими елементами). Велику роль відіграють словотворчі афікси, які дозволяють з обмеженої кіль- кості коренів утворити весь словниковий склад мови. Граматика есперанто проста і суворо нормалізована: у ній використовується всього 11 неваріативних закінчень, які позначають частини мови (-о для іменників, -а для прикметників, -е для прислівників, -і для дієслів у інфінітиві), множини (-j), теперішнього, майбутнього та минулого часів (-as, -os, -is) і т. д. Графіка на латинській основі. Наголос на другому від кінця складі.

На есперанто існує велика оригінальна література, у тому числі поезія. Художні переклади представлені творами античності і нових національних літератур більш як з 50 мов світу (Біблія, трагедії Софокла, байки Езопа, твори Данте, Шекспіра та ін.); є також спеціальна і науково-технічна література. Есперанто використовується у пресі (більше 140 періодичних видань) та радіомовленні. Починаючи з 1905 року, проводяться щорічні міжнародні конгреси есперантистів (ЛЭС,594).

Інтерлінгвістика – розділ мовознавства, який вивчає міжнародні мови як засіб міжмовного спілкування. Особлива увага звертається на процеси створення і функціонування штучних міжнародних мов, які досліджуються у зв’язку з питаннями багатомовності, взаємовпливів мов, утворення інтернаціоналізмів (ЛЭС,196).

Мертва мова – мова, яка вийшла з активного вжитку, перестала бути розмовною і збереглася лише в писемних памятках (латинська, старослов’янська мови) (УМ, 91).


 

Тема. Фонетика. Аспекти вивчення та класифікація
звуків мовлення

 

Основні поняття і терміни теми

Фонетика, фонологія, органи мовлення, артикуляція, артикуляційна база мови, вокалізм, консонантизм, дифтонг, монофтонг, палаталізація, веляризація, лабіалізація, аспірація.

 

Фонетика (від гр. phōnētikós – звуковий, голосовий) – 1) розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови. Описова фонетика – розділ, що містить відомості про звуковий склад мови на сучасному етапі її розвитку і про всі зміни, що відбуваються в ньому. Історична фонетика – розділ, що вивчає звуковий склад мови протягом усього історичного періоду її розвитку. За-гальна фонетика – розділ, що розробляє на матеріалі різних мов теорію утворення звуків, наголосу, структури складів тощо. Експериментальна фонетика стосується вивчення звукової будови мови за допомогою приладів та інструментів; 2) артикуляційні та акустичні властивості звуків певної мови (УМ, 192).

Фонологія (від гр. phōnē – звук, голос і logos – слово, вчення) – розділ мовознавства, що вивчає звуки мови як засіб розрізнення наділених значенням частин слова, окремих слів та їхніх форм. У фонології центральне місце займає вчення про фонему (УМ,193).

Наприкла

 
Органи мовлення – мовленнєвий апарат, органи людини з різноманітними фізіологічними функціями, які використовуються і для утворення звуків мовлення. Поділяються на органи дихання (легені з бронхами і трахеєю) і органи, які беруть безпосередню участь у звукоутворенні. Мовні органи можуть бути активні (рухомі) і пасивні (нерухомі). Активні органи мовлення здатні змінювати об’єм і форму мовленнєвого апарату і створювати в ньому перепони для видихуваного повітря, пасивні – не мають такої здатності. До активних органів мовлення належать гортань, глотка, язик, губи, піднебінна завіса. До пасивних органів мовлення належать губи, тверде піднебіння, порожнина носа (ЛЭС ,349 – 350).

Артикуляція (лат. artikulatio, від artikulo – розділяю, роздільно вимовляю) – специфічні рухи мовних органів при утворенні певного звука. При артикуляції обов’язково наявні три фази: екскурсія (наступ), кульмінація (витримка), рекурсія (відступ) (УМ, 18).

Артикуляційна база – властива певній мові система рухів мовних органі впри утворенні звуків цієї мови; сукупність артикуляцій (УМ, 18).

Вокалізм (від лат. vocalis – голосний звук) – система голосних у мові, діалекті, говірці або у сім’ї, групі мов. Системи голосних фонем у різних мовах нараховують різну кількість одиниць, однак у будь-якій системі обов’язково наявні голосні основного трикутника іua (ЛЭС, 86).

Консонантизм (від лат. сonsonantis – приголосний звук)система приголосних у мові, діалекті, говірці або у сім’ї, групі мов. Кількість приголосних фонем у мові в порівнянні з кількістю голосних може варіюватися: у російській мові приголосних майже в 6 разів більше, ніж голосних, у іспанській мові – в 4 рази, в англійській – у 2 рази, а у датській мові приголосних дещо менше, ніж голосних (20 приголосних і 23 голосних) (ЛЭС, 236).

Монофтонг (від гр. monos – один, phtongosголос, звук) – простий голосний звук (УМ, 96).

Дифтонг (від гр. di(s) – двічі, подвійний і phtongos – звук, голос) – поєднання складотворних і нескладотворних голосних звуків в одному складі. Висхідний дифтонг – звукова сполука із складотворним другим голосним. Спадний дифтонг – звукова сполука із складотворним першим голосним. Дифтонги властиві англійській, німецькій, іспанській та іншим мовам. Наприклад: англ. [ae] Leid, [ai] my. В українській мові це явище виявляється у південно-західному наріччі, а також у словах, де поєднуються голосний із нескладотворним [ў]: дав – [даў], дівча – [діўча] (УМ, 48 – 49).

Палаталізація (лат. palatum – піднебіння) – підняття середньої частини спинки язика до твердого піднебіння, внаслідок чого звук пом’якшується (УМ, 120).

Веляризація (від лат. velum – завіса) – додаткова артикуляція, внаслідок якої задня частина спинки язика зближується з м’яким піднебінням (для задньоязикових приголосних ця артикуляція є основною, тому їх часто називають велярними). Веляризовані (не задньоязикові) приголосні характеризуються специфічним тембром (ЛЭС ,82).

Лабіалізація (лат. labialis – губний) – вимова звуків (як голосних, так і приголосних), при якій губи витягуються вперед і заокруглюються, змінюючи розмір ротової порожнини, що впливає на зміни якості звука (УМ, 82).

Аспірація (від лат. aspiration – придиховість) – додаткове звуження голосової щілини при вимові проривних приголосних: ph, th (Карпенко, 71).




 

Тема. Фонетичні одиниці мовлення

 

Основні поняття і терміни теми

Фраза, синтагма (такт), проклітика, енклітика, склад, просодія, наголос, акцентологія, інтонація.

 

Фраза (від гр. phrasіs – зворот, спосіб висловлювання) – основна одиниця мовлення, яка виражає закінчену думку; смислова єдність, цілісність якої створюється інтонаційними засобами (об’єднуючою фразовою інтонацією і паузами, що відділяють дану фразу від сусідньої), а також певною синтаксичною структурою. Фраза може співпадати з реченням, яке характеризується формальними синтаксичними ознаками, але інтонація перетворює у фразу послідовність слів, які не становлять речення. У деяких випадках фразове оформлення може отримати частина речення. Фраза складається з однієї або кількох синтагм (ЛЭС, 558).

Синтагма (від гр. sýntagma – разом збудоване, поєднане) – інтонаційно-смислова єдність, яка виражає у даному контексті і в даній ситуації одне поняття і може складатися з одного слова, групи слів або цілого речення. Л.В.Щерба визначив синтагму як фонетичну єдність, що виражає єдине смислове ціле в процесі мовлення-думки. Синтагма є мовленнєвою одиницею (ЛЭС, 447).

Проклітика (від гр. proklinō – нахиляю вперед) – ненаголошене слово, що стоїть перед наголошеним і утворює разом з ним єдине фонетичне слово: на столі, наш син, три дні, ти бував, але він (Розенталь, 343).

Енклітика (від гр. enklino – схиляюсь) – ненаголошене слово, що стоїть після наголошеного і утворює з ним єдине фонетичне слово: глянь-бо, піди-но, сходив би (за: Розенталь, 537 – 538).

Склад – відрізок мовлення, що характеризується збільшенням сонорності, вимовляється окремим поштовхом видихуваного повітря за одну артикуляцію і вважається мінімальним елементом мовлення (ОМ, 83).

Склад – фонетико-фонологічна одиниця, що займає проміжне положення між звуком і мовленнєвим тактом (ЛЭС,470).

Склад у фізіологічному відношенні (з боку утворення) –  звук або кілька звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря; в акустичному відношенні (з боку звучності) – відрізок мовлення, в якому один звук характеризується більшою гучністю у порівнянні з сусідніми – попереднім і наступним (Розенталь, 422).

Склад – відрізок мовлення, що становить один звук, або таке поєднання звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. Організують склад голосні звуки. Є такі типи складів:

·           відкритий склад – склад, що закінчується голосним складотворним звуком: а-ка-ці-я, сьо-го-дні, бі-о-ло-гі-я, о-по-ві-да-ти;

·           закритий склад – склад, що закінчується на приголосний звук: роз-біг, стіл, зай-чик;

·           неприкритий склад – склад, що починається голосним звуком: об-хід, аг-рус;

·           прикритий склад – склад, що починається приголосним звуком: се-стра, за-здро-щі, кри-га (УМ,156).

Просодія (від гр. prosōdía – наголос, приспів) – 1) система фонетичних засобів (висота, сила, час), що реалізуються у мовленні на всіх рівнях мовленнєвих сегментів (склад, слово, синтагма, фраза) і виконують смислорозрізнювальну функцію. Часто виділяють такі елементи просодії: мовленнєва мелодія, наголос, часові і тембральні характеристики, ритм, для тональних     мов – словесні тони.

2) Загальна назва для фонетичних суперсегментних характеристик мовлення (ЛЭС, 401).

Наголос – виділення певного складу у слові за допомогою сили звуку (динамічний, або силовий наголос), зміни тону (тонічний, або мелодійний наголос), тривалості (квантитативний, або кількісний) чи певного слова у фразі (логічний або фразовий наголос) (ОМ, 59).

Наголос – виділення одного із складів слова або слова в реченні посиленням голосу, підвищенням тону, тривалішим звучанням. Є такі види наголосу.

1) Словесний – посилення голосу на одному зі складів: будúнок, вагá, рíчка. Розрізняють основний і побічний наголоси. Основний наголос – власне наголос, що виконує функцію виділення одного зі складів слова (наголос головний). Побічний наголос – слабший наголос, що передує основному наголосу в багатоскладових словах. Графічно позначається (`).Наприклад: àерофотомéтрія.

В українській мові наголос має такі властивості:

·           силовий (динамічний) – такий, коли наголошений склад вимовляється з більшою силою видиху, ніж ненаголошений;

·           вільний (різномісний) – такий, в якому наголошеними бувають і початковий, і середній, і кінцевий склади: вóля, молóчний, сліпотá;

·           рухомий – такий, коли залежно від свого місця у певному слові впливає на його лексичне або граматичне значення: зáмок – замóк, пíсні – піснí, винóситивúносити;

·           логічний – посилення наголосу на якомусь слові в реченні для смислового підкреслення: Я сьогодні йду в цирк (а не хтось інший). Я сьогодні йду в цирк ( а не в інший день). Я сьогодні йду в цирк (а не користуюся транспортом). Я сьогодні йду в цирк (а не в інше місце);

·           емфатичний – виділення у вимові якогось слова для підкреслення його емоційного значення (тоді букви в ньому записують через риски): Тепер і Катря вилітає з батьківського гнізда. Зо-о-ставайся лавка з товаром… (Гр. Тютюнник).

2) Фразовий – виділення у вимові важливої змістовної та логічної частини речення: Треба вміти / працювати і відпочивати. Треба вміти працювати / і відпочивати. Його різновид – синтагматичний (тактовий) наголос, яким виділяється у вимові найбільш важливе за змістом слово в межах синтагми (мовного такту). Він звичайно припадає на її останнє слово: Ніколи раніше / я не думав про те / що трава може бути лункою / тужливою (М.Чабанівський) (УМ, 100 – 101).

Акцентологія (від лат. accentus – наголос і lógos – слово, вчення) – розділ мовознавства, який вивчає природу та функціонування наголосу, а також система пов’язаних з наголосом явищ мови. У більш широкому значенні до області наголосу відносять також тон, інколи – будь-які просодичні характеристики мовних одиниць (ЛЭС, 24).

Інтонація (від лат. intonare – голосно вимовляти) – засіб смислового виділення слів і словосполучень у реченні, а також його емоційно-експресивного оформлення. Складники інтонації:

·           мелодика – послідовне підвищення та зниження голосу для розрізнення синтаксичних структур, передавання стану мовця. Наприклад: інтонація розповідних, питальних, спонукальних речень, частин складного речення, відокремлених членів речення тощо;

·           пауза – більш або менш тривала зупинка в мовленнєвому потоці;

·           ритм – чергування наголошених і ненаголошених складів, коротких і довгих синтагм;

·           тембр голосу – емоційно-експресивні відтінки звуків, наприклад, лагідний, веселий, грайливий тон тощо;

·           темп – швидкість або повільність тривання мовлення у часі, тривалість пауз (УМ, 71 – 72).


 

Тема. Взаємодія звуків у мовленнєвому потоці

 

Основні поняття і терміни теми

Позиційні зміни, комбінаторні зміни, редукція, редукція якісна, ре-дукція кількісна, синкопа, протеза, асиміляція, сингармонізм, дисиміляція, акомодація, метатеза, діереза, епентеза, гаплологія, субституція, чергування, фонетичні закони.

 

Позиційні зміни – зміни у звуковому складі слова, що залежать від певної позиції змінюваної фонеми, наприклад, редукція (ОМ, 69).

Комбінаторні зміни – зміни у звуковому складі слова, пов’язані зі взаємодією звуків у процесі мовлення, наприклад, акомодація, асиміляція (ОМ, 45).

Редукція (від лат. reduktio – відсунення назад, с.-лат. reduktio – зменшення, скорочення) – зміна артикуляційних і акустичних характеристик звука, яка виникла внаслідок скорочення його довготи або ослаблення сили звучання. Редукуються в основному голосні, однак зустрічається й редукція приголосних або більш складних утворень (складів, слів). Розрізняють редукцію кількісну і якісну (ЛЭС,408).

Редукція якісна – це ослаблення і зміна звучання голосних у ненаголошеному складі, що супроводжується втратою тих чи інакших ознак їхнього тембру (Розенталь, 362).

Редукція кількісна – це зменшення довготи і сили звучання голосного у ненаголошеному складі при збереженні характерного тембру (Розенталь, 362).

Синкопа (з гр. synkopēскорочення) – повна втрата ненаголошеного голосного, наприклад, спирт (з лат. spiritus ) (Розенталь, 379).

Протеза ( від гр. próthesis – розташування спереду)поява додаткового звука на абсолютному початку слова. У якості протетичних приголосних виступають [v], [j], [y], наприклад, вісім – пор. болгарське осъм, лат. octo; ягня – пор. агнець; яблуня – пор. болгарське абълка, лат. abella. У якості протетичних голосних – [i], [e], наприклад, фр. esprit < лат. spiritus. У мовах, де  збіг приголосних на початку слова відсутній (арабська, перська, тюркських мовах та ін.), протези типові для запозичень, наприклад, перське эстэкh’ан (пор. рос. стакан), арабське [isţanbu:l] – Стамбул. У результаті протези можливе виникнення відмінностей у звуковому складі коренів споріднених слів, наприклад, рос. ус – гусениця, рос. отчизна – вотчина (ЛЭС, 402).

Асиміляція ( від лат. assimilatio – уподібнення ) – взаємне пристосування звуків один до одного в потоці мовлення. Види асиміляцій:

·           повна – така асиміляція, коли один звук ототожнюється з іншим, і два різні звуки стають однаковими. Наприклад, зжити[ж:úти];

·           часткова – така асиміляція, при якій звуки уподібнюються частково за певною ознакою (глухість – дзвінкість, твердість – мякість тощо). Наприклад: вокзал[воґзал], свято[с′вáто].

·           прогрессивна – вплив попереднього звука на наступний (як живе явище сучасної української мови поширена мало). Наприклад, бъчела бчела [бджола], Ганця [Гáн′дз′а];

·           регресивна – вплив наступного звука на попередній. Наприклад, боротьба [бород′бá], легко [лéхко] (УМ, 19);

·           контактна (суміжна) – асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки (всі вищенаведені приклади);

·           дистанційна (несуміжна) – асиміляція звуків на відстані. Наприклад, сочевиця чечевиця, желізо залізо (Кочерган, 137 – 138).

Асиміляція належить до комбінаторних змін звуків. Уподібнення звуків один одному може відбуватися в мовленнєвому потоці у межах слова або словосполучення. Асимілюються звуки одного типу – голосний голосному (вокалічна асиміляція), приголосний – приголосному (консонантна асиміляція). На асимілятивній основі можуть відбуватися метатези й діерези (ЛЭС, 48).

Сингармонізм (від гр. sýn – разом і harmonía – співзвучність) – явище одноманітного фонетичного оформлення слова, коли голосні звуки кореня й афіксів уподібнюються. Виявляється переважно в тюркизмах (УМ, 36). Наприклад, афікс множини турецького слова oda (кімната) – lar (з голосним а під впливом кінцевого голосного кореня-основи), тобто кімнати – odalar; афікс з тим самим значенням для слова ev (будинок) – ler (з голосним е під впливом того самого кореневого голосного), тобто будинкиevler. Пор. в угорській мові: leves – суп, levesek – супи, saláto – салат, saláták – салати (Розенталь, 377 – 378). Сингармонізм є класичним прикладом несуміжної асиміляції голосних.

Дисиміляція (від лат. dissimilatio – розподібнення, від лат. dissimilis – несхожий) – заміна одного із двох однакових щодо способу творення приголосних звуків у межах одного слова на інший звук, відмінний щодо способу творення. Види дисиміляцій:

·           графічна – розподібнення, відтворене на письмі. Наприклад, рушник, вести;

·           дистантна – розподібнення звуків, розділених іншими звуками. Наприклад, верблюд вельблюд);

·           контактна – розподібнення суміжних звуків. Наприклад, вести;

·           прогресивна – зміна другого приголосного звука у сполученні двох. Наприклад, близ-ш-ий ближший ближчий;

·           регресивна – зміна першого приголосного звука у сполученні двох. Наприклад, хтоктокъто; вед-тиветтивести; сердешнийсердечний.

В українській мові дисиміляція є виявом історичних змін. В усній мові процеси дисиміляції можуть кваліфікуватися як ненормативні. Наприклад: транвай (замість трамвай), колідор (замість коридор) (УМ, 47).

      Дисиміляція належить до комбінаторних змін і виникає між звуками одного типу – голосними (вокалічна) і приголосними (консонантна). Вона спрямована на полегшення вимови. На дисимілятивній основі можуть відбуватися епентеза, метатеза, гаплологія (ЛЭС, 137).

Акомодація (від лат. accomodatio – пристосування) – один з видів комбінаторних змін звуків, часткове пристосування артикуляцій суміжних приголосного і голосного. Полягає у тому, що екскурсія (початок артикуляції) наступного звука пристосовується до рекурсії (закінчення артикуляції) попереднього (прогресивна акомодація: тук, ток) або екскурсія попереднього звука пристосовується до екскурсії наступного (регресивна акомодація: дьоготь). Є мови, для яких характерна акомодація голосних приголосним, наприклад,  російська або українська, де голосні а, о, у після м’яких приголосних стають більш передніми (садсядь, луклюк). У інших мовах  приголосні акомодують до голосних, наприклад,  перській мові властиве пом’якшення приголосних перед голосними переднього ряду (ЛЭС, 22).

Метатеза (від гр. metáthesis – перестановка) – один з видів комбінаторних змін звуків; взаємне переставляння звуків чи складів у межах слова, наприклад, футляр < нім. Futteral, рос. мрамор < лат. marmor. Метатеза виникає при засвоєнні нових слів (пов’язана з психологічною особливістю сприймання: кількість і якість елементів, що йдуть один за одним, вловлюється скоріше і легше, ніж їхнє взаємне розташування); у дитячому мовленні; у запозиченнях та просторіччі. Є наслідком асиміляції або дисиміляції (ЛЭС, 296).

Діереза (від гр. diairesis – поділ, розділення) – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови, наприклад: користнийкорисний, обвластьобласть, згибнути згинути, гляднути глянути, киднутикинути (Кочерган, 139 – 140).

Епентеза (від гр. epénthesis – вставка) – один з видів комбінаторних змін звуків; поява у слові (найчастіше внаслідок дисиміляції) додаткового, неетимологічного звука (приголосного чи голосного): строк із срок, верства із верста, павук із паук. Виникає найчастіше при засвоєнні запозичень з нехарактерними для рідної мови сполученнями звуків. Наприклад, нехарактерні для східнослов’янських мов зіяння (тобто сполучення голосних) зумовлюють виникнення приголосного [j]: Персія < Persia, арія < італ. Aria. Епентеза найчастіше зустрічається в просторіччі, діалектах, дитячому мовленні: радійо, окі[ja, константувати тощо (ЛЭС, 593; Кочерган, 140).

Гаплологія (від гр. haplóos – простий, logos – слово, вчення) – один з видів комбінаторних змін звуків; випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових (або схожих) складів. Виникає на стику морфем, частіше у складних словах: трагікомедія < трагікокомедія, дикобраз < дикообраз, курносий < кърноносий (давньорус. кърнъ – короткий) (ЛЭС ,93).

Субституція (від лат. substituo – підставляю, замінюю) – заміна одного звука іншим, подібним до нього. Властива процесам запозичення, коли в мові, яка запозичає слово, зявляються відмінні від мови-джерела звуки: вони пристосовані до фонетичної системи рідної мови (УМ, 178). Наприклад, грецький звук [ф] у запозичених словах заступився в українській мові звуками [п], [х], [т], звукосполученнями [кв], у діалектному мовленні – [хв]: Пилип, Хома, Тадей, квасоля, Хведор, хверма тощо. Грецький [і], латинський [j] в англійській мові замінено на [дж]: Джон, Джозеф, Джуліан, у французькій – на [ж]: Жан, Жозеф, Жулі, в іспанській – на [х]: Хуан, Хосе, Хуліо (Ющук, 50).

Чергування – зміна звуків, що займають одне й те саме місце в морфемі. Чергування спричиняється потребами словозміни або словотворення. Поділяються на такі типи:

·           історичне (морфологічне, традиційне) – чергування, зумовлене фонетичними процесами в давні періоди розвитку мови. Наприклад,   е // о: нести – носити; і // а: лізти –лазити; е // і: мести – замітати; о // а: котити – катати; Ǿ // е // и: драти – дерти – здирати; о, е // Ǿ: сон – сну, лежень – лежня; г // з // ж: нога – ніжка – на нозі; к // ч // ц: рука – ручка – на руці; х // ш // с: вухо – вушко – у вусі; д // дж: ходити // ходжу; б // бл: робити – роблю та ін.;

·           паралельне – чергування, в результаті якого утворюються паралельні ряди звуків: спати – сплять [а // ä];

·           позиційне – чергування, що залежить від фонетичних умов, зміни позиції звука у слові: наголошеного і ненаголошеного голосних: [сеилó][сéла], глухих і дзвінких приголосних звуків: просити – [прóз′ба], асимілятивних змін: принісши – [приен′іше];

·           фонетичне – чергування, зумовлене фонетичними законами певної мови, яке не викликає змін у складі фонем слова. Наприклад, в // ў: жив у селі – живе ў селі; і // й: він і вона – вона й він (УМ, 202).

Фонетичні закони – регулярні фонетичні зміни; регулярні фонетичні зміни в генетично споріднених мовах (ОМ, 93). Фонетичні закони діють у  певний період і на певній території ( в одній мові або в декількох споріднених). Так, наприклад, закон відкритого складу (принцип висхідної звучності в складі) діяв до половини 11 ст., закон палаталізації задньоязикових – при-близно з 6 ст. до н.е. до 4 ст. н.е. Усі фонетичні зміни відбуваються за суворими законами. Навіть їх порушення є закономірними. Усі винятки – результат дії закону, який змінив дію попереднього закону. Наприклад, в українській мові слово кінець повинно було б мати голосний [о] у відкритому складі (конець). Однак у цьому випадку маємо [і], яке виникло за законом аналогії, тобто за принципом вирівнювання форм (пор [і] у закритому складі у формах кінця, кінцю, кінцевий, кінцівка).

Знання фонетичних законів дає змогу встановити відповідність звуків у різних мовах. Наприклад, українському звукові [і], який виник з індоєвропейського [*ě] , відповідає давньоруський ять, російський [е]: *kěna > цђна > цінацена (Кочерган, 149 – 150).

 

 

 


 

Тема. Письмо. Історія  та основні види письма

 

Основні поняття і терміни теми

Письмо, протописемність, піктографія, піктограма, ідеографія, ідеограма, ієрогліф, фонографія, фонограма, складове (силабічне) письмо, консонантне письмо, буквено-звукове письмо, алфавіт, буква, лігатура, діакритичні знаки, графіка, орфографія, транскрипція, транслітерація.

 

Письмо – знакова система фіксації мовлення, яка дозволяє за допомогою графічних знаків передавати мовленнєву інформацію на відстані і закріплювати її у часі. На початкових етапах для передачі інформації застосовувалися інші засоби, наприклад, бирки, зарубки, вампуми, кіпу і т.д. Власне письмо виробляється переважно в ранньокласовому суспільстві у зв’язку з ускладненням господарської діяльності. Система письма характеризується постійним складом знаків, причому кожен знак передає або ціле слово, або послідовність звуків, або окремий звук мовлення. При класифікації видів письма важлива не форма знаків (зображувально-малюнкова, умовно-геометрична і т.п.), а характер відтворювання знаками елементів мовлення. Існує чотири основних типи письма: ідеографічне, словесно-складове (логографічно-силабічне), власне силабічне й буквено-звукове (алфавітне). У конкретних системах письма ці типи не існують у чистому вигляді (ЛЭС, 375).

Протописемність – мнемонічні знакові системи, які не відтворюють безпосередньо мовлення, але служать нагадуванням чи підказкою для особи, яка сприймає (або передає далі) деяке повідомлення. Виникла у різних племен епохи неоліту.

Мнемонічним знаком може бути предмет (наприклад, стріла як знак оголошення війни), група предметів, малюнок чи група малюнків (“палетка Нармера” у Давньому Єгипті – велика кам’яна пласка таблиця з рельєфними зображеннями, що розповідають про похід царя Верхнього Єгипту на Нижній Єгипет; договори індіанців з урядом США), умовні помітки (вузли, зарубки). Однак про власне протописемність можна говорити лише тоді, коли виробилася певна стабільна система мнемонічних знаків (об’ємні зображення предметів на Близькому Сході з 8 тис. до н.е., малюнки в Єгипті, Шумері, Еламі, малюнки протоіндської культури 4 – 3 тис. до н.е., малюнкова протописемність ацтеків, можливо, письмо майя). Так, шумерська архаїчна ієрогліфіка, що передувала клинопису, була протописемністю, тому що не мала на меті точного відтворення зв’язного мовлення. Такий вид протописемності часто помилково називають ідеографічною писемністю. Однак протописемність не є власне писемністю, оскільки писемність – це знакова система, яка відтворює зв’язне мовлення; у той же час протописемність орієнтується не на поняття, а на слова, що їх виражають (хоча і відволікаючись від їх граматичної форми, службових слів і т.п.) (ЛЭС, 402 – 403).

Піктографія (від лат. pictus – намальований і гр. gràphō – пишу) – етап розвитку письма: відтворення змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків. Передувала фонетичному письму. Була поширена у індіанців Америки, мешканців тропічної Африки, аборигенів Австралії, малих народів Сибіру та ін. аж до 20 ст. Найдавніші зразки піктографії належать до епохи палеоліту (на думку деяких учених, неоліту). Принципова відмінність знаків піктографії від знаків фонетичного письма полягає у неза-кріпленості за піктограмою конкретної одиниці мови, у можливості інтерпретації піктограм будь-якою мовою; піктограма може бути “прочитана” як слово, синонім цього слова, словосполучення, речення з різними варіантами смислу, кілька речень.

У сучасних культурах піктографія застосовується як допоміжний спосіб спілкування, наприклад, у дорожній сигналізації і т.п.

На основі піктографії у 16 ст. здійснювалися спроби створити універсальний засіб спілкування – пазиграфію, але вони не мали успіху (ЛЭС, 374).

Піктограма – знак піктографічного письма, малюнок. Типологічно виділяють два види піктограм: “іконічні”, ті, що схожі із зображуваним поняттям чи об’єктом (знак сонця для передачі понять “день”, “сонце”), і “символічні”, умовні, які, ймовірно, генетично походять з “іконічних”, але втратили зовнішню схожість із зображуваним об’єктом. Піктографічне повідомлення може утворюватися одним складним знаком-повідомленням, в якому “читаються” його складові елементи, і послідовністю простих знаків-піктограм, розгорнутих у просторі у вигляді окремих “кадрів”. (ЛЭС, 374).

Ідеографія (від гр. idéa – ідея, образ, поняття і гр. gràphō – пишу) – тип письма, в якому графічний знак (у вигляді умовного зображення або абстрактного малюнка) є символом, знаком поняття, передає значення, яке стоїть за словом, а не його звучання. Пор. сучасні знаки чотирьох арифметичних дій (+, -, :, х), цифри, дорожні знаки і т.п. (Розенталь, 285). Можливість передачі інформації за допомогою чистої ідеографії дуже обмежена; даний тип існував лише як перехідний від піктографії до словесно-складового письма, застосовуючись, наприклад, у господарських записах, де кількість понять, про які може йти мова, обмежена самим змістом тексту (ранній Шумер, поч. 3 тис. до н.е.).

На базі ідеографічного утворився словесно-складовий тип письма. Основою даної системи залишилася та ж багатозначна ідеограма. Ідеографічний знак, закріплений за певним словом, називається логограмою. Єдина існуюча нині система давнього словесно-складового письма – китайська. Її збереження пояснюється аморфним характером китайського слова і тому незначною необхідністю в передачі граматичних показників, а також зручністю китайського письма для спілкування між носіями фонетично різних діалектів. Знаки китайського письма походять з малюнків, які спростилися у процесі скоропису. Китайське письмо розповсюдилося у Кореї, Японії та інших країнах, але через граматичні відмінності тут почали застосовувати поруч з китайськими ієрогліфами місцеві фонетичні системи – силабічне письмо “кана” в Японії і буквено-силабічне “кунмун” у Кореї.

Переваги словесно-буквеного письма: міжнародний характер логограм, менша кількість знаків у однакових відрізках тексту в порівнянні з буквеним письмом. Завдяки цьому логограми використовуються у складі допоміжних підсистем письма (цифри, алгебраїчні та хімічні формульні знаки). Недоліки: велика   кількість знаків у системі (від декількох сотень до багатьох тисяч), труднощі (громіздкість) при навчанні читанню (ЛЭС, 375 – 376).

Ідеограма (від гр. idéa – ідея, образ, поняття і grámma – риска, літера, написання) – писемний знак, який, на відміну від літери, означає не звук або склад якоїсь мови, а ціле слово або корінь. Поруч з терміном “ідеограма” вживається також термін “логограма”( ЛЭС, 171).

Ієрогліф (від гр. hierós – священний і – glyphē – те, що вирізано) – графема, що має вигляд малюнка якогось об’єкту (люди, тварини, предмети). Найчастіше зустрічається у системах словесно-складового письма (єгипетського, китайського) (ЛЭС,171). Наприклад, загальна кількість знаків китайського письма дорівнює приблизно 50 тис. У сучасній китайській мові використовується 5 – 7 тис. ієрогліфів. Серед китайських ієрогліфів розрізняються піктограми, ідеограми та фонограми (ЛЭС, 226).

Фонографія (від гр. phōnē – звук, gràphō – пишу) – різновид письма, в якому графічні знаки позначають звуки. Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, але й у фонетичному звучанні. Цей тип письма найпродуктивніший. Він виник на основі ідеографічного. У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове (силабічне), консонантне і буквено-звукове письмо. Консонантне і буквено-звукове письмо належать алфавітних систем письма (Кочерган, 172).

Фонограма  – писемний знак (графема), що передає звук або склад  даної мови ( ЛЭС, 171).

Складове письмо – це система письма, у якій один знак передає склад. Найбільш відомим складовим письмом є індійське письмо деванагарі (існує з 7 ст.), яке використовувалося для запису санскриту й досі використовується як письмо мови гінді. У ньому близько 600 основних і лігатурних знаків. Складовий принцип зберігся в японському письмі катакана і хірагана. Елементи складового є і в нашому письмі: я, її, моєї (Ющук, 57). Перевага силабічного письма – менша кількість знаків (100 – 300), недолік –певна громіздкість та труднощі у виборі правильного читання, особливо при відсутності складоподілів (ЛЭС, 276 – 277).

Консонантне письмо – це письмо, яке передає тільки приголосні звуки. Таке письмо існувало у фінікійців. Буквами тут позначали приголосні, що виражали лексичне значення коренів, а голосні, які чергувалися у корені між приголосними для вираження граматичних значень, передавалися діакритичними знаками.  

Отже, усі види алфавітного письма формуються на основі давньосемітського фінікійського буквеного консонантного письма, яке використовували у Фінікії, Палестині та Карфагені з ХІІІ ст. до н.е. до початку н.е. У класичному фінікійському алфавіті було 22 знаки, які фіксували мовлення за звуковим принципом і легко та швидко запам’ятовувалися. (Кочерган, 173). Фінікійське письмо запозичили народи сіро-палестинського регіону, які оточували фінікіян; з нього походить через арамейські системи єврейське квадратне письмо і арабське письмо, а також писемності Центральної Азії та Індії. Алфавітне письмо засвоїли і вдосконалили греки (внесли знаки для голосних), а в останніх його перейняли римлянами. На основі фінікійського алфавіту  сформувалися всі європейські системи письма – латиниця, грецьке письмо і кирилиця (ЛЭС, 548).

Буквено-звукове письмо – це така система письма, в якому окремий знак (літера) передає, як правило, один звук; це може бути фонема або алофон; інколи букви з’єднуються по 2, 3 і навіть 4 для позначення однієї фонеми (нім. schш’, tschч). Даний тип письма інакше називають алфавітним. Історичним родоначальником усіх видів алфавітного письма є семітське (фінікійське) так зване буквене консонантне письмо. Фінікійський лінійний алфавіт у своїй первинній формі був запозичений у Греції та Італії, давши початок західним алфавітам, а у скорописній (курсивній) формі розповсюдився по всьому Ближньому і Середньому Сходу, започаткувавши східні алфавіти (ЛЭС, 377).

Алфавіт (абетка, азбука) – система писемних знаків – літер, що зображають звукові елементи слова. Порядок розміщення літер для певної мови є традиційним (УМ, 14). Вихідним для розвитку всіх західних алфавітів є     грецьке письмо. Воно виникло, очевидно, у 8 ст. до н.е. Архаїчне грецьке письмо за формою букв майже повністю співпадає з фінікійським; напрям письма, як і в семітських мовах, був справа наліво. Дуже близькі назви грецьких і семітських літер, співпадає і порядок їх розташування у алфавіті. Пізніше фінікійські літери, щопозначали приголосні, греки застосували для позначення голосних (А, О, І, Е), а також увели деякі власні букви (іжицю та омегу); змінився і напрям письма – зліва направо. Грецьке письмо стало основою латинського (7 ст. до н.е.) та словянського (кириличного) – 9 ст. – алфавітів (ЛЭС, 378).

Буква (літера, лат. litera – літера)писемний або друкований графічний знак, що служить для передавання на письмі звука (фонеми) та його різновидів (варіантів фонем). Та сама буква може позначати різні звуки. Наприклад, літера с позначає звук [с] у слові сито, а в слові сьогодні – звук [с]. Одна літера може передавати не один, а два звуки. Наприклад, літери я, ю, є, ї, щ у словах яма, в’юн, кур’єр, з’їзд, щока. Літери ж і з у поєднанні з д передають на письмі складні звуки [дж], [дз]. Наприклад, джміль, дзиґа. Літера ь позначає лише мякість попереднього приголосного звука (УМ, 85).

Графема (від гр. gràphō – пишу, креслю, малюю) – мінімальна одиниця графічної системи мови (системи письма), яка передає той чи інший лінгвістичний зміст. Графема може представляти слово, морфему, склад чи фонему. Даний термін може бути синонімом букви, ієрогліфа або його частини.

Під графемою розуміють також мінімальний знак певної системи письма, який виражає відношення відповідної одиниці мови (план змісту) до її графічного зображення (план вираження): фонеми – до літери в алфавітному фонографічному письмі, групи звуків, складу – до графічного символу у складовому письмі, слова-поняття – до ієрогліфа у логографічному письмі. Термін графема, як і термін фонема увів у науковий обіг І.О. Бодуен де Куртене (ЛЭС, 117).

Лігатура (лат. ligatura – зв’язок) – це:

·           знак будь-якої системи писемності або фонетичної транскрипції, створений шляхом з’єднання елементів двох графем або транскрипційних знаків, наприклад, дат., ісл., норв. Æ, нім. ß. Лігатури такого ж типу застосовувались у скорописі або для прикрашання, орнаменталізації текстів;

·           поєднане написання двох або більше літер, що передають один звук, наприклад, польськ. sz, cz, нім. sch;

·           один писемний знак, який передає сполучення букв, склад або слово, наприклад, англ. & (і) (ЛЭС,266).

Діакритичні знаки (діакритики, від гр. diakritikós – той, що служить для розрізнення) – різноманітні надрядкові й підрядкові знаки, що застосовуються головним чином у буквених та складових типах письма для зміни або уточнення значення окремих знаків. Діакритичні знаки надають букві нового значення, наприклад: ä, å, ø, ü. Деякі діакритичні знаки вказують на те, що букву слід читати ізольовано (наприклад, фр. ї). Просодичні діакритичні знаки повідомляють про коротку чи довгу тривалість звука (ī, ĭ ,ū ,ŭ), наголос та його типи і т.д. Такі знаки відіграють велику роль у деяких системах транскрипції і в проектах міжнародного алфавіту. Одні й ті самі діакритичні знаки мають різне значення у різних національних системах письма. Особливо багато їх у французькому, португальському, польському, чеському, латиському, литовському письмі, яке було створене на основі латинського алфавіту; у писемностях народів колишнього СРСР (на базі російського алфавіту). Використовуються діакритичні знаки також в арабській та індійській писемностях (ЛЭС, 132).

Графіка (від гр.gràphō – пишу, креслю, малюю) – це :

·           сукупність усіх засобів письма певної мови з графемами, знаками наголосу, розділовими знаками, апострофом;

·           розділ мовознавства, що встановлює відповідності між звуковим значенням букв (фонемами) та їх написанням (УМ, 41).

Поняття графіка застосовується звичайно до фонематичного (буквено-звукового) письма, в якому розрізняють 3 сторони: алфавіт, графіку й орфографію. У сучасному світі найбільш розповсюджені системи письма, побудовані на основі латинського алфавіту, кирилиці й арабського письма. Існуюче в науці уявлення про ідеальну графіку (коли між фонемами й графемами існує точна відповідність: кожна графема передає одну фонему, а кожна фонема виражається однією графемою) не представлене в жодному письмі (ЛЭС, 118).

Орфографія (від гр. orthós – правильний і gràphō – пишу) – система правил:

·           написання слів та їх значущих частин (морфем);

·           написання слів разом, окремо та через дефіс;

·           уживання великої та малої літер;

·           переносу слів із рядка в рядок (УМ, 134).

Транскрипція (від лат. transcription, буквально – переписування) – спосіб передавання звукового складу окремих слів чи цілого тексту в письмовій формі.

Практична транскрипція – записування іншомовних слів літерами національного алфавіту з урахуванням їхньої вимови. Наприклад: ShakespeareШекспір, GoetheҐете.

Фонематична транскрипція – спосіб передавання складу фонем у слові чи відрізку мовлення. Для неї вживають 38 позначень літер (в українській мові), не використовують додаткові знаки на позначення довготи (:), пом’якшення губних приголосних (‘), (′) і варіантів голосних фонем, наприклад, [оу], [ä]. Текст фонематичної транскрипції береться у скісні дужки / /: /дошч/, /л′іс/.

Фонетична транскрипція – спосіб передавання на письмі усної мови з усіма особливостями вимови звуків. В основі її – знаки українського алфавіту та діакритичні знаки. У фонетичній транскрипції відсутні літери я, ю, ї, є, щ, ь, а також розрізнення великої та малої літер. Текст фонетичної транскрипції береться у квадратні дужки [ ]. Наприклад: [пеиреила′з], [кіне′ц], [беиз:у′бией] (УМ,184 – 185).

Транслітерація (від лат. trans – через, litera – літера) – передача слів тексту, записаних однією графічною системою, засобами іншої графічної системи. Звичайно транслітерацію використовують для відтворення власних імен та географічних назв. Наприклад: Париж (Paris), Джон (John), “Шевроле” (“Chevrolet”), Київ (Kyiv) (УМ, 185).


 

Тема. Лексичний склад мови. Системні відношення
в лексиці

 

Основні поняття і терміни теми

Лексикологія, слово, лексичне значення слова, денотат, денотація, конотація, однозначність, багатозначність, пряме значення слова, переносне значення слова, метафора, метонімія, синекдоха, омоніми, омофони, омоформи, омографи, паронімія, пароніми, синоніми, синонімічний ряд, домінанта, антоніми, термінологія.

 

Лексикологія (від гр. lexikós – словниковий і – logos – слово, вчення) – розділ мовознавства, який вивчає словниковий склад мови. Предметом вивчення лексикології є наступні аспекти словникового складу мови: проблема слова як основної одиниці мови; типи лексичних одиниць, структура словникового складу мови; функціонування лексичних одиниць; шляхи поповнення і розвитку словникового складу; лексика і позамовна дійсність.

Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування і розвитку лексики, конкретна лексикологія досліджує словниковий склад однієї мови.

Порівняльна лексикологія досліджує словниковий склад з метою виявлення генетичної спорідненості мов, структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними (незалежно від спорідненості) або з метою виведення загальних лексикологічних (найчастіше семантичних) закономірностей.

Прикладна лексикологія охоплює переважно 4 сфери: лексикографію, переклад, лінгвопедагогіку і культуру мовлення. Кожна з цих сфер збагачує теорію лексикології. Наприклад, лексикографія спонукає поглиблювати проблему значення слова, вдосконалювати його опис, виділення значень, вивчення сполучуваності тощо. Переклад дає величезний матеріал для порівняльної лексикології.

Історична лексикологія досліджує історію слів у зв’язку з історією позначуваних ними предметів, понять, інституцій. Дані історичної лексикології широко використовуються в історичній науці. Історична лексикологія подає опис динаміки словникового складу мови (чи його ділянки) або статичний опис зрізу історичного стану мови (ЛЭС, 259 – 260).

Описова лексикологія вивчає значення слів, їхні стилістичні ознаки, обсяг та структуру сучасного словникового складу (УМ, 83).

Словоосновна структурно-семантична одиниця мови, що служить для називання предметів і їх властивостей, явищ, відношень дійсності, що характеризується сукупністю семантичних, фонетичних і граматичних ознак, специфічних для кожної мови. Характерні ознаки слова – цілісність, здатність до виділення і вільного відтворення у мовленні. У слові розрізняють наступні структури: фонетична (організована сукупність звукових явищ , які утворюють звукову оболонку слова), морфологічна (сукупність морфем), семантична (сукупність значень слова (ЛЭС, 464).

Слово – мінімальна змістовна одиниця мови, що вільно відтворюється в мовленні й служить для побудови висловлювань (речень). Єдність звукової, морфемної будови і значення (лексичного та граматичного) робить слово цілісною одиницею, що виражає поняття про предмети, явища, процеси, їхні ознаки, зв’язки та відношення між ними, а також називає конкретні предмети, явища, процеси та їхні ознаки. Результати пізнавальної діяльності людини, тобто виникнення понять, уявлень, неможливі без слів і закріплюються в них.

Слова належать до певних частин мови, різняться своїм лексичним значенням, фонетичною, морфемною будовою, словотвірними зв’язками, син-таксичною функцією в реченні та іншими властивостями (УМ, 166).

Слово – основна одиниця лексичного рівня мови, що характеризується цільнооформленістю, довільністю, ідіоматичністю (ОМ, 83).

Слово – основна найкоротша одиниця мови, яка виражає своїм звуковим складом поняття про предмет, процес, явище дійсності, їх властивості або відношення між ними. У слові сполучаються ознаки фонетичні (звукові елементи), лексико-семантичні (значення), граматичні (морфологічна структура і складовий елемент чи потенційний мінімум речення) (Розенталь, 414).

Лексема (від гр. léxіs – слово, мовний зворот) – слово з усіма його формами словозміни й значеннями, що виявляються в різних контекстах (УМ, 83).

Лексичне значення слова – закладений у слові зміст, який визначається співвіднесеністю слова з відповідним поняттям. Носієм лексичного значення є основа слова. Одне слово може мати кілька лексичних значень (УМ, 84).

Лексичне значення – продукт мисленнєвої діяльності людини, воно пов’язане із засвоєнням інформації людською свідомістю, з такими видами мислення, як порівняння, класифікація, узагальнення. Лексичне значення слова носить узагальнюючий характер (ЛЭС, 261).

Денотат (від лат. denotatum – позначуване)позначуваний предмет. Вживається як синонім до референт, тобто значення відповідного мовного відрізка. Денотатом називають також сукупність об’єктів дійсності (речей, явищ, відношень, ситуацій, процесів, дій тощо), які можуть виражатися даною мовною одиницею (УМ, 46).

Денотат (від лат. denotare – відмічати, означати) предмет чи явище оточуючої нас дійсності, з яким співвідноситься дана мовна одиниця (Розенталь, 92).

Денотативний – той, що пов’язаний з відсиланням свідомості мовця до предметів і явищ позамовного світу через називання їх певними мовними виразами (УМ, 46).

Конотація ( від лат. con – разом, notare – позначати) – додаткові семантичні або стилістичні відтінки, які накладаються на основне значення слова і служать для вираження емоційно-експресивного забарвлення, надаючи висловлюванню відтінки урочистості, невимушеності, фамільярності тощо (Розенталь, 151).

Однозначність (моносемія) – наявність у слова тільки одного значення. Наприклад: айстра, відмінок, дріт, лазер, октава, паралелограм, Чорне море, Дніпро, Запорізька Січ, Петро, Анна (УМ, 111).

Однозначні слова (моносемічні слова) – слова, які є носіями тільки одного значення (УМ, 111).

Багатозначність (полісемія) – здатність слова мати одночасно кілька значень. В українській мові більшість слів належать до багатозначних. Словник української мови в 11 т. фіксує, наприклад, 9 значень прикметника добрий, 12 значень іменника сила, 8 значень дієслова сіяти. Цей же словник подає такі значення іменника земля: 1. Третя по порядку від сонця велика планета, яка обертається навколо своєї осі і навколо Сонця. 2. Верхній шар земної кори. 3. Речовина темно-бурого кольору, що входить до кладу земної кори. 4. Суша (на відміну від водяного простору) 5. Ґрунт, який обробляється і використовується для вирощування рослин. 6. Країна, край, держава (СУМ, т. 3, с. 557 – 558). Розвиток багатозначності відбувається на основі переносних значень (УМ, 21).

Пряме значення – лексичне значення, яке безпосередньо називає явища дійсності (Кочерган, 191).

Переносне значення – це похідне, вторинне, неосновне значення, що виникло і функціонує у слові поруч з прямим значенням, безпосередньо спрямованим на предмети і явища дійсності. На відміну від прямого значення, яке (якщо мати на увазі непохідні слова) є невмотивованим, переносне значення мотивується прямим. Перенос значення відбувається на основі схожості предметів за формою, кольором, характером руху, на основі виконуваної предметом функції, на основі асоціації за суміжністю тощо (Розенталь, 276).

Метафора ( від гр. metaphorá – переміщення, віддалення) – один з основних тропів, який полягає в перенесенні ознак з одного предмета, явища на інший на основі подібності. В основі метафори лежить логічний механізм порівняння. Існують такі види метафор:

·           метафора лексична – вживання слова у переносному значенні. Наприклад: бджілка (працьовита, невтомна людина), трутень (людина, що живе за рахунок праці інших). Загальномовні метафори типу сонце сходить, годинник відстає, ніс човна, ніжка стола і под. втратили зв’язок із первинною образною назвою;

·           метафора поетична (або розгорнута, поширена) будується на різних асоціаціях між предметами, на увиразненні якоїсь ознаки. Завдяки метафорі створюються словесні образи. Наприклад: Сміється сонце з небозвода, кудись хмарки на конях мчать… (П.Тичина).

Щодо структури розрізняються: метафора-словосполучення, метафора-речення, метафора-текст, щодо форми вираження переносної ознаки – іменникові, прикметникові, дієслівні, прислівникові метафори (УМ, 88).

Метонімія (від гр. metōnymía – перейменування) – вид тропа, перенесена назва предмета чи явища, яка виникає на основі зовнішнього чи внутрішнього зв’язку між суміжними поняттями. Такими поняттями виступають предмет і матеріал, з якого зроблено цей предмет (ходити в шовках, ностити синтетику), простір (приміщення) і люди, які наповнюють цей простір (вулиця співала й працювала, місто прокидається), посуд і вміст (з’їсти повну миску, випити склянку), автор і його твори (Т. Шевченко – перечитую Шевченка) (УМ, 89).

Синекдоха ( від гр. synekdochē – співвіднесення) – вид тропа, переносне вживання назви частини предмета замість цілого, однини замість множини або навпаки. Синекдоху іноді розглядають як частину метонімії. Наприклад: А на Січі мудрий німець картопельку садить (Т.Шевченко). Привіт молоді (у звертанні до юнака). Жита наливаються (УМ, 153).

Омонімія (від гр. homōnimía – однойменність) – збіг за звуковим складом двох або більше різних за значенням слів (УМ, 114).

Омоніми (від гр. homōnimos – однойменний) – слова та їх форми, що вимовляються чи пишуться однаково, а значення мають різне. Наприклад, ключ може бути знаряддям замикання й відмикання замка, він служить для загвинчування й відгвинчування гайок, для накручування іграшок, для накручування струн у музичних інструментах тощо. Буває ключ розуміння зашифрованого тексту, музичний ключ (скрипковий і басовий), журавлиний ключ, джерело.

Омоніми відрізняються від багатозначних слів відсутністю семантичних зв’язків, випадковістю збігу своєї звукової форми (УМ, 114).

Виникнення у мові омонімів має різні причини. У результаті звукових змін можуть співпадати раніше різні за звучанням форми, наприклад, англ. flaw (тріщина) і flaw (порив вітру). Омоніми також утворюються внаслідок випадкового збігу звучання слова рідної мови й запозичення, наприклад, рос. брак (одруження) – від брати й німецьке брак (огріх). Інколи співпадає звучання двох запозичених слів, наприклад, рейд (місце стоянки суден) з нідерландської і рейд (військовий набіг у тил супротивника) з англійської, ліра (музичний інструмент) з грецької і ліра (грошова одиниця) з італійської. Продуктивним шляхом утворення омонімів є також розщеплення семантики багатозначного слова. Наприклад, перо (гусяче) і перо (знаряддя для писання), супутник (людина, що йде поряд) і супутник (апарат, запущений на орбіту планети); нім. Zug (течія, тяга) і Zug (поїзд), фр. train (хід) і train (поїзд) (ЛЭС, 345).

Омографи (від гр. homos – однаковий і graphō – пишу) – слова, які однаково пишуться, але по-різному вимовляються і мають різне значення: мýзика (мистецтво) і музúка (музикант), білизнá (білий колір) і білúзна (спідній одяг), обíд (прийняття їжі) і óбід (частина колеса) (УМ, 114).

Омофони (від гр. homos – однаковий і phōnē – звук) – слова, які однаково звучать, але мають різне написання: любов – Любов, незабаром (прислівник) і не за баром (іменникова відмінкова форма), плету (дієслово) і плиту (іменник у знахідному відмінку) (УМ, 114).

Омоформи (від гр. homos – однаковий і лат. forme – форма) – слова різних частин мови, які однаково звучать в окремих граматичних формах: мило (прислівник) і мило (іменник), три (числівник) і три (наказовий спосіб дієслова), мати (іменник) і мати (недоконаний вид дієслова), посивіла (дієслово минулого часу жіночого роду) і посивіла (дієприкметник) (УМ, 115).

Паронімія (від гр. pará – біля і ónyma – ім’я) – явище часткової звукової схожості слів (паронімів) при їхній семантичній відмінності. Проблема паронімії виникає як наслідок навмисного зближення або ненавмисного змішування (тоді це мовленнєва помилка) паронімів у мовленні. Термін паронім запропонований Аристотелем, який називав так похідні слова (ЛЭС, 368).

Пароніми – схожі за формою споріднені та неспоріднені слова, що розрізняються своїм значенням: адрес – адреса, вичерпний – вичерпаний, ефектафект, писемний – письменний, пригода – нагода, компанія – кампанія, талан – талант, уява – уявлення. У вузькому розумінні паронімами називають спільнокореневі слова однакової морфологічної категорії, значення яких часто сплутуються через спільність звучання. Це зумовлює розвиток паронімії як категорії культури мови. Паронімія є важливим стилістичним засобом для створення каламбурів, антитез тощо. Вони широко застосовуються у поетичній віршованій мові. Наприклад: І фермери посадять помідори на шуканій ошуканій землі (Л.Костенко) (УМ, 121 – 122).

Синонімія (від гр. synōnymos – однойменний) – збіг мовних одиниць (морфем, слів, фразеологічних зворотів, синтаксичних конструкцій) у їхньому основному значенні і збереження різниці між ними в значеннєвих відтінках і стилістичному забарвленні. Синонімія властива афіксам (схопити – ухопити, ледащо – ледацюга, дідище – дідуган, на широкому морі – на широкім морі). Синонімія лексична – синонімія слів (чекати – ждати, професія – фах – спеціальність). Синонімія синтаксична – синонімія синтаксичних конструкції (думи Шевченка – Шевченкові думи, іти полем – іти по полю) Синонімія фразеологічна – синонімія фразеологічних зворотів (як крізь землю провалився – як у воду канув) (УМ, 154).

Синоніми - слова, що співвідносяться з тим самим поняттям, мають одне загальне значення, але різняться відтінками лексичного значення, стилістичним забарвленням, сполучуваністю з іншими словами. Синоніми, як правило, належать до однієї частини мови. Вони поєднуються в синонімічні ряди, в яких виділяється стрижневе слово, або домінанта синонімічного ряду: гарний – красивий, вродливий, прекрасний, чарівний, красний, чудовий; гуркотіти – гримотіти, грюкати, торохтіти, гриміти, гупати та ін. За характером відмінностей, які існують між ними, синоніми поділяються на:

·           абсолютні синоніми – слова, тотожні за значенням і стилістичним забарвленням: кавалерія – кіннота, земельний – аграрний, життєпис – біографія, лелека – чорногуз, бусол, шофер – водій, фр. nulaucun;

·           ідеографічні ( від гр. idea – поняття, образ, graphō – пишу, креслю) синоніми – стилістично нейтральні слова, які означають те саме поняття, але відрізняються відтінками значення (красивий, вродливий, гарний; сильний, міцний, могутній, потужний; вражати, дивувати, потрясати, приголомшувати; англ. mistake, error, slip, lapse; фр. petit, minime);

·           контекстуальні синоніми – такі, що на відміну від загальномовних синонімів стають ними лише в певному контексті. Наприклад, прикметники глибокий, дзвінкий, абсолютний, напружений, мертвий, повний, гнітючий стають синонімами тільки в контексті зі словом тиша;

·           семантико-стилістичні синоніми – синоніми, що відрізняються семантичними відтінками і стилістичним забарвленням (задавака, хвалько, хвастун; іти, дибати, чимчикувати; сумно, тужливо, журливо)(УМ, 153 – 154; ЛЭС, 447);

·           стилістичні синоніми – такі, що дають різну оціночну характеристику позначуваному об’єкту (обличчя, лице, лик, пика; нім. Gesicht, Antlitz, фр. visage, museau) (ЛЭС, 447).

Синонімічний ряд – група слів або фразеологізмів, об’єднаних спільним значенням: ледар – лежень, ледацюга, дармоїд, баглай, лайдак, нероба, ледащо, дармоїд, лінюх, ні грач ні помагач, такий побожний, що другий день святкує. Якщо слово багатозначне, то кожне його значення входить у різні синонімічні ряди: великий, видатний, геніальний поет і великий, здоровенний камінь. Члени синонімічного ряду можуть мати різну лексичну сполучуваність. Наприклад, дієслово відкрити сполучається з найбільшою кількістю іменників: відкрити коробку, острів, школу, засідання, сезон тощо. Дієслово роззявити сполучається зі словами рот, паща, дзьоб (УМ, 154).

Антонімія – тип семантичних стосунків лексичних одиниць, які мають протилежні значення. Будучи категорією лексико-семантичної системи мови, антоніми являють собою одну з мовних універсалій: вони властиві усім мовам. Антонімія являє собою протилежність всередині однієї сутності. Її ло-гічну основу утворюють протилежні видові поняття, які являють собою межу прояву якості (властивості) певного родового поняття: гарячий – холодний (температура), важкий – легкий (вага), падати – вставати (вертикальний рух) (ЛЭС, 36).

Антоніми (від гр. anti – проти і ónyma – ім’я) – слова, які означають протилежні прояви однієї сутності: високий – низький (зріст), радісно – сумно (стан). До антонімічної пари можуть належати різнокореневі (тепло – холод, зустріч – розлука, глибокий – мілкий) та спільнокореневі слова (надія – безнадія, беззбройний – озброєний, навантажити – розвантажити). Багато-значні слова вступають в антонімічні зв’язки окремими своїми значеннями: свіжий – черствий (хліб), свіжа – квашена (капуста), свіжа – застаріла (ідея), свіжий – “бородатий” (анекдот) (УМ, 16).

Термінологія (від лат. terminus – межа, кордон і logos – слово, вчення) –1) система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва, політики тощо (термінологія виробничо-технічна, філософська, балетна, хімічна); 2) розділ лексикології, який вивчає терміни (УМ, 183).

Термін – слово або словосполучення, що вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання – науки, техніки, мистецтва, політики. Терміни мають визначення (дефініцію), вони позбавлені емоційно-експресивного забарвлення. У галузі однієї науки терміни утворюють систему (термінологію). У межах цієї системи термін не повинен мати синонімів, він також не може бути багатозначним. Наприклад: енергія виходу електрона, метафора, полімер, ланцюгова реакція, синхрофазотрон, парадигма, омоніми (УМ, 183).

Терміносистема (від лат. terminus – межа, кордон, гр. sýstēma – ціле, складене з частин, поєднання) – система термінів певної галузі науки, техніки, мистецтва, та ін., яка враховує лексико-семантичні й словотвірні зв’язки між номінаціями – термінами (УМ, 183).

 


 

Тема. Етимологія. Фразеологія. Лексикографія

 

Основні поняття і терміни теми

Етимологія, внутрішня форма, деетимологізація, етимологічний аналіз, етимон, народна етимологія, фразеологія, фразеологізм, фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності, фразеологічні сполучення, фразеологічні вирази, крилаті вирази, примовки, прислів’я, приказки, лексикографія, енциклопедичні словники, лінгвістичні словники.

 

Етимологія (гр. etymología, від гр. étymon – істина і lógos – вчення) –   1) розділ мовознавства, який вивчає походження слів; 2) сукупність прийомів дослідження, спрямованих на розкриття походження слова, а також сам результат цього розкриття; 3) походження слова.

Предмет етимології як розділу мовознавства – вивчення джерел і процесів формування словникового складу мови і реконструкція словникового складу мови давнього періоду (переважно дописемного). Мета етимологічного аналізу – визначення, коли, у якій мові, за якою словотворчою моделлю, на базі якого мовного матеріалу, у якій формі і з яким значенням виникло слово, а також які історичні зміни його первинної форми і значення обумовили     форму і значення, відомі досліднику. Реконструкція первинних форми і значення слова – предмет етимологічного аналізу.

Основою етимологічної методики є порівняльно-історичний метод (ЛЭС, 596).

Внутрішня форма слова – співвіднесеність морфемного і звукового складу слова з іншими мовними одиницями, що зумовили утворення його нового лексичного значення. Наприклад: підсніжник – квітка, що з’являється ранньою весною майже з-під снігу (УМ, 33).

Внутрішня форма слова мотивує його звучання, вказує на причину, яка обумовила те, що дане значення знайшло своє вираження у даному звуковому складі. Вибір ознаки, що лягла в основу номінації, не обов’язково визначається її суттєвістю, це може бути властивість, яка кидається в очі, тому в різних мовах той самий предмет може називатися на основі виділення різних характеристик. Наприклад, укр. кравець (від кроїти), рос. портной (від      “порты – одяг), болг. шивач (від шия – шити), нім. Schneider (від “schneiden” – різати).

Внутрішня форма слова може залишатися прозорою або затемнюватися чи повністю втрачатися. Відновленням втраченої внутрішньої форми займається етимологія (ЛЭС, 85 - 86).

Деетимологізація (від лат. префікса de-, що позначає віддалення, і гр. etymología, від гр. étymon – істина і lógos – вчення) – втрата словом колишніх етимологічних зв’язків, тобто смислових зв’язків з тим коренем, від якого воно утворене. Це призводить до того, що слово з мотивованої назви предмета об’єктивної дійсності стає немотивованою назвою. Причини деетимологізації – звукові зміни, які порушують споріднені зв’язки слів, непродуктивність деяких застарілих афіксів, умовний характер назв тих чи інших предметів тощо. Наприклад: масло (втрачений зв'язок зі словом мазати), голубий (пор.: голуб), сердитись (пор.: серце), столиця (пор.: стіл), щастя (пор.: частка), калач (пор.: коло) (Розенталь, 94; УМ, 45).

Етимологічний аналіз – виявлення колишньої морфологічної будови слова, його словотворчих зв’язків, визначення джерел і часу походження слова, встановлення способу його утворення від твірної основи. (Розенталь, 540). Наприклад, іменник лемки у етимологічному словнику російської мови М.Фасмера аналізується таким чином.

Лéмки (мн.) – одна з етнографічних груп західних українців, за Сяном, по північних схилах Карпат. Укр. лемко (однина), польськ. lemko. Від розповсюдженого у лемків слова лем “лише, тільки”. (Т. 2, с. 481).

Крéйда – півд., зах., укр., білорус. крейда. Через польськ. krejda, kreda (з 1472 р., див Брюкнер) з нім. Kreide від лат. crēta (terra), буквально: просіяна земля. (Т. 2, с. 369).

Етимон (від гр. etymon – істина) – початкове значення і форма слова, від якого походить існуюче в сучасній мові слово (Розенталь, 540).

Народна етимологія – переосмислення запозиченого (інколи рідного) незрозумілого слова за зразком близького за звучанням слова рідної мови, встановлення між ними семантичних зв’язків на підставі зовнішнього, випадкового збігу, без урахування походження. Наприклад: гульвар (від гуляти) замість бульвар, вазелін (походить від нім. Wasser – вода і гр. elaion – оливкова олія) трапляється у формі мазелін (від мазати), вимова нервопатолог (від нерви) замість невропатолог (від гр. neuron – жила, нерв, pathos – біль, страждання, lógos – вчення) – лікар, що лікує хвороби нервової системи (УМ, 103).

Прикладом переосмислення може служити сполучення малиновий дзвін (у значенні приємні звуки дзвонів), яке асоціюється з назвою ягоди. Насправді ж воно походить від назви бельгійського міста Малин, де знаходиться старовинний собор, при якому функціонує спеціальна школа дзвонарів, своєрідних малиновських музикантів на дзвонах (Розенталь, 191).

Фразеологія (від гр. phrasіs, род. в. phráseōs – вираз і lógos – вчення) – 1) розділ мовознавства, який вивчає фразеологічний склад мови у його сучасному стані й історичному розвитку; 2) сукупність фразеологізмів даної мови, те, що й фразеологічний склад.

Предметом фразеології як розділу мовознавства є дослідження природи фразеологізмів, їх категоріальних ознак, а також виявлення закономірностей функціонування у мовленні (ЛЭС, 560).

Фразеологізм (фразеологічна одиниця) – лексично неподільне, стійке у своєму складі, цілісне за значенням словосполучення слів, що відтворюється у мовленні. Як правило, фразеологізм має форму словосполучення. Форму закінченого речення мають такі різновиди фразеологізмів, як прислів’я, приповідки, приказки. Наприклад: ловити ґави; тертий калач; кров з молоком; ні Богу свічка ні чорту кочерга; згаяного часу і конем не здоженеш; згода дім будує, а незгода руйнує. Фразеологічні одиниці розрізняються між собою щодо ступеня лексичної цілісності (УМ, 194).

Фразеологічне зрощення (ідіома, що від гр. idioma – особливість, самобутній вислів) – властиве лише даній мові нерозкладне словосполучення, значення якого не збігається із значенням окремо взятих його складників. Наприклад: піймати облизня; як Пилип з конопель; варити воду; бити байдики; дати відкоша. Фразеологічні зрощення здебільшого не перекладаються іншими мовами. При перекладі послуговуються ідіомами-відповідниками, властивими мові перекладу (УМ, 67).

Фразеологічна єдність – стійке семантично неподільне словосполучення, значення якого виводиться з переносного значення слів, що його утворюють. Наприклад: як сніг на голову; їсти очима; гострити зуби; звалювати з хворої голови на здорову; цідити крізь зуби (УМ, 194).

Фразеологічне сполучення – стійке у вживанні словосполучення, що складається зі слів з вільним та фразеологічно зв’язаним значенням. На-приклад: почервоніти як рак; скалити зуби; копилити губу; на рівні світових стандартів; кидати в жар. Зміст фразеологізму розкривається через зміст окремих його частин (слів) (УМ, 194).

Фразеологічні вирази – стійкі за своїм складом, семантично неподільні звороти, які складаються зі слів з вільними значеннями (це зближує їх із      вільними словосполученнями), але у процесі спілкування відтворюються як готові одиниці мовлення (це зближує їх з фразеологічними одиницями). До фразеологічних виразів відносять прислів’я, приказки, приповідки, різного роду вислови, крилаті слова, а також стійкі сполучення, що виконують номінативну функцію (Розенталь, 515 – 516).

Крилаті вислови (афоризми) – 1) влучні та яскраві образні вислови, що походять із літературних, історичних, філософських джерел, фольклору. Наприклад: І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь (Т.Г.Шевченко), Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив! (Леся Українка), Митцю не треба нагород, його судьба нагородила (Л. Костенко), Сontra spem spero! (Без надії сподіваюсь!), Мислю, отже існую (Р. Декарт), Знання – сила (Ф. Бекон); 2) слова з метафоричним значенням, які широко вживаються і мають експресивне забарвлення: геркулес (про фізично сильного чоловіка). іуда (про зрадливу, підступну людину), бедлам (про безлад у приміщенні), плюшкін (про людину, яка збирає непотріб) (УМ, 81).

Примовка, приповідка – жартівливий, переважно римований вислів, що вплітається в розповідь чи текст твору. Це усталені форми вітання, запрошення (здоровенькі були; сідайте рядком та поговоримо ладком; чим багаті, тим і раді); формули побажань (з роси та з води; здорові будьмо та себе не гудьмо); каламбурні вислови (хай буде гречка, аби не суперечка; на городі бузина, а в Києві дядько); фраза чи віршик, що примовляється під час дитячої гри (тринди-ринди коржі з маком); римовані вислови, якими починається чи завершується казка (були собі дід та баба; от вам казочка, а мені бубликів в’язочка); дотепне римоване зауваження (скопай мілко, посій рідко, то вродить дідько; яка рибка, така й юшка; і сміх і гріх) (УМ, 139).

Прислів’я – стійкий народний вислів, який у стислій, влучній формі передає життєвий досвід, узагальнену думку, емоційну оцінку якогось явища. Близькою до прислів’я є приказка. Однією з характерних ознак прислів’я є його синтаксична завершеність. Виступаючи, як правило, у формі речення, прислів’я співвідносяться з судженнями. Наприклад: Наука в ліс не веде, а з лісу виводить; Як робимо, так і ходимо, як дбаємо, так і маємо; Що написано пером, того не виволочеш волом (Нар. тв.) (УМ, 141).

Приказка – близький до прислів’я влучний афористичний, іноді римований вислів: Шила в мішку не сховаєш; Темної ночі зорі ясніші; Кінець діло хвалить. Приказка не має властивого прислів’ю повчального змісту. Часто це скорочене прислів’я. Наприклад: Що в кого болить (Що в кого болить, той про те і говорить) (Нар. тв.). За своєю структурою може співвідноситись як з реченням, так і з словосполученням. Наприклад: За наше жито та нас і бито (речення); п’яте колесо до воза (словосполучення) (УМ, 137).

Лексикографія (від гр. lexikós – словниковий і graphō – пишу) – 1) розділ мовознавства, що розробляє теоретичні принципи укладання словників; 2) збирання слів певної мови, упорядкування їх і опис різного роду словникового матеріалу; 3) сукупність словників певної мови і наукових праць із цієї галузі (УМ, 83).

Практична лексикографія (словникова справа) виконує суспільно важливі функції, вона забезпечує:

·           навчання мови, як рідної, так і нерідної;

·           опис і нормалізацію рідної мови (обидві функції забезпечуються тлумачними та іншими словниками різних типів);

·           міжмовне спілкування (двомовні словники, розмовники тощо);

·           наукове вивчення лексики мови (етимологічні, історичні словники, словники мертвих мов тощо).

Теоретична лексикографія охоплює наступний комплекс проблем:

·           розробка загальної типології словників і словників нових типів;

·           розробка макроструктури словника (відбір лексики, принцип розташування слів і словникових статей, виділення омонімів, включення в корпус словника і у додатки невласне лексикографічних матеріалів: граматичних статей, ілюстрацій тощо);

·           розробка мікроструктури словника, тобто окремої словникової статті (граматичний і фонетичний коментар до слова, виділення і класифікація значень, типи словникових визначень, система поміток тощо) (ЛЭС, 258).

Словник – довідкове видання, яке включає слова (або морфеми, словосполучення, ідіоми), розташовані у певному порядку (різному в різних типах словників), пояснює значення мовних одиниць, дає різноманітну інформацію про них чи їхній переклад на іншу мову або подає відомості про предмети, позначені словами. Словники відіграють велику роль у духовній культурі, у них відображаються знання, накопичені суспільством у певну епоху. Словники виконують соціальні функції: інформативну (дозволяють найкоротшим способом – через позначення – прилучитися до накопичених знань), комунікативну (даючи читачам необхідні слова рідної або чужої мови) і нормативну (фіксуючи значення і вживання слів, сприяють удосконаленню і уніфікації мови як засобу спілкування).

Основним типом словників є різні за своїм об’ємом алфавітні одномовні тлумачні словники, які подають значення, вживання, граматичні й фонетичні особливості слів. Від тлумачних за різними ознаками відрізняються інші типи словників:

·           за змістом – енциклопедичні, які пояснюють не слова, а предмети і поняття, що ними позначаються;

·           за відбором лексики – тезауруси, що охоплюють всю лексику мови і часткові словники, що відображають її деякі тематичні та стильові шари (термінологічні, діалектні, просторічні, арго, мови письменників), або особливі різновиди слів (неологізмів, архаїзмів, скорочень, іншомовних слів, власних імен);

·           за способом опису слів – спеціальні, що розкривають окремі аспекти слів і відношень між ними (етимологічні, словотвірні, словосполучень, граматичні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, омонімічні, паронімічні, частотні, рифм тощо);

·           за одиницею лексикографічного опису: ті, що менші за слово (словники коренів, морфем), ті, що більші за слово (словники словосполучень, фразеологізмів, цитат);

·           за розташуванням матеріалу – ідеографічні, аналогічні (слова розташовуються не за алфавітом, а за смисловими асоціаціями; зво-ротні (у яких слова розташовуються за алфавітом кінцевих літер);

·           за епохою функціонування слів – історичні;

·           за призначенням (адресатом) – словники помилок, труднощів, навчальні тощо;

·           за кількістю мов (для перекладних словників) – багатомовні і двомовні (ЛЭС, 462).

 


 

Тема. Граматика. Предмет і розділи граматики. Морфеміка

 

Основні поняття і терміни теми

Граматика, морфологія, синтаксис, морфеміка, морфема, морф, корінь, афікс, префікс, постфікс, суфікс, флексія, інфікс, інтерфікс, конфікс, амбіфікс, спрощення, перерозклад, ускладнення, декореляція, словотвір.

 

Граматика (гр. grammatikē, grámma – літера, написання) – це:

·           розділ мовознавства, що вивчає закономірності будови, змін та утворення форм слів певної мови (морфологія), а також словосполучень і речень (синтаксис). Історична граматика вивчає історію розвитку форм слів, словосполучень і речень. Описова граматика розглядає будову слова, словосполучення і речення без зв’язку із попереднім періодом розвитку мови;

·           система правил словозміни та зв’язку слів у словосполученнях і реченнях у мові взагалі та в певній мові зокрема;

·           морфологія і синтаксис (УМ, 40).

Граматикою називається вся невласне звукова і нелексична організація мови, представлена у його граматичних категоріях, граматичних одиницях і граматичних формах. Граматика у цьому значенні являє собою будівельну основу мови, без якої не можуть створюватися слова (зі всіма формами) та їх сполучення, а також речення (висловлювання) та їх сполучення. У триаді, яка організує мову в цілому (звукова, лексико-семантична, граматична системи), – це категорії і явища формального рівня мови. (ЛЭС, 113).

Граматична будова мови – закономірності оформлення, вираження й повідомлення думок: закономірності зміни слів, сполучення слів між собою, моделі словосполучень і речень. Граматична будова мови є предметом науки граматики (УМ, 40).

Морфологія (від гр. morphē – форма і lógos – вчення) – розділ граматики, що охоплює вчення про структуру слова, форми словозміни, способи вираження їх граматичних значень, а також учення про частини мови і властиві їм способи словотворення. Основними поняттями морфології є граматичне значення, граматична форма слова, словоформа і частина мови (УМ, 98).

Морфеміка – морфемний склад мови, сукупність виділених у словах морфем та їх типи; розділ мовознавства, який вивчає типи і структуру морфем, їх відношення одна до одної та до слова в цілому. Основними об’єктами дослідження у морфеміці виступають морфеми та їх формальні видозміни – морфи й лінійні їх сполучення (слово в цілому як послідовність морфем; у флективних мовах – основа, словоформа).

У якості підрозділів морфеміки виділяють:

·           учення про види морфем за їх місцем у слові і за функціями: корінь і службові морфеми (афікси); види афіксів;

·           учення про типи значень, що виражають морфеми: лексичне, граматичне (морфологічне), словотворче значення; різновиди граматичного й словотворчого значень;

·           учення про лінійні (синтагматичні) й нелінійні (парадигматичні) мовні одиниці морфемного рівня, перші з яких є представниками других у тексті ( морф і морфема, словоформа і слово, основа словоформи й основа слова) тощо.           

Відповідно до розробленої типології значень та різновидів морфем відбувається їх інвентаризація в граматиках і морфемних словниках (ЛЭС, 313).

Морфема (від гр. morphē – форма) – неподільна значуща частина слова, що виділяється в його структурі через зіставлення цього слова з іншими словами, що мають такі самі морфеми. Наприклад: буд-ува-ти, буд-ів-н-ик, роз-буд-ов-а; при-писати, при-бігти, при-клеїти.

Морфема, яка не має реального вираження, називається нульовою (УМ, 97).

Поняття і термін морфема запровадив у 1881 р. І.О. Бодуен де Куртене. Будучи, поруч зі словом, основною одиницею морфології, морфема, подібно до фонеми, виступає як абстрактний інваріант, що реалізується у вигляді конкретних варіантів – морфів (аломорфів) (ЛЭС, 312).

Морф – найменша складова частина словоформи, що є конкретним виявом морфеми. Наприклад, у словоформах рук-а, руч-н-ий, руш-ник коренева морфема виявляється у морфах рук-, руч-, руш- (УМ, 97). Морфи поділяються на кореневі й афіксальні, останні – на префіксальні, суфіксальні, інтерфіксальні тощо. Сукупність морфів, які виступають у різних словоформах, складає морфему (Розенталь, 183).

Корінь – неподільна головна морфема, спільна для всіх споріднених слів, що містить у собі основне лексичне значення цих слів. Корінь слова визначається відділенням афіксів. Наприклад, лексеми робота – відробітки – заробити – безробіття – виробництво об’єднані кореневою морфемою роб-. Голосні та приголосні звуки кореня можуть чергуватися, у результаті чого зявляються морфи – видозміни кореня. Наприклад: на-ук-а, уч-и-ти, вч-ен-ий (УМ, 80).

З точки зору структури корені поділяються на вільні (коли вони функціонують у мові в якості самостійного слова, без супроводу афіксів: рос., укр. стіл, нім Baum (дерево), англ. kill (убивати) або зв’язані (коли вони відомі лише у сполученні з афіксами, наприклад, корінь вул.- у словах вулиця, провулок) (ЛЭС, 312, УМ, 80).

В індоєвропейських мовах корінь може змінюватися відповідно до фонетичних законів. Наприклад, в українській: гонити – ганяти – гнати – жену – перегін; у німецькій: das Buchdie Bücher (книжка – книжки), у французькій: chanter (співати) – la chanson (пісня), в англійській: ringrangrung (дзвеніти).

У тюркських, угро-фінських мовах корінь незмінний і завжди стоїть на початку слова. Наприклад, у казахській бас (голова) – басты (головний) – басшылык (керівництво) – бассыздык (безвладдя). В африканській мові суахілі, навпаки, корінь завжди стоїть у кінці слова. У семітських мовах корінь, як правило, складається з трьох приголосних, між якими вставляються голосні-афікси. У китайській, бірманській мовах корінь майже завжди дорівнює слову (Ющук, 95 – 96).

Афікс (від лат. affixus – прикріплений) службова морфема, що приєднується до кореня слова в процесі словозміни або словотворення. Афікс виступає засобом вираження лексичних значень і відношень між словами у словосполученні та реченні. Афікси поділяються на:

·           непродуктивні – такі, що рідко беруть участь у творенні слів або не використовуються у сучасній мові зовсім. Наприклад: паст-ух,    да-м;

·           продуктивні – такі, що широко використовуються для утворення нових слів і форм. Наприклад: при-їхати, говори-ти, здобув-ач;

·           словотворчі – такі, що служать для утворення нових слів. Наприклад: степ-ов-ий, під-їхати;

·           формотворчі – такі, що служать для утворення форм слів. Наприклад: нов-іш-ий, пальт-а, ходи-л (УМ, 20);

·           регулярні – ті, які відтворюються постійно, утворюючи певну модель слів. Наприклад: письмен-ник (регулярний суфікс), з-робити (регулярний префікс);

·           нерегулярні – такі, що зустрічаються в окремих утвореннях, які не являють собою певної словотвірної моделі. Наприклад: люб-ов (нерегулярний суфікс), да-м (нерегулярне закінчення) (Розенталь, 34).

Залежно від позиції відносно кореня афікси поділяються на префікси, постфікси (суфікси і флексії), інфікси, інтерфікси, трансфікси, конфікси (циркумфікси), амбіфікси (ЛЭС, 59).

Префікс (від лат. praefixus – прикріплений спереду) – службова морфема (афікс), що стоїть перед коренем (або перед іншим префіксом) і служить для творення нових слів або граматичних форм слова. Наприклад: спів-автор, супер-модель, ви-гнати; най-кращий, від-ремонтувати (УМ. 134), нім. abgehen (відходити), angehen (починатися), aufgehen (сходити), ausgehen (виходити), begehen (обходити). Префікси в індоєвропейських мовах переважно зберігають свою самостійність і часто збігаються з прийменниками як за звучанням, так і за значенням. А в таких мовах, як тюркські, угро-фінські, китайська, префіксів узагалі немає (Ющук, 97).

Початковий кореневий елемент складного слова, що виконує роль словотворчого префікса на зразок авіа-, авто-, агро-, аеро-, віце-, гідро-, горе-, екс-, електро-, кіно-, мото-, обер-, пів-, напів-, теле-, що-, називається префіксоїдом. Наприклад: віце-президент, горе-пророк, пів-Європи, напівзабутий, телереклама, щомісячний (УМ, 136).

Постфікс (від лат. post – після і fixus – закріплений) – 1) будь-який афікс, що стоїть після кореня слова; 2) в українській мові – назва зворотної частки -ся (-сь): умиватися, збиратись, афікса -те і часток -но, -бо у формах наказового способу дієслів: гляньте, киньте, іди-бо, пишіть-но, займенникових часток -будь, -небудь, -сь: як-небудь, будь-що-будь, хтось (УМ, 134 – 135).

У тюркських мовах є лише постфікси. Наприклад, у казахській: су (вода) – суару (зрошувати), суарылу (бути зрошеним), сулы (водянистий), сусыз (безводний), сусыздык (безводдя) (Ющук, 97).

Суфікс (від лат. suffixus – прикріплений) – афіксальна морфема, що стоїть після кореня (або після іншого суфікса) й виконує словотворчу або формотворчу функцію. Наприклад: ліс-н-ий, бадьор-ість, зелен-іти, привітн-о; нов.-іш-ий, писа-в, біж-учи (УМ, 179), англ. teacher (учитель), eatable (їстівний), beautiful (прекрасний), Schönheit (краса) (Кочерган, 278). Серед префіксів, інфіксів і суфіксів найширше розповсюдження мають останні. Якщо у мові немає суфіксів, то у ній немає й афіксів. Є мови, у яких нема ні префіксів, ні іфіксів, але є суфікси: алтайські, угро-фінські, ескімоська та інші (Шайкевич, 73).

Кінцевий кореневий елемент складних слів, що виконує роль словотворчого суфікса, на зразок: -бокий, -вар, -вод, -воз, -грудий, -даний, -думець, -коп, -лам, -лов, -люб, називається суфіксоїдом. Наприклад: круглобокий, пивовар, землемір, риболов, життєлюб, сміттєвоз (УМ, 179 – 180).

Флексія (від лат. flexio – перехід, згинання), або закінчення – змінна частина слова, що виражає синтаксичні відношення певного слова до інших слів у словосполученні та реченні. Воно може бути матеріально вираженим або нульовим: книг-а, степٱ (УМ, 62), нім. fragst (питаєш), англ. reads (читає) (Кочерган, 278).

Інфікс (від лат. infixus – вставлений) – афікс, вставлений у середину кореня, наприклад, англ. stood (стояв), sta-n-d (стояти), лат. fudi (я налив), fundo (ллю) (ЛЭС, 59).

Інтерфікс (від лат. interfixus – закріплений між) – сполучний елемент, що використовується для зв’язку структурних частин у складних словах і не має самостійного значення. Наприклад: землетрус, світлоокий (УМ, 70), нім. die Eselsbank (“осляча парта”), die Tagespost (денна пошта), der Direktorenfonds (директорський фонд) (Ющук, 97).

Трансфікс (від лат. trans – через і fixus – прикріплений) – афікс, що розриває корінь з приголосних певними голосними. Характерний для семітських мов, зокрема арабської та івриту. Наприклад, в арабській мові корінь r-k-b (посадка на транспорт) може по-різному пронизуватися транс фіксами: rakiba (він сів), rukiba (вони сіли), urkiba (його посадили), irkab (сідай) (ЛЭС, 59, Ющук, 97).

Конфікс (від лат. confixus – разом узятий), або циркумфікс (від лат. circum – навколо) – перерваний афікс, який охоплює корінь з двох боків. Наприклад: нім. ge-nomm-en, рос. за-речь-е, укр. па-син-ок (ЛЭС, 59; Карпенко, 156).

Амбіфікс – афікс, який може займати різне положення відносно кореня (наприклад, англ. амбіфікс out у ролі префікса у випадках типу outcome (виток), але в ролі постфікса у come-out (виток) ( ЛЭС, 59).

Спрощення (опрощення) – деетимологізація, зникнення морфемних меж у первинно складному чи похідному слові, внаслідок чого це слово стає непохідним, морфологічно неподільним. Наприклад, німецьке Nachtigall (соловей), англійські lord (пан), ladi (пані) були спочатку складними словами, а зараз розглядаються як прості (ОМ, 85); у словах української мови смородина, суниця, посуд, сусід афікси (суфікси -ин-, -иц-, префікси по-, су-) вже не виділяються (УМ, 172).

Ускладнення – процес, протилежний спрощенню. Полягає у перетворенні непохідної основи у похідну (тобто таку, яка членується на морфеми). Наприклад, голландське zondek (zon – сонце, dek – покришка) було запозичене як слово з непохідною основою зонтик, але пiд впливом форм типу ножик, столик почало осмислюватися як зменшувальне утворення (слово з похідною основою), звідси – зонт. Польське слово flaszka було запозичене як фляжка (з непохідною основою), але за аналогією з парами словоформ типу книга – книжка, нога – ніжка стало сприйматися як слово з похідною основою, тому й виникла форма фляга. Грецьке за походженням слово анархія мало непохідну основу, але у зв’язку з наявністю споріднених слів анархіст, анархічний його основа почала ділитися на непохідну анарх- і суфікс -ій- (Розенталь, 502).

Перерозклад – історична зміна морфемної будови слова, пов’язана із іншим членуванням слова на похідну основу і афікси. Наприклад: в іменниках тепер виділяють закінчення: сторон-ам, сторон-ами, сторон-ах, а в давнину – сторона-мъ, сторона-ми, сторона-хъ; у сучасній українській мові маємо префікс зне, який колись поділявся на два, як-от: зне-болити ← з-неолити (УМ, 123).

Декореляція (від лат. префікса de- зі значенням відділення і correlatio – взаємозв’язок) – це перехід кореня в афікс. Такий перехід спостерігається при дуже частому повторенні кореня у складному слові. Наприклад, у словах типу людина, киянин, болгарин (у множині люди, кияни, болгари) елемент -ин- колись був рівнозначний слову один (пор. лат. unus – один, нім. einодин), тепер він сприймається як суфікс. Значення суфікса набуває корінь лог (від гр. lógos – вчення) у словах типу психолог, біолог, зоолог. Таким чином виникло більшість афіксів у багатьох мовах (Ющук, 100).

Словотвір – 1) утворення нових (похідних, складних) слів за певними мовними закономірностями. Виділяють такі типи словотворення.

Афіксальний – спосіб утворення слів за допомогою афікса, зокрема й нульового.

Він поділяється на:

·           суфіксальний, наприклад: кін-н-ий;

·           префіксальний, наприклад: по-нині, аби-хто;

·           префіксально-суфіксальний, наприклад: під-ніж-к-а, без-турбот-н-ий;

·           постфіксальний, наприклад: лікувати-ся, кидати-ся;

·           суфіксально-постфіксальний, наприклад: заб-ува-ти-ся, стук-ну-ти-ся;

·           префіксально-постфіксальний, наприклад: роз-танцювати-ся, до-ходити-ся;

·           префіксально-суфіксально-постфіксальний, наприклад: з-милосерд-ити-ся.

Безафіксний – спосіб утворення слів без участі афіксів шляхом:

·           зрощення слів словосполучення, наприклад: сьогодні ← сього дня, швидкоплинний ← швидко плине, першоджерело ← перше джерело, землекористування ← користування землею;

·           розпадання слів на омоніми і зміни значення твірного слова, наприклад: супутник – небесне тіло, супутник – людина; волинянка – уродженка Волині, Волинянка” – модель машини;

·           зміни синтаксичної функції слова внаслідок переходу слова чи його форми з однієї частини мови в іншу, наприклад: пальне, голосний, придане, наречений (субстантивація – перехід в іменники), другий у значенні інший, один у значенні якийсь, цілий у значенні весь (прономіналізація – перехід у займенники), згори, влітку, віддавна ( адвербіалізація – перехід у прислівники).

 Словоскладання – утворення нового слова шляхом поєднання двох або більше слів, наприклад: лісостеп, салон-перукарня, шістдесят.

 Абревіація – спосіб творення складноскорочених слів, наприклад: АН, вуз, Кабмін, гідроелектростанція.

2) розділ мовознавства, який вивчає будову слів та способи їхнього творення (УМ, 9, 167 – 168).

 


 

Тема. Морфологія. Граматичне значення, граматична форма, граматична категорія

 

Основні поняття і терміни теми

Граматичне значення, граматичні засоби мови, спосіб вираження граматичного значення (синтетичний, аналітичний), афіксація, редуплікація, внутрішня флексія, суплетивізм, синтаксичне словоскладання, наголос, аглютинація, фузія, граматична форма, словоформа, парадигма, синтетична граматична форма, синтетичні мови, аналітична граматична форма, аналітичні мови, граматична категорія, частини мови, парадигматика, синтагматика.

 

Граматичне значення – узагальнене мовне значення, яке притаманне цілому ряду слів, словоформ чи синтаксичних конструкцій і має своє регулярне (стандартне) вираження. У галузі морфології це загальні значення слів як частин мови (наприклад, значення предметності у іменників, процесуальності у дієслів), а також часткові значення словоформ і слів у цілому, протиставлені одне одному в рамках однієї граматичної категорії (наприклад, значення того чи іншого часу, особи, числа, роду) (ЛЭС, 116).

Граматичне значення – додане до лексичного значення слова абстрактне значення, що виражає його відношення до груп або класів слів. Як правило, слово має кілька граматичних значень. Бувають морфологічні граматичні значення (у іменників – рід, число, відмінок та ін., у прикметників – ступені порівняння) і синтаксичні граматичні значення (головний і другорядний члени речення, узгодження, керування тощо). Граматичне значення реалізується в граматичній формі (УМ, 41).

Граматичні засоби мови – регулярні прийоми словозміни і словотвору, а також побудови граматичних конструкцій. У сукупності граматичні засоби мові утворюють ту граматичну техніку, яка в цілому характеризує граматичний тип мови. Мови відрізняються одна від одної набором граматичних засобів, їх різним уживанням. Наприклад, у алтайських мовах домінує спосіб  афіксації, у в’єтнамській мові афікси відсутні, в китайській їх дуже мало. У російській і латинській мовах порядок слів не має особливого значення, натомість у англійській або китайській його роль надзвичайно важлива (Шайкевич, 80).

Способи вираження граматичних значень – це способи утворення форм слова. Виділяють такі основні способи вираження граматичного значення:

·           синтетичний спосіб – вираження значення у самому слові. Сюди входять афіксація, чергування (внутрішня флексія), наголос, суплетивізм, редуплікація;

·           аналітичний спосіб – вираження значення поза межами даного слова (спосіб службових слів, спосіб інтонації, спосіб порядку слів);

·           змішаний (гібридний) спосіб – поєднання граматичних особливостей синтетичного й аналітичного способів (наприклад, спосіб службових слів і закінчення) (Розенталь, 458, Кочерган, 284).

Афіксація – вираження граматичного значення за допомогою афіксів (суфіксів, префіксів, закінчень тощо). Оскільки в мовах світу використовуються різноманітні афіксальні засоби, то в афіксальному способі виділяють такі його різновиди:

·           суфіксаціявираження граматичних значень за допомогою суфікса. Наприклад, укр. перечитати – перечитувати (недоконаний вид), гарний – гарніший (вищий ступінь), англ. write (писати) – writing (який пише);

·           префіксація – вираження граматичних значень за допомогою префіксів. Наприклад: укр. нести – занести, внести, принести (доконаний вид), нім. gehen (йти) – vergehen (проходити), болг. червен (червоний) – почервен (червоніший);

·           інфіксація – вираження граматичного значення за допомогою інфіксів, тобто афіксів, вставлених у середину кореня. Наприклад: лат. vici (переміг) – vinco (перемагаю), fidi (колов) – findo (колю);

·           трансфіксація – вираження граматичних значень за допомогою трансфіксів, котрі, розриваючи корінь, що складається з приголосних, самі розриваються і оформлюють граматичне значення словоформи. Наприклад: гноб (красти) – ганаб (крав) – гонеб (той, що краде, злодій) – гануб (украдене);

·           нульовий афікс – відсутність афікса в одній з форм парадигми за наявності афіксів у інших формах. Наприклад: укр. стіна – стін, робота – робіт (Кочерган, 284 – 285).

Афіксація є важливою частиною морфології і словотворення більшості мов світу, які розрізняються у типологічному плані переважним використанням одного з різновидів афіксації (суфіксація або префіксація), і використанням їх у дериваційній або флективній морфології (ЛЭС, 59).

Редуплікація (лат. reduplicatio – подвоєння) – це подвоєння або повторення складів чи морфем, наприклад, укр. ледве-ледве, японське яма-яма (гори) при яма (гора), полінезійське papai (риби) при pai (риба). Редуплікація властива багатьом мовам, її функції різноманітні. Вона може виражати граматичне значення (у деяких мовах Африки редуплікація є основним засобом утворення множини іменників, у індоєвропейській прамові редуплікація разом з особовими закінченнями була показником перфекта). (ЛЭС, 408). У    германських мовах неповна редуплікація утворює форми одного з сильних дієслів. Ці дієслова називаються редуплікуючими. Наприклад, гот. letamlailot (ОМ, 76). Редуплікація може бути також засобом варіювання лексичного значення, виражаючи інтенсивність, посилення або послаблення якості,    зменшуваність. Наприклад, у одній з мов банту nda (будинок) – ondenda (будиночок), полінезійське tupu (рости) – tutupu (буяти). Редуплікація широко використовується при утворенні звуконаслідувальних слів (ЛЭС, 563).

Внутрішня флексія – зміна голосного або приголосного в корені, що служить для утворення нових слів чи форм слова, тобто має дериваційне чи реляційне значення. На відміну від інфікса, який додатково вставляється у корінь слова, внутрішня флексія викликає лише чергування уже наявних у корені звуків, наприклад: беру – вибір, нім. StadtStädte, springensprang, англ. footfeet (ОМ, 19).

Морфологічне навантаження мають історичні чергування. Але внут-рішньою флексією історичного чергування стає тільки в тих випадках, коли воно само по собі, без участі інших засобів, розрізняє граматичне значення словоформ або слів. Так, у словах називати – назвати, поривати – порвати, забирати – забрати чергування и – нуль звука є внутрішньою флексією, бо воно в наведених формах – єдиний розрізнював доконаного й недоконаного виду. У формах же день – дня, пень – пня чергування е – нуль звука не є внутрішньою флексією, оскільки розрізнення відмінкових форм здійснюється тут афіксацією (Карпенко, 164).

Суплетивізм (від лат. suppletivusдоповню вальний) – утворення граматичних форм того самого слова від різних коренів або основ. Наприклад: я – мене, великий – більший, брати – взяти, два – другий, англ. good (хороший) – better (кращий), many (багато) – more (більше) (УМ, 178, ОМ, 87).

Синтаксичне словоскладання – головний граматичний засіб в інкорпоруючих мовах. У таких мовах речення складається з одного слова (повна інкорпорація) або двох, що переважно втілюють групу підмета і групу присудка (часткова інкорпорація). Чукотське тымай'ныачак'аанмыркын є словом-реченням зі змістом Я вбиваю великого жирного оленя. Воно побудоване синтаксичним основоскладанням із слів-морфем ты (показник першої особи однини), май'нывеликий, ачажирний (прикметники), к'аа – олень, нмыркынвбиваю (дієслово нмы з граматичним показником ркын). Синтаксичне основоскладання здатне виражати в інкорпоруючих мовах як морфологічні, так і синтаксичні граматичні категорії. Саме здатністю виражати останні воно й відрізняється від основоскладання як способу словотвору (Карпенко, 166 – 167).

Наголосфонетичний засіб вираження граматичного значення. Виконує дану граматичну функцію лише тоді, коли він рухомий і нефіксований, наприклад, вíкна – вікнá, насúпати – насипáти, вúрізати - вирізáти (Ющук, 106 – 107).

Аглютинація (від лат. agglutination – приклеювання, склеювання) – спосіб утворення форм слова і похідних слів за допомогою механічного приєднання стандартних афіксів до незмінних основ чи коренів. Кожен афікс має лише одне граматичне значення, і кожне граматичне значення виражається завжди тим самим афіксом. Наприклад, у турецькій мові ода означає кімната, лар – суфікс множини, да – суфікс місцевого відмінка; при поєднанні цих елементів виходить одаларда зі значенням у кімнатах, тобто, щоб виразити і значення множини, і значення місцевого відмінка, треба у вказаній послідовності додати два окремих афікси. Число афіксів у залежності від слово- і формотворення може збільшуватися (Розенталь, 13).

Афікси йдуть один за одним у певній ієрархічній послідовності. Так, наприклад, у тюркських мовах до імені приєднується у першу чергу афікс множини, потім присвійний афікс, а потім відмінковий (пор. киргизьке ата-лар-ымыз-да – у наших батьків). Структура слова прозора, оскільки межі морфем чіткі, на стику морфем, як правило, не виникають звукові зміни.

Мови, у яких переважає даний тип утворення слів і форм, називаються аглютинативними. Аглютинація протиставляється фузії (ЛЭС, 59).

Фузія (від лат. fusio – сплавлення) – це поєднання морфем, яке супроводжується змінами їхнього фонемного складу. Найчастіше відбувається тісне морфологічне злиття змінного кореня з багатозначними нестандартними   афіксами, що призводить до стирання морфемних меж (Розенталь, 616). Наприклад, при додаванні суфікса –ств(о) до кореня козак звук кореня [к] і звук суфікса [c] нерозривно зливаються в один звук: козацтво. Мови, у яких переважає даний тип слово- і формотворення, називаються флективними, або фузійними (Ющук, 98).

Термін фузія був уведений Е. Сепіром у 1921 р. для позначення особливого типу афіксації, що супроводжувався звуковими чергуваннями на стиках морфем (ЛЭС, 563).

Граматична форма – мовний знак, у якому виражається граматичне значення слова (ЛЭС, 116).

Граматична форма слова – різновид того самого слова, що відрізняється від інших граматичним значенням. Наприклад: у слові батьку закінчення –у виражає граматичне значення чоловічого роду, однини, давального відмінка. Виразником граматичного значення дієслова зробити є префікс з- (УМ, 40). Матеріальне вираження граматичних значень (граматичний засіб його вираження) тісно пов’язане з самим значенням, тому граматична форма являє собою єдність граматичного значення й засобу його вираження (Розенталь, 82).

Словоформа – конкретне слово в конкретній його граматичній формі. У словосполученнях йду до школи, вчуся у школі, приміщення школи представлені словоформи до школи, у школі, школи (Розенталь,421 – 422).

Парадигма (від гр. paradeigma – приклад, зразок) – 1) система форм словозміни окремого слова або група слів, що відображає тип формотворення для певної частини мови (наприклад: парадигма першої відміни іменника, парадигма другої дієвідміни дієслова); 2) сукупність усіх форм словозміни даного слова (парадигма іменника брат) (УМ, 120).

Синтетична граматична форма (від гр. synthetikos, що з synthesis – поєднання, складання) – проста форма, утворена шляхом злиття основи та формотворчих афіксів: красивіше – синтетична форма вищого ступеня порівняння прикметника, найкрасивіше – синтетична форма найвищого ступеня порівняння прикметника (Розенталь, 389).

Синтетичні мови – мови, в яких граматичне значення виражається у межах даного слова (афіксація, внутрішня флексія, наголос, суплетивізм, редуплікація тощо, тобто формами одного слова). Для вираження відношень між словами в реченнях можуть використовуватися також елементи аналі-тичної будови (службові слова, порядок слів, інтонація). До синтетичних мов належать давньогрецька, латинська, сторословянська, російська, українська, німецька, литовська та інші (Розенталь, 389).

Аналітична граматична форма (від гр. analytikos – розчленований) – складена форма, утворена сполучення службового й самостійного слів: більш виразний – аналітична форма вищого ступеня порівняння прикметника, найбільш виразний – аналітична форма найвищого ступеня порівняння прикметника, буду працювати – аналітична форма майбутнього часу дієслова (Ро-зенталь, 23).

Аналітичні мови – мови, в яких граматичне значення виражається не формами самих слів, а службовими словами при словах самостійних, порядком слів, інтонацією речення. До аналітичних мов належать англійська,    французька, італійська, іспанська, болгарська, датська та інші (Розенталь, 23).

Граматична категорія – система протиставлених один одному рядів граматичних форм з однорідними значеннями. У розповсюджених дефініціях граматичної категорії на першому плані стоїть її значення. Однак необхідною ознакою граматичної категорії виступає єдність значення і його вираження у системі граматичних форм, тобто двосторонність граматичної категорії.

Граматичні категорії поділяються на морфологічні й синтаксичні. Серед морфологічних категорій виділяються, наприклад, категорії виду, часу, стану, способу, особи, роду, числа, відмінка. Послідовне вираження цих категорій характеризує великі граматичні класи слів (частини мови). Кількість протиставлених членів у рамках таких категорій може бути різною: наприклад, категорія роду в східнословянських мовах представлена трьома рядами форм, які виражають значення чоловічого, жіночого й середнього роду, а граматична категорія числа – системою двох рядів форм – однини й множини.

Мови світу розрізняються:

·           за кількістю і складом граматичних категорій (наприклад, специфічна для деяких мов – слов’янських та інших – категорія дієслівного виду; категорія “граматичного класу” – людини або речі у ряді іберійсько-кавказьких мов; категорія означеності/неозначеності, властива переважно мовам з артиклем; категорія ввічливості, або респективності, пов’язана з граматичним вираженням відношення мовця до співбесідника та осіб, про яких іде мова; характерна для деяких мов Азії: японська і корейська);

·           за кількістю протиставлених у рамках однієї категорії членів (пор. шість відмінків у російській мові і біля сорока у деяких дагестанських);

·           за співвідношенням частини мови і категорій, які їм властиві (наприклад, у ненецькій мові іменники характеризуються категоріями особи й часу) (ЛЭС, 115).

Граматична категорія (гр. katēgoria – судження, визначення) – 1) су-купність однорідних граматичних значень. Так, значення окремих відмінків об’єднуються в категорію відмінка, значення окремих форм часу об’єднуються в категорію часу тощо. Категорія роду отримує певний зміст у конкретному слові. Так, категорія роду виявляється в слові вікно тим, що цей іменник є іменником середнього роду (має граматичне значення середнього роду). Отже, граматична категорія відноситься до граматичного значення як загальне до часткового.

2) Великі лексико-граматичні розряди слів, об’єднані загальним семантичними й морфолого-синтаксичними ознаками (наприклад, категорія дієслова, категорія прислівника) (Розенталь, 81).

Граматична категорія – 1) властиве словам узагальнене значення, відмежоване від конкретних, лексичних значень слів. Граматична категорія об’єднує в собі граматичні значення. Наприклад, категорія роду об’єднує значення жіночого, чоловічого, середнього й спільного родів. Граматична категорія пов’язана, як мінімум, із двома формами. Наприклад, граматична категорія числа охоплює форму однини й форму множини; 2) лексико-граматичний розряд слів; частини мови (наприклад, граматична категорія прикметника). Граматична категорія може бути граматичною й синтаксичною (УМ, 40).

Частини мови – класи слів, об’єднаних за такими ознаками:

·         семантичними – наявністю спільного лексичного значення чи його відсутністю;

·         морфологічними – однаковими морфологічними категоріями, формами зміни слів;

·         синтаксичними – спільною функцією слів у реченні й синтаксичною сполучуваністю з іншими словами у словосполученні й реченні.

Неповнозначні частини мови – це лексично несамостійні, службові слова (прийменник, сполучник, частка). Вигуки не зараховують до частин мови. Повнозначні частини мови – це лексично самостійні, повнозначні слова (іменник, прикметник, дієслово, числівник, прислівник, займенник). Повнозначні частини мови поділяються на змінні й незмінні. Змінні частини мови (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово) мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, утворюють словоформи. Умовно незмінною частиною мови є прислівник, що може мати ступінь порівняння. У процесі функціонування мови відбувається перехід одних частин мови в інші (УМ, 201).

Синтагматика (від гр. syntagma – поєднання, лад, зв'язок) – це:

1) один із двох аспектів вивчення системи мови – аналіз синтагматичних відношень між послідовно розташованими в тексті, мовленнєвому потоці одиницями. Лінійність, безпосереднє поєднання цих одиниць протиставляється їх асоціативному групуванню, тобто парадигматиці;

2) синонім висловлювання синтагматичний план мови чи тексту, що означає одночасність реалізації мовних одиниць у тексті;

3) вчення про синтагму.

Виділення синтагматичних відношень пов’язують звичайно з іменем    Ф. де Соссюра. Задовго до нього І.О. Бодуен де Куртене описував їх у термінах відношень рядоположення, а М.В. Крушевстький – у вигляді відношень за суміжністю.

На думку Ф. де Соссюра, відношення й відмінності між елементами   мовної системи розгортаються у двох різних сферах, кожна з яких породжує свій клас мовних вартостей; протиставлення цих двох класів дозволяє краще зрозуміти природу кожного з них.

З одного боку, зазначає Ф. де Соссюр, слова в мовленні, поєднуючись між собою, вступають одне з одним у відношення, зумовлені лінійним характером мови, який заперечує можливість одночасної вимови двох елементів. Ці елементи розташовуються один за одним у потоці мовлення. Такі сполучення, які спираються на послідовність, можна назвати синтагмами. Всередині синтагми елементи вступають у синтагматичні стосунки, які базуються на лінійності мовних одиниць, їх протяжності, однонаправленості і послідовності (ЛЭС, 447).

Синтагматичні відношення виявляються на рівні сполучуваності фонем, морфем, словотвірних, синтаксичних одиниць. Сполучуваність морфем, утворення морфемних ланцюжків відбивають синтагматичні закономірності мови, перехід від поєднання одиниць нижчого рівня до утворення одиниць вищого рівня, зокрема слів, словосполучень. Важливу роль синтагматика відіграє в дослідженні лексичного значення слова (УМ,154).

Синтагматика – дослідження мови, яке полягає в послідовному розділенні тексту на лінійні одиниці різної протяжності, які співіснують, сполучаються між собою, але відрізняються одна від одної; включення у їх у ряди по горизонталі (слово у межах висловлювання, морфема у межах слова, звук у межах звукосполучення) (Розенталь, 387).

Парадигматика – 1) один з двох аспектів системного вивчення мови, що ґрунтується на виділенні і протиставленні двох типів стосунків між елементами і/або рівнями мови – парадигматичних, або асоціативних, і синтагматичних, або лінійних; розділ науки про мову, що вивчає парадигматичні відношення, їх класифікацію, визначає область їхньої дії; протиставляється синтагматиці за типом відношень та їх групувань.

Ф. де Соссюр, протиставляючи ці стосунки синтагматичним, писав: З другого боку, поза процесом мовлення слова, виявляючи щось спільне для них, сполучаються у памяті в групи, всередині яких виявляються досить різні відношення… Вони не спираються на послідовність, локалізуються в мозку і складають частину наявної в памяті сукупності (обєднання, скарбу), яка і становить мову кожного індивіда. Ми називаємо їх асоціативними відношеннями”. (Пізніше Л.Єльмслев запропонував назву парадигматичні). Отже, парадигматичні стосунки не лінійні і не одночасні у звуковому потоці або тексті, вони об’єднуються у систему (групи, класи) за спільністю форм чи змісту. Присутність одного елемента в системі виключає присутність іншого, але дозволяє їх взаємозаміну;

2) галузь граматики, яка вивчає сукупність парадигм у морфології (парадигми змінних частин мови або її розряди), синтаксичні (парадигми простих речень, словосполучень), словотвірні (парадигми словотвірних афіксів) тощо;

3) система парадигм (ЛЭС, 366, УМ, 120).

Парадигматика – розгляд елементів мови як сукупності структурних одиниць, пов’язаних відношеннями протиставлення, але співставлених одна з одною, включення їх у ряди “по вертикалі” – стовпчики (відмінкові форми одного відмінюваного слова або особові форми одного дієслова, один корінь у різних афіксальних оточеннях, ряд звуків, що чергуються) (Розенталь, 268).


 

Тема. Синтаксис. Словосполучення. Речення

Основні поняття і терміни теми

 

Синтаксис, словосполучення, валентність, актант, сирконстанта, підрядний зв'язок, сурядний зв’язок, узгодження, керування, прилягання, тяжіння, інкорпорація, ізафет, замикання, координація, речення, комунікативність, предикативність, модальність, члени речення, актуальне членування речення.

 

Синтаксис (від гр. sýntaxis – побудова, устрій, зв'язок) – 1) розділ граматики, який вивчає способи поєднання слів у словосполучення і речення, а також поєднання простих речень у складні. Синтаксис вивчає будову словосполучень і речень, їх типи, значення, функції та умови вживання, інтонацію, порядок слів у реченні. Предметом синтаксису є не конкретний зміст речення, а його граматична форма (структура). Синтаксис і морфологія разом становлять граматику; 2) будова речення і словосполучення та способи поєднання слів у реченні і словосполученні, властиві тій чи іншій мові, певному авторові, окремому твору (УМ, 155).

Словосполучення – смислово-граматичне обєднання двох або більше повнозначних слів на основі підрядного синтаксичного зв’язку: зоряна ніч, посадити квіти, здібний до малювання. До складу словосполучень входять головне (стрижневе) і залежне слова. Головним є те слово, від якого ставиться питання, а залежне відповідає на питання: читати (що?) книгу, поїхати (куди?) до Києва, поле (яке?) зелене, зустрітися (з ким?) з товаришем.

На відміну від слова, словосполучення не тільки називає предмет або дію, а й ознаку предмета (блакитне небо) чи ознаку (обставину) дії (приїхати на навчання). На відміну від речення, словосполучення не є одиницею спілкування, воно не має інтонаційного оформлення (повідомлення, запитання, спонукання до дії тощо), властивого реченню. Разом з тим словосполучення тісно пов’язане з реченням, оскільки, функціонуючи в ньому, виступає складовою частиною речення й виявляє різні можливості й різні правила вживання.

Залежне й головне слова словосполучень можуть з’єднуватися безпосередньо (літній дощ, дари полів) і за допомогою прийменників (зошит з фізики, навчатися в школі). Словосполучення складаються зі слів, що лексично пов’язані між собою. Їхні смислові відношення виражаються за допомогою трьох способів граматичного зв’язку: узгодження, керування, прилягання.

За структурою розрізняють словосполучення прості, що складаються з двох повнозначних слів (головного і залежного): зошит з математики, співати пісню, читати лежачи, і складні, в яких від головного слова залежить два або кілька слів: співати веселу пісню, біжить швидко по вулиці.

Розрізняють вільні та зв’язані словосполучення, тобто фразеологізми.

Залежно від того, якою частиною мови є головне слово, розрізняють такі типи словосполучень:

·           іменникові (чашка молока);

·           прикметникові (червоний від сорому);

·           числівникові (до п’ятнадцяти кілометрів);

·           займенникові (дехто з вас);

·           дієслівні (возити хліб);

·           прислівникові (дуже весело).

Не кожне поєднання двох і більше слів називається словосполученням. До словосполучень не належать поєднання іменника (займенника) з прийменником (на полі, перед хатою), дієслова з частками (не читай, хай приходять), складені форми слів (буду працювати, більш відомий) (УМ, 167 – 168).

Словосполучення – синтаксична конструкція, що утворюється поєднанням двох або більше повнозначних слів на основі підрядного зв’язку – узгодження, прилягання чи керування (ОМ, 83).

Мовна реальність засвідчує існування синтаксичних одиниць двох типів: 1) граматично організованих будівельних конструкцій, з яких формується речення, та 2) інтонаційно організованих частин, на які поділяється вже збудоване речення. І якщо перший тип одиниць добре характеризується терміном словосполучення, то для другого найдоцільніше застосовувати термін синтагма. Отже, синтагма – це відмінна від словосполучення мовленнєва одиниця. Синтагми мають лінійний характер, тобто не можуть розриватися, на відміну від словосполучень, іншим текстом. У реченні Студент читає цікаву книжку інтонаційно виділяється дві синтагми: студент читає, цікаву книжку. Граматично ж тут виділяється теж два словосполучення, але ці останні мають такий вигляд: цікаву книжку, читає книжку (Карпенко, 177).

Валентність (від лат. valentia – сила) – здатність слова утворювати з іншими словами словосполучення. Отже, валентність слова означає сполучуваність, а тому розрізняють кількісні типи валентності. Наприклад: авалентні дієслова (Темніє); одновалентні (Іван ходить); двовалентні (Степан носить воду); тривалентні (Вона принесла книгу братові) (УМ, 26).

Розрізняють валентність граматичну (прикметники, наприклад, сполучаються з іменниками і не сполучаються з дієсловами) та лексичну. В останньому випадку мається на увазі сполучуваність конкретних, окремих слів (Карпенко, 173).

Кожна мова має свої властивості сполучуваності, що залежать від граматичних законів певної мови. Виділяють такі види лексичної валентності:

·           активна валентність – це здатність слова приєднувати залежний елемент. Наприклад, у реченні Мама купила яблука дієслово купила вимагає після себе залежного іменника.

·           пасивна валентність – це здатність приєднуватися до головного слова у словосполученні (іменник яблука з наведеного прикладу);

·           обов’язкова валентність, коли без залежного слова речення не закінчене: Мама купила…;

·           факультативна, або необов’язкова валентність: Мама купила яблука на базарі, де факультативною є словоформа на базарі.

Валентність визначає синтаксичну функцію слова у реченні: суб’єкта, об’єкта, обставини, предиката, службового члена. Вона зумовлюється значенням слова, і водночас будь-які якісні та кількісні зміни валентності позначаються на розширенні, звуженні або перенесенні його значення (УМ, 26).

Валентність – здатність слова створювати в реченні позиції, які можуть або повинні бути зайняті відповідними словами, наприклад, позиція після студенти йдуть може бути зайнята словами в університет, а позиція після шлях веде повинна бути зайнята іншими словами, наприклад, до міста. У ширшому розумінні валентність – здатність слова сполучуватися з іншими словами (ОМ, 16). У лінгвістику це поняття вперше ввів С.Д.Кацнельсон (1948) (ЛЭС, 79).

Актант (від лат. actus –дія) – синтаксична одиниця, що обов’язково бере участь у процесі, позначеному дієсловом, і заміщає певну позицію в реченні. Наприклад: Він спав (ОМ, 8).

Сирконстанта (від фр. сirconstance – обставина) – обставинні компоненти речення, не пов’язані з валентністю дієслова; так звані вільні поширювачі. Наприклад: Він довго спав на дивані у передпокої. Тут слова довго, на дивані, в передпокої відносяться до слова спав, але їхні синтаксичні позиції не викликані валентністю дієслова спати (Кочерган, 307).

Підрядний звязок (гіпотаксис) – граматичний зв'язок між нерівноправними, синтаксично залежними один від одного компонентами – словами, словосполученнями чи предикативними частинами в межах складнопідрядного речення. У простому реченні підрядний звязок повязує слова у словосполучення. Наприклад: учень середньої школи, блакитне небо, дорога до бібліотеки, швидко йти. У складнопідрядному реченні підрядний зв'язок поєднує підрядну частину з головною: Зозуля золотом кує, віщуючи життя щасливе, що за крайнебом устає (М.Рильський) (УМ, 129).

Сурядний звязок (паратаксис) – граматичний звязок, який встановлюється між синтаксично рівноправними, незалежними один від одного синтаксичними компонентами (словами, словосполученнями або частинами складного речення). У простому реченні такий зв'язок поєднує однорідні члени речення. Наприклад: Вечір був чарівний, зоряний, пісенний (О.Гончар). Між сірими скелями стоїть на низині стара церква з трьома банями, сіра, поросла сизим та зеленим мохами, як самі скелі (І.Нечуй-Левицький). Сурядний зв'язок поєднує частини складносурядного речення, однорідні субпідрядні речення у складнопідрядному або кілька головних частин складнопідрядного речення, що мають спільну підпорядковану їм підрядну частину. Наприклад: Німим отверзуться уста, прорветься слово, як вода, і дебрь-пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться… (Т.Шевченко) (УМ, 179).

Узгодження – тип граматичного зв’язку між головним і залежним словами у словосполученні, коли форма залежного слова відповідає формі головного, тобто узгоджується з ним у роді, числі, відмінку. Наприклад: біле личко, білий сніг, біла тканина; білого личка, білого снігу, білої тканини. Уз-годження буває повним і неповним. При неповному узгодженні залежне слово має не всі граматичні форми головного слова, наприклад, місто Черкаси (не співпадає число), секретар Задорожна (не співпадає рід). При повному узгодженні залежне слово повністю узгоджує свої форми з головним. Наприклад: високий голос, веселими піснями (УМ, 187 - 188), нім. eine neue Feder (нове перо). В англійській мові узгодження – рідкісне явище, бо тут прикметники не мають показника числа, іменники не мають категорії роду, а категорія відмінка слабо виражена. Прикладами узгодження в англійській мові можуть бути лише словосполучення, які складаються з вказівних займенників та іменників: this book (ця книжка), these books (ці книжки) (Кочерган, 311).

Керування – тип підрядного зв’язку між компонентами словосполучення, при якому залежне слово (без прийменника чи з прийменником) ставиться у певному відмінку, якого вимагає головне слово: перепливати басейн, пити воду, прийшов до батьків (УМ, 74), нім. schreiben an (seinen) Bruder (писати (його) брату), in Bewegung greaten (приводити в рух), to let me (дозволити мені) (Кочерган, 311).

Розрізняють сильне і слабке керування. Сильним керування буває тоді, коли головним словом є перехідне дієслово, а залежний іменник (займенник, числівник, дієприкметник) виступає у формі знахідного (без прийменника), родового при запереченні або родового відмінка частковості. Наприклад: мити руки, не знати відповіді, привезти меду. Слабке керування наявне в словосполученнях, де головним словом виступає будь-яке дієслово або інша частина мови, а залежне виступає у формі будь-якого відмінка з прийменником чи без нього. Наприклад: йти до школи, сніг на дахах, малювати з натури (УМ, 75).

Прилягання – вид підрядного зв’язку, при якому залежне незмінюване слово повязується з головним тільки за змістом. Залежним словом може бути прислівник, форма інфінітива, дієприслівник. Наприклад: тихо співати, прийти додому, прокинутися вночі, зайти поговорити (УМ, 139), нім. arbeiten hier (працювати тут), sehr eifrig (дуже старанно). Для англійської мови цей вид зв’язку є найпоширенішим. Тут прилягати можуть усі самостійні частини мови: wonderful song (чудова пісня), to visit a friend (провідати товариша), readu to answer (готовий відповідати) (Кочерган, 312).

Тяжіння – узгодження предикативного означення з підметом. Наприклад: Батько повернувся задоволений; Учитель ходить замислений. Л.А.Булаховський називав тяжіння подвійним синтаксичним зв’язком, бо, з одного боку, дієслово-присудок керує означенням, а, з другого, означення узгоджується з підметом (Кочерган, 312 – 313).

Інкорпорація (лат. incorporatio – включення до складу, від in всередині, corpusтіло, єдине утворення) – це такий вид підрядного зв’язку компонентів словосполучення (часткова інкорпорація) або усіх членів речення   (повна інкорпорація), при якому компоненти поєднуються в єдине ціле без формальних показників кожного з них (ЛЭС, 193). Наприклад, у мові індіанців племені чіанук основи разом з афіксами зливаються в одне речення: -i- (минулий час), -n- (перша особа однини), -i- (це), -al- (їй), -u- (вказівка, що дія спрямована від мовця), -d- (дати), -am- (прийти, щоб), разом inialudam (я прийшов, щоб віддати їй це) (Ющук, 112).

Ізафет (від арабськ. аль-ідāфату – додаток, доповнення, приєднання) – атрибутивна конструкція в тюркських, іранських та арабській мовах (ОМ, 38). Таке словосполучення складається з двох іменників, перший з яких є означенням, але показник зв’язку знаходиться в другому (головному) слові. Наприклад, по-казахському жігіт (юнак), ат (кінь); жігіттін аты (кінь юнака), дослівно: юнака кінь його; азербайджанське ат баши (голова коня) буквально розшифровується (кінь голова його): ат (кінь), баш (голова), и – показник зв’язку (його) (Ющук, 112, Кочерган, 313).

Замикання – синтаксична побудова, яка вимагає дистантного розташування тісно пов’язаних слів. Наприклад, нім. die lebendige Arbeit (жива робота), де артикль die стосується іменника Arbeit; у французькій мові une jeune fille (молода дівчина), де артикль une стосується іменника fille (Ющук, 112).

Координація ( від лат. con – з, разом і ordinatio – погодження, уз-годження) – формальне уподібнення головних членів двоскладного речення. Наприклад: Весна тепла (уподібнення у роді, числі, відмінку); весни теплі (уподібнення в числі і відмінку); Діти – наша надія (уподібнення у відмінку); Ми читаємо (уподібнення у особі і числі). На відміну від узгодження, координація – це двобічний зв'язок, який поєднує узгодження й керування. Наприклад, у реченні Ви працюєте присудок керує називним відмінком підмета, а підмет узгоджується з присудком у числі й особі (Розенталь, 153).

Речення – це граматично оформлена за законами даної мови цілісна одиниця мовлення, яка виступає основним засобом формування, вираження й повідомлення думки. В.В. Виноградов (Розенталь, 312).

Речення – 1) мінімальна одиниця людського мовлення, що являє собою граматично організоване сполучення слів (або слово) і характеризується  смисловою й інтонаційною закінченістю. Будучи одиницею спілкування, речення разом з тим є одиницею формування й вираження думки, в чому проявляється єдність мови й мислення. Речення співвідноситься з логічним судженням, однак не тотожне йому: кожне судження виражається в формі речення, але не кожне речення виражає судження. Речення може виражати питання, спонукання тощо, яке співвідноситься не з двочленним судженням, а з іншими формами мислення. Відображаючи діяльність інтелекту, речення служить також для вираження емоцій та волевиявлення, які входять до сфери чуттів.  

Граматичну основу речення утворюють предикативність, яка складається з категорії часу, категорії особи, категорії модальності, та інтонація повідомлення.

У науці відсутнє єдине визначення речення, немає єдності поглядів серед дослідників і у питанні про принципи класифікації речення. У практиці викладання використовується наступна класифікація:

·           за характером вираження у реченні відношення до дійсності виділяють речення стверджувальні й заперечувальні;

·           за метою висловлювання речення поділяються на розповідні, пи-тальні, спонукальні;

·           за складом речення можуть бути простими й складними;

·           за наявністю одного або двох організуючих центрів речення розпадаються на односкладні й двоскладні;

·           за наявністю або відсутністю другорядних членів виділяють речення розповсюджені й нерозповсюджені;

·           за наявністю або частковою відсутністю усіх необхідних членів даної структури речення поділяються на повні й неповні.

2) Частина складного речення (Розенталь, 311 – 313).

Речення – одна з основних граматичних категорій синтаксису, протиставлена в його системі слову (словоформі) і словосполученню за формами, значеннями й функціями (призначенням). У широкому розумінні – це будь-яке – від розгорнутої синтаксичної побудови (у письмовому тексті від крапки до крапки) до окремого слова або словоформи – висловлювання (фраза), яке являє собою повідомлення про щось і розраховане на слухове або візуальне сприйняття. Речення може бути простим і складним.

У залежності від мети повідомлення речення можуть бути розповідними, питальними або спонукальними (ЛЭС, 395).

Речення – основна одиниця мовного спілкування, побудована за законами певної мови. Воно характеризується завершеною інтонацією, виступає головним засобом формування та вираження думки. Наприклад: Пожовкле листя спадало на тротуар (П. Панч); На сірій скелі мак цвіте, і вітер злий його гойдає, і пил на цвіт його мете, і лист без жалю обриває (О. Олесь).

Найважливішими ознаками речення є категорія модальності й часової віднесеності. Категорія модальності виражає відношення змісту речення до позамовної дійсності: те, що повідомляється в ньому, співвідноситься з дійсністю або як реальність (реальна модальність), або як можливе, бажане (ірреальна модальність). Наприклад: Хто замолоду черпав з криниці народної, у того ніколи не висохне душа від спраги (Ю. Федькович); І печально мені, і журливо… Вже летять журавлі… А куди? Звеселію не з меду, не з пива – от з Дніпра б зачерпнути води (М.Нагнибіда).

Категорія часової віднесеності виражає відношення повідомлюваного в реченні до часу його здійснення; передається вона дієслівними формами теперішнього, минулого та майбутнього часу. Наприклад: Як ви пробили цей суцільний камінь? Як добрались до того джерела? (Л. Костенко).

За своєю структурою речення поділяються на прості й складні. Кожне речення складається із повнозначних слів, що виступають у синтаксичній функції членів речення (головних і другорядних) (УМ, 147).

Комунікативність – ознака речення, яка полягає у передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах і здатності входити до будь-яких форм спілкування (Кочерган, 314).

Предикативність – вираження мовними засобами відношення змісту висловлювання до дійсності як основа речення. Граматичними засобами предикативності виступають:

·           категорія часу – всі явища дійсності відбуваються у часі, і зміст висловлювання усвідомлюється в певному часовому плані;

·           категорія особи – висловлювання, як правило, співвідносить дію з однією з трьох осіб;

·           категорія модальності – висловлювання мовця супроводжується вираженням його відношення до змісту висловлювання.

Предикативність та інтонація повідомлення є загальними характерними ознаками речення (Розенталь, 309).

Модальність – граматико-семантична категорія, яка виражає ставлення мовця до висловлювання, оцінку відношення повідомлення по відношенню до об’єктивної дійсності. Зміст висловлювання може мислитися як реальний або нереальний, можливий або неможливий, необхідний або ймовірний, бажаний або небажаний тощо. Модальне значення разом з категорією часу й особи утворює категорію предикативності. Модальність виражається граматичними й лексичними засобами (формами способу, модальними словами й частками, інтонацією) (Розенталь, 180).

Члени речення – повнозначні слова (або словосполучення), які виражають певні синтаксичні відношення і знаходяться між собою в певних синтаксичних зв’язках (Розенталь, 351). Поділяються на головні й другорядні. Головні члени речення – синтаксичний центр, граматична основа речення. У двоскладному реченні – це підмет і присудок. У односкладних реченнях граматичною основою є один головний член, який за формою може нагадувати підмет або присудок двоскладного речення, а насправді не є ні підметом, ні присудком. Другорядні члени речення пояснюють, уточнюють чи доповнюють значення головних членів двоскладного чи головного члена односкладного речення. До другорядних членів речення належать додаток, означення, обставина (УМ, 39, 54).

Актуальне членування речення – поділ речення на дві частини: предмет повідомлення (тема) і те, що повідомляється про предмет (рема). Комунікативно вагомою є рема, яка повідомляє нове, наголошує на ньому. Предмет повідомлення, або тему, називають ще психологічним підметом, рему – психологічним присудком. Актуальне членування речення залежить від порядку слів та інтонації. Наприклад, речення Ледачим краю рідного немає (Леся Українка) членується на тему Ледачим і рему краю рідного немає. Це – прямий порядок слів у реченні. Зміна порядку слів і винесення реми на перше місце пов’язані з інверсією, зміною стилістичного забарвлення повідомлення. Пор.: Немає краю рідного ледачим; Краю рідного ледачим немає. Без актуального членування речення не може бути повною характеристика речення як комунікативної одиниці (УМ, 12).


 

Тема. Історичне мовознавство. Походження мови
і розвиток мов

 

Основні поняття і терміни теми

Звуконаслідувальна теорія, теорія вигуків, теорія соціального договору, теорія трудових вигуків, теорія моногенезу, теорія полігенезу, диференціація мов, інтеграція мов, субстрат, суперстрат, інтерференція, двомовність (білінгвізм), диглосія, піджин, креольська мова, койне, національна мова, літературна мова, мовна норма, просторіччя, діалект, жаргон, арго, сленг.

 

Звуконаслідувальна теорія з’явилася в античні часи і була підтримана деякими лінгвістами 19 століття (наприклад, В. фон Гумбольдтом, Я. Гріммом). Згідно з цією теорією мова виникла внаслідок того, що первісна людина, прислухаючись до звуків живої природи (співу птахів, криків тварин, шарудіння вітру тощо), стала повторювати ці звуки, використовуючи для цього свій мовленнєвий апарат. Дана теорія неприйнятна, по-перше, тому, що вона пояснює походження дуже небагатьох слів, сукупність яких навіть у первісну епоху не могла утворити мову, і абсолютно не пояснює походження значної більшості слів, не пов’язаних зі звуконаслідуванням. По-друге, аналізована теорія, виходячи з уявлень про механістичне виникнення мови, не враховує зв’язку між мовою і мисленням, тоді як мова могла утворитися й розвиватися лише спільно з мисленням (Розенталь, 485).

Теорія вигуків започаткована у Давній Греції. Суть її полягає в тому, що мова виникла з мимовільних вигуків, які супроводжували емоції давньої людини. Однак таких слів-вигуків, включаючи й похідні від них, у мові дуже мало, а основна маса слів не пов’язана з вираженням емоційних станів, з експресивною функцією мови, тому в цілому теорія вигуків не дає наукового пояснення походження мови (Розенталь, 485).

Теорія соціального договору виникла в античні часи і відроджена у 18 столітті. Вона стверджує, що мова була створена в результаті домовленості людей між собою. Але для того, щоб домовитися про встановлення назв, первісні люди повинні були вже мати яку-небудь попередню мову, тому ця теорія не пояснює самого походження мови і припускає наявність у первісної людини свідомості до появи мови, тоді як вони розвивалися паралельно (Ро-зенталь, 485).

Теорія трудових вигуків розроблена у 19 столітті у працях вульгарних матеріалістів. Згідно з цією теорією мова виникла з інстинктивних вигуків, які супроводжували колективну працю людей. Проте подібні вигуки могли служити лише засобом ритмізації праці і не виражали якихось значень чи емоцій, не виконували також номінативної функції, тому їх не можне вважати словами і вони не можуть бути основою для створення мови (Розенталь, 485 – 486).

Теорія моногенезу (від гр. mónos – один і gènesis – народження,           походження) – вчення про походження усіх мов світу з одного джерела (М.Сводеш, М.Марр, О. Мельничук) (ОМ, 89).

Теорія полігенезу (від гр. poly – багато і gènesis – народження,              походження) – протилежний моногенезові погляд. Пов’язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов. Цей погляд зараз уважається менш імовірним (Кочерган, 45).

Диференціація мов – процес, за якого з однієї мови виникає дві або    більше мов. Говорячи різними варіантами однієї мови, люди внаслідок поступового розходження цих варіантів з часом перестають розуміти одне одного, а варіанти мов починають сприйматися як різні мови. Так, у результаті розпаду праслов’янської мови виникли всі сучасні слов’янські мови. Із єдиної сербсько-хорватської мови останнім часом виникли дві мови – сербська й хорватська (Кочерган, 47).

Інтеграція мов – протилежний диференціації процес, за якого з декількох мов чи діалектів виникає одна мова. Так, приміром, у 4 – 2 столітті до н.е. в Греції зливаються різні діалекти в одне койне, в основу якого ліг аттичний діалект, що увібрав у себе елементи всіх інших діалектів. Інтеграція – результат контактування мов. Залежно від характеру контактування (форма, сила і тривалість контактів) виникають різні явища: від звичайних запозичень слів, звуків, граматичних категорій до появи мов для тимчасового спілкування між різномовними прошарками населення, створення креольських мов та мовної асиміляції (Кочерган, 47).

Субстрат (від лат. sub – під, stratum – шар, пласт) – ознаки зниклої мови, яка була колись поширена на території, що займає інший народ. Субстрат передбачає таке контактування мов, коли одна мова перемагає іншу, при цьому в першій залишаються сліди асимільованої мови. Це можуть бути фонетичні, лексичні, граматичні субстратні ознаки. Наприклад, елементи галльської мови у французькій, іберійський субстрат в іспанській, дакійський субстрат у румунській мові (УМ, 178).

Суперстрат (від гр. super – над і stratum – шар, пласт) – нашарування мови народу-пришельця в мові корінного етносу, який, поглинаючи при-шельців, асимілює і їхню мову, але вона дає про себе знати у явищах супер-страту, насамперед у фонетиці й граматиці. Наприклад, тюркські (булгарські) елементи у болгарській мові, германські (франкські) елементи у французькій мові (УМ, 178).

Адстрат (від лат. adstratum – нашарування) – ознаки мовної системи, що виявляють тривалий вплив однієї мови на іншу в процесі контактування різних етносів. Адстратні явища утворюють своєрідний прошарок між двома самостійними мовами. На відміну від субстрату і суперстрату адстрат не засвідчує поглинання однієї мови іншою, тобто означає таке контактування мов, що не призводить до етнічної асиміляції (УМ, 11).

Інтерференція (від лат. inter – між, взаємно, ferens, ferentis – який несе, переносить) – мимовільне перенесення, накладання ознак однієї мови на іншу в практиці двомовної людини. Вона виявляється як іншомовний акцент у мові білінгва; охоплює всі рівні мови, але найпомітніша у фонетиці. Наслідком інтерференції, що відбулася в минулому, можуть бути явища субстрату й суперстрату (УМ, 70).

Двомовність (білінгвізм, від лат. bilinguis – двомовний) – 1) ознака індивіда, яка полягає у вільному володінні ним двома мовами. Проте з погляду психолінгвістичних можливостей людини таке явище досить рідкісне й на практиці означає розрізнення першої і другої мов, материнської й суспільно набутої мови тощо; 2) мовна політика в державі, одна з можливих ознак держави. Наявність у межах державного утворення етнічних спільнот, що послуговуються своїми рідними мовами, викликає потребу практичного володіння державною мовою. Двомовність як ознака функціонування двох державних офіційних мов складається в тих державах, які утворилися шляхом об’єднання двох етнічних спільнот і належних їм територій, на кожній з яких поширена одна етнічна мова. Інша модель двомовності характерна для постколоніальних суспільств, коли мова метрополії займає в суспільстві соціально привілейоване місце, витісняючи зі сфери суспільного вжитку мову корінного етносу. 3) Двомовність, що викликана потребами практичного співжиття в умовах постійних міжетнічних контактів. Такі контакти спричиняються не лише до виникнення двомовності, а й до багатомовності представників етносів (УМ, 44 – 45).

Білінгвізм, якщо він охоплює всіх носіїв хоч однієї з двох мов, не може тривати нескінченно довго, відрізняючись цим (та своїм поширенням переважно в усному мовленні) від диглосії – типово книжного, культурологічного явища, тривалість якого може розтягнутись на кілька століть. Якщо дві мови збігаються у своїх функціях, то одна з них рано чи пізно виходить з ужитку, тому що однією мовою суспільству користуватись легше, ніж двома (Карпенко, 199).

Диглосія (від гр. di, dis – двічі і лат. glossa – слово) – співіснування двох мов, які виконують у суспільстві різні функції, але сприймаються як одна мова; деякі дослідники вбачають диглосію у співіснуванні церковнослов’янської (книжної) і давньоруської літературних мов у добу Київської Русі (УМ, 47).

Піджин (від спотвореного англ. business – бізнес, діло, торгівля) – ділова мова з обмеженим лексичним складом і дуже спрощеною граматикою, що виникає на різномовних територіях для міжетнічних стосунків, переважно торгівельних. У піджині лексичний склад в основному взятий з прийшлої мови (суперстратний шар), а граматика і частково фонетика – з місцевої (субстрат ний шар). Спілкуються піджином переважно носії цих двох мов, використовуючи цей засіб як допоміжний. Піджин є завжди другою, спеціальною мовою. Для жодної етнічної групи він не є рідною мовою. Окремі ділові піджини іноді набувають значного поширення. Так, піджин-інгліш, що витворився в поліетнічних містах Південного Китаю (лексика – перекручена англійська, граматика – спрощена китайська) поширився серед населення значних територій Південно-Східної Азії. Піджини фактично є своєрідними міжмовними жаргонами, скомпонованими з різних мов (Карпенко, 200).

Креольські мови (від фр. Créole, з ісп. criollo – креол, людина мішаного походження, від батьків двох рас, білої та кольорової) – мови, сформовані на основі піджинів, якщо ці останні стають рідними для якихось етнічних груп. У Латинській Америці, наприклад, креоли склали помітну етнічну групу. Піджини, які тут початково виробились на іспанській, португальській, французькій, англійській основі з істотним вторгненням місцевих індіанських мов і які для креолів, природно, ставали вже мовою рідною, першою, перетворилися на креольські мови. На різних креольських мовах розмовляє нині біля 12 млн. чоловік, що живуть переважно в Латинській Америці (однак креольські мови зафіксовані і в багатьох інших точках земної кулі – в Африці, Індії, на Філіппінських островах тощо). Окремі з цих мов мають свою писемну форму, свою пресу, літературу і розвиваються подібно до всіх інших мов. Адже, будучи основним засобом спілкування, креольські мови не можуть, на відміну від піджинів, допоміжних засобів спілкування, обмежитись обслуговуванням тільки однієї якоїсь сфери, наприклад, торгівлі, а мають відображати всі сфери життя та діяльності людей (Карпенко, 201).

Койне (від гр. koinē з koinē dialektos – загальне наріччя) – загально на-родна мова, яка виникла в Давній Греції у 3 – 1 ст. до н.е. на базі аттичного діалекту і витіснила з ужитку інші діалекти країни. Койне лягло в основу середньогрецької і новогрецької мов.

Інколи термін койне вживається у значенні “мова, що виникла на базі одного або кількох діалектів і служить засобом міждіалектного спілкування різномовних груп населення держави” (Розенталь, 149 – 150).

Койне здавна вироблялось в економічних, торгівельних, політичних, воєнних центрах як засіб порозуміння носіів різних діалектів. Київське койне, наприклад, витворилося ще до появи писемності у східних словян. Найпоширеніші форми койне можуть ставати основою літературної мови. Так, англійська літературна мова сформувалася переважно на базі лондонського койне. Ті ж форми койне, які не зазнали писемної кодифікації, розвинулись у просторіччя (Карпенко, 23 – 24).

Національна мова – засіб спілкування нації та засіб її самоідентифікації серед інших націй. Національна мова виступає закономірним суспільним утворенням, що відбиває розвиток етнічної мови – від мови роду, племені, народності – до мови нації. Вона є важливим чинником консолідації кон-кретно-історичного соціуму; через неї зберігаються й передаються наступним поколінням культурно-історичні традиції. Засвоєння загальнолюдського досвіду відбувається через національну мову. У просторі і часі національна мова пов’язується з існуванням територіальних, соціальних діалектів, просторіччя, а також із функціями вищої її форми – літературної мови. Статус національної мови залежить від її суспільної ролі в національній державі. Націє-творча функція мови поєднується з її державотворчою функцією, коли на    перший план виступає поєднувальна роль літературного стандарту, національний характер літературної мови (УМ, 90).

Національна мова – загальна мова всієї нації (Розенталь, 193).

Літературна мова – унормована, стандартна, правильна з погляду усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через використання у сферах державного управління, засобів масової інформації, науки, художньої культури та літератури. Вона протиставляється діалектам, жаргонам, просторіччю; існує в усній та писемній формах. Залежно від су-спільного використання літературної мови формуються її функціональні стилі (УМ, 91).

Літературна мова – нормалізована мова, яка обслуговує різноманітні культурні потреби народу, мова художньої літератури, публіцистичних творів, періодичних видань, радіо, театру, науки, державних установ, школи тощо. “Поділ мови на літературну і народну означає лише те, що ми маємо, так би мовити, “сиру” мову і оброблену майстрами” – писав О.М.Горький.     Унормованість літературної мови полягає в тому, що склад словника в ній відібраний із загального лексичного багатства загальнонародної мови, значення і вживання слів, вимова й правопис регламентовані, формотворення і словотвір підкоряються загальноприйнятим зразкам (Розенталь, 165).

Мовна норма – це сукупність найбільш усталених традиційних реалізацій мовної системи, відібраних і закріплених у процесі суспільної комунікації. Норма як сукупність стабільних і уніфікованих мовних засобів і правил їх уживання, що свідомо фіксуються і культивуються суспільством, є специфічною ознакою літературної мови національного періоду. У більш широкому трактуванні норма розглядається як невідємний атрибут мови на усіх етапах її функціонування.

Норма є одночасно і власне лінгвістичною, і соціально-історичною категорією. Соціальний аспект норми проявляється не тільки у відборі й фіксації мовних явищ, але й у системі їх оцінок (правильно – неправильно, потрібно – непотрібно), причому ці оцінки включають і естетичний компонент (гарно – негарно). У якості соціально-історичної категорії мовна норма входить до форм і звичаїв, представлених у суспільстві в різні періоди його розвитку.

Основними ознаками мовної норми є вибірковість, стабільність, обов’язковість (ЛЭС,337).

Мовна норма (від лат. norma – правило, взірець) – 1) сукупність мовних одиниць різних рівнів (фонетичних, лексичних, граматичних), поєднуваних у висловлювання за правилами, прийнятими в суспільстві, що користується цією мовою. Мовець дотримується загальноприйнятої поведінки так говорять. Порушення мовної норми може призводити або до нерозуміння,    утруднення спілкування, або бути причиною висміювання мовної звички. Норма пов’язана з мовним чуттям і суспільними правилами мовного спілкування. Завдяки нормі етнічна мова вирізняється з-поміж інших етнічних мов. Розрізняють:

·           акцентуаційні норми – узвичаєне наголошування слів;

·           граматичні норми – правила поєднання морфем, узгодження, керування слів, утворення висловлювань;

·           лексичні норми – узвичаєне вживання словникових одиниць у відповідному значенні;

·           орфографічні норми – усталена система правил письма у відповідній мові. В українській мові вони сформувалися впродовж 19 – 20 століть. Як зібрання конкретних норм написання загальних і власних назв, питомих і запозичених слів орфографічні норми знайшли відбиття у виданнях “Українського правопису”;

·           стилістичні норми – розрізнення мовних засобів щодо доцільності їхнього вживання в текстах неоднакової стильової орієнтації;

·           фонетичні норми – загальноприйнята вимова звуків, звукових сполучень.

Та сама мова має різні норми залежно від територіального, соціального членування мови, тобто кожен діалект чи професійне, соціальне мовлення мають свої характерні норми. Діалектні норми не є такими уніфікованими, як норми загальновживаної мови, але вони у відповідних умовах набувають статусу загальновживаних. Іноді норми розуміють як правильність мови, тобто долучають до власне об’єктивних характеристик мови і суб’єктивну оцінку правильно-неправильно (помилка)”. Однак друге розуміння властиве переважно сфері літературної мови; 2) необхідна ознака літературної мови (УМ, 107).

Просторіччя – одна з форм національної мови, поруч з діалектним, жаргонним мовленням і літературною мовою; разом з народними говірками і жаргонами складає усну некодифіковану сферу загальнонаціонально комунікації – народно-розмовну мову; має наддіалектний характер. Просторіччя, на відміну від говорів і жаргонів, – загальнозрозуміле для носіїв національної мови мовлення.

За функціональною роллю, за співвіднесенням з літературною мовою просторіччя – самобутня сфера мовлення всередині кожної національної мови (ЛЭС,402).

Просторіччя – різновид некодифікованої розмовної мови, що характеризується вживанням слів, зворотів, граматичних форм, позначених відтінком зниженості, згрубілості, фамільярності. У мові художньої літератури просторіччя служить засобом соціально-мовної характеристики образів. Просторіччя не закріплене за певною територією чи групою осіб, воно входить до некодифікованої розмовної мови. Просторічна лексика – слова, що вживаються здебільшого у розмовній побутовій мові, а також у художніх творах як стилістичний засіб надання грубуватої, зневажливої характеристики зображуваному: забрьохатися, опецьок, варнякати, дрихнути, здохлятина, лоповухий, фітюльки, пшик тощо (УМ, 142 – 143).

Просторіччя займає проміжне положення між літературною мовою й діалектом. Воно характеризується переважно відємними, а не додатніми рисами: до просторіччя відносять усі мовні явища, що не є діалектними (тобто не мають територіального характеру) і не є літературними. Тут групуються форми неправильні, з порушенням літературних норм (укр. звиняйте, транвай, рос. местов нет, много делов), а також форми згрубілі, знижені (варнякати, базікати, верзти, бовкнути замість говорити, сказати). До просторіччя, зокрема, належать й так звані “одесизми” (Карпенко, 23).

Діалект (від гр. diálektos – розмова, говір, наріччя) – різновид даної мови, який використовується у якості засобу спілкування особами, пов’язаними тісною територіальною, соціальною або професійною спільністю. Розрізняють територіальні й соціальні діалекти.

Територіальний діалект являє собою частину цілого – даної мови або одного з її діалектів. Тому він завжди протиставлений іншому чи іншим діалектам, об’єднуючись з ними рядом спільних мовних рис. Територіальні діалекти розрізняються звуковою будовою, граматикою, словотворенням, лексикою. Ці відмінності можуть бути незначними, такими, що носії різних діалектів даної мови розуміють один одного (наприклад, діалекти слов’янських або тюркських мов), діалекти інших мов так сильно відрізняються, що спілкування між діалектоносіями ускладнене або й неможливе (наприклад, діалекти німецької, китайської, хінді мов). Наука, яка вивчає територіальні різновиди мови, називається діалектологія.

Під соціальним діалектом розуміють мову певних соціальних груп. Від загальнонародної мови соціальні діалекти відрізняються лише лексичним складом. До них належать професійні діалекти; групові, або корпоративні діалекти – жаргони чи сленги учнів, студентів, спортсменів, військових та інших, головним чином, молодіжних колективів; таємні мови; арго декласованих елементів, ремісничих, торговців. Такими є і варіанти загальнонародної мови, характерні для певних економічних, кастових, релігійних та інших груп населення. Питання соціальної диференціації мови вивчає соціолінгвістика (ЛЭС, 132 - 133).

Жаргон (фр. jargon , що від галло-романського gargone – базікання) – різновид мовлення, використовуваний переважно в усному спілкуванні окремою відносно стійкою соціальною групою, що об’єднує людей за професією (жаргон програмістів), положенням у суспільстві (жаргон російського дворянства 19 ст.), зацікавленнями (жаргон філателістів) або за віком (молодіжний жаргон). Від загальнонародної мови жаргони відрізняються специфічною лексикою й фразеологією, особливим використанням словотворчих засобів (ЛЭС, 151).

Жаргонізми – слова або вислови, які належать якомусь жаргону певної мови. Використовуються для надання експресивного забарвлення назвам предметів та явищ, важливих для членів соціальної групи, що послуговується даним жаргоном (тусівка – місце збору, спілкування; на шару – задарма; прикид – одяг, манера одягатись (молодіжний жаргон) (УМ, 60).

Арго (від фр. argot – жаргон) – мова вузької соціальної чи професійної групи, створювана з метою мовного відокремлення. Арго характеризується наявністю слів, незрозумілих для сторонніх (арго злодіїв, жебраків) (УМ, 18). Термін арго частіше вживається у вузькому розумінні і означає спосіб спілкування декласованих елементів, розповсюджений у середовищі злочинців. Основа арго – специфічний словник, що широко включає іншомовні елементи, наприклад, циганські (чувак) або німецькі слова у злодійському арго. Своєї граматики арго не має, підпорядковуючись законам розмовної мови (ЛЭС, 43).

Сленг (англ. slang) – 1) те ж, що й жаргон. 2) Сукупність жаргонізмів, які в розмовній лексиці передають грубувато-фамільярне, інколи гуморис-тичне ставлення до предмета мовлення і вживаються переважно в умовах невимушеного спілкування: блат, мура, англ. junkie (наркоман), gal (дівчина).

Розмежування просторіччя й сленгу – складне завдання лексикології і лексикографії, оскільки сленг відрізняється тільки тим, що виник в окремих соціальних групах, інколи досить широких (молодь). Деякі дослідники, орі-єнтуючись на традиції англійської лінгвістики, ототожнюють сленг з просторіччям, включаючи у сленг “модні” слова, інші (І.Гальперин), посилаючись на невизначеність даної категорії, взагалі не визнають її існування (ЛЭС, 461).

Сленг (від англ. slang – жаргон) – варіант професійної мови, слова та вирази, що використовуються у спілкуванні людей різних вікових груп та професій, соціальних прошарків. Наприклад: шпора – шпаргалка, бомба – особливий вид шпаргалки, воєнка – військова підготовка, читалка – читальний зал (сленг студентів) (УМ, 160).